Джек довго мовчав, дивився на кермо. Вони тепер ніколи не будуть друзями. Джек ненавидів Ната, і після того, що вона сказала, її теж ненавидітиме. Він виштовхне її з авта й поїде геть. Тоді, на подив Лідії, Джек дістав з кишені пачку сигарет і простягнув їй. Пропозиція миру.

Лідія не думала, чим усе це скінчиться. Не думала про виправдання для матері, яке разом із натхненною посмішкою буде її прикриттям для всіх днів, проведених у товаристві Джека: буцімто вона залишилися після школи попрацювати над фізикою. Ні на мить не уявила шокованого й стривоженого Ната, який рано чи пізно дізнається, де і з ким вона була. Тепер вона дивилася на озеро й не знала, що за три місяці опиниться на його дні. Тієї миті вона просто взяла простягнуту сигарету, й коли Джек клацнув запальничкою, піднесла її кінчик до вогню.

Джеймс уже надто добре знає, як воно — забувати щось подібне. Від академії Ллойда до Гарварда й Мідлвуда він щодня це відчував — ти якийсь час нічого не помічаєш, аж поки різкий поштовх у ребра не нагадає, що тобі тут не місце. Він тішився оманливим спокоєм від нагадування до нагадування — так тварