Діти хапали її за ноги, ховали обличчя в її спідниці. Одна сльоза скотилася щокою Ната, ще одна потекла в Лідії по носику й залишилася на її губах. Рука Мерилін палала й пульсувала, мовби вона тримала в долоні маленьке гаряче серце.

— У вас усе було добре, поки мене не було? — спитала вона й присіла біля них на лінолеум. — Ви гарно поводилися?

Для Лідії повернення матері було дивом. Вона дала обіцянку, й мама почула її та повернулася додому. Лідія дотримає слова. Того дня, коли батько повісив слухавку й сказав ці чарівні слова: «Ваша мама їде додому» — дівчинка ухвалила рішення: її мама більше ніколи не має бачити тієї сумної кулінарної книги. У місіс Аллен вона придумала план, і коли батько забрав їх назад — ш-ш-ш, жодного звуку, ваша мама спить — вона заховала книгу.

— Мамо, — пробурмотіла вона в стегно матері, — поки тебе не було… Твоя кулінарна книга… — Вона голосно ковт­нула. — Я загубила її.

— Справді? — На свій подив, Мерилін не відчувала гніву.

Ні, вона відчула гордість. Уявила, як дочка кидає кулінарну книгу на траву, втоптує її в болото своїми блискучими туфельками «Мері Джейн» та йде геть. Як вона вкидає книгу в озеро. Як підпалює її. На свій превеликий подив, вона посміхнулася.

— Ти справді це зробила? — перепитала вона, обіймаючи свою маленьку доню, й Лідія повагалась, а тоді кивнула.

Це був знак, вирішила Мерилін. Для неї вже запізно. Але для Лідії — ні. Мерилін не буде такою, як була її мама, не підштовхуватиме дочку в бік чоловіка й домашнього господарства, не бажатиме для неї безпечного життя за засувами. Вона допоможе Лідії зробити все, на що не спромоглася сама. Проведе решту своїх років, скеровуючи Лідію, оберігаючи її, мов троянду особливого сорту: допомагатиме рости, підпиратиме, коли потрібно, щоб кожне стебло вийшло досконалим.

Ханна в животі Мерилін почала соватись і штовхатися, але її мама цього ще не відчувала. Вона ввіткнулася носом у волосся Лідії та дала собі мовчазну обіцянку: ніколи не наказуватиме їй сидіти прямо, шукати чоловіка, доглядати дім. Ніколи не припускатиме, що можуть існувати світи, способи життя чи посади, призначені не для неї; зробить так, щоб вона ніколи не думала лише про чоловіка, якщо почує слово «лікар». Заохотить її досягти в житті більшого, ніж її матір.

— Гаразд, — сказала вона, нарешті відпускаючи доньку. — Хто голодний?

Джеймс уже діставав із шафки тарілки, розкладав серветки, відкривав верхню коробку, з якої здійнялася пара із запахом м’яса. Мерилін поклала на кожну тарілку шматок піци пепероні, і Нат із глибоким вдоволеним зітханням почав їсти. Мама вдома, й завтра на сніданок будуть зварені круто яйця, на вечерю — гамбургери і хот-доги, на десерт — полуничний листковий торт. На іншому кінці столу Лідія мовчки дивилася на свою порцію, на червоні кола перцю, що прикрашали її шматок, на довгі нитки сиру, які тяглися до коробки.

Нат мав рацію лише частково: наступного дня вони їли хот-доги й гамбургери, але жодних яєць і жодних тортів. Джеймс сам засмажив м’ясо на грилі й трохи його обвуглив, але сповнена святкової рішучості родина все одно все з’їла. Фактично, Мерилін після повернення взагалі відмовлялася готувати — щоранку вкладала в тостер заморожені вафлі, щовечора розігрівала заморожений м’ясний пиріг або відкривала банку спагеті. На думці в неї було інше. «Математика, — думала вона того четвертого липня, — моїй дочці знадобиться математика».

— Скільки в сумці булочок? — запитувала вона, й Лідія рахувала, тицяючи в кожну пальцем. — Скільки хот-догів на грилі? Скільки булочок ми не з’їмо?

За кожну правильну відповідь мама гладила її волосся й пригортала.

Лідія цілими днями щось додавала. Якщо всі з’їли по одному хот-догу, скільки їх залишиться на завтра? Якщо в них із Натом по п’ять бенгальських вогнів, скільки бенгальських вогнів буде разом? До того, як упала темрява і в небі розквітли феєрверки, Лідія нарахувала десять маминих поцілунків, п’ять обіймів, тричі мама назвала її «моя розумничка». Щоразу, коли вона відповідала на запитання, на маминій щоці з’являлася ямочка, схожа на маленький відбиток пальця.

— Ще одне, — просила вона, коли мама зупинялася. — Мамо, запитай іще щось.

— Якщо ти справді цього хочеш, — говорила мама, й Лідія кивала. — Завтра, — сказала Мерилін, — я куплю тобі книжку й будемо разом її читати.

Замість однієї книжки Мерилін купила цілий стос: «Наука про повітря», «Чому змінюється погода», «Весела хімія». Увечері, після того, як вклала Ната, вона сіла на край ліжка Лідії та взяла одну з книжок. Лідія притулилася до неї, прислухаючись до глибинного дріботіння в серці матері. Коли мама вдихала — вона теж набирала повітря. На маминому видиху — і сама видихала. Мамин голос здавався її власним.

— Повітря скрізь, — прочитала мама. — Повітря постійно довкола нас. Ти не можеш його побачити, але воно є. Хоч би куди ти йшов — повітря завжди буде там.

Лідія затишніше влаштувалася в маминих обіймах, і коли вони дочитали до останньої сторінки, майже заснула.

— Почитай мені ще, — пробурмотіла вона, і коли схвильована Мерилін прошепотіла:

— Завтра, гаразд? — Лідія закивала так старанно, що аж у вухах задзвеніло.

Це найважливіше слово: «завтра». Лідія щодня ним насолоджувалася. «Завтра я поведу тебе до музею дивитися на кістки динозаврів». «Завтра ми поговоримо про дерева». «Завтра ми будемо вивчати Місяць». Щовечора вона витягувала з мами обіцянку: уранці вона буде тут.

І зі свого боку Лідія теж дотримала слова: робила все, про що просила мама. Вона навчилася писати знак «плюс», схожий на трохи подовжену малу літеру «т».

Щоранку рахувала на пальцях, додавала числа над тарілкою каші. Чотири плюс два. Три плюс три. Сім плюс десять. Коли мама зупинялася, вона просила ще, й мама сяяла так, неначе Лідія клацнула вимикачем світла.

Вона стояла на табуреті над рукомийником, у фартусі, який закривав її від шиї до кісточок, і сипала соду в банку з оцтом.

— Це хімічна реакція, — сказала мама, і коли в каналізацію потекла піна, Лідія кивнула. Вона гралася з мамою в магазин, розмінювала монети в один і п’ять центів: два центи за обійми, чотири центи за поцілунок. Коли Нат виклав четвертак і сказав:

— Закладаюся, що із цим не впораєшся, — мати прогнала його геть.

Підсвідомо Лідія, мабуть, здогадувалася, що чекає на неї далі. Одного дня в книжках не стане малюнків. Проблеми зробляться більшими й тяжчими. З’являться прості дроби, потім десяткові, після них — експоненти. Ігри ускладняться. Мама говоритиме поверх м’ясного рулету:

— Лідіє, я загадала число. Якщо помножити його на два й додати один, отримаєш сім.

Вона рахуватиме, поки не отримає правильної відповіді, й мама посміхнеться та принесе десерт. Настане день, коли мама подарує їй справжній стетоскоп. Вона розстібне два верхні ґудзики на блузці й притисне мембрану до шкіри, щоб Лідія по-справжньому послухала мамине серце.

— Цим користуються лікарі, — скаже їй мама.

До всього цього було ще далеко, дуже далеко, але Лідія вже знала, що це станеться. Знання ширяли довкола неї, чіплялися за неї, щодня їхній нашарок товщав. Хоч би куди пішла — вони вже чекали там. Але щоразу, коли мама про щось запитувала, вона відповідала: «Так. Так. Так».

За два тижні Мерилін із Джеймсом поїхали до Толедо, щоб забрати її одяг і книжки.

— Я можу й сама, — наполягала Мерилін. На той час кулька, заколка й ґудзик спокійно лежали, забуті, у кишені її сукні, схованій у шафі. Сукня вже стала замалою, і Мерилін незабаром віддасть її доброчинцям разом із цими крихітними талісманами. Але її очі почало пекти від думки про те, що має звільнити винайняте помешкання, поскладати книжки назад у коробки, повикидати наполовину заповнені зошити на смітник. Вона хотіла під час цього маленького похорону залишатися на самоті.

— Серйозно, — сказала вона. — Ти не повинен їхати.

Але Джеймс наполіг.

— Я не хочу, щоб ти в такому стані піднімала щось важке, — сказав він. — Попрошу Вів’єн Аллен прийти на півдня та приглянути за дітьми.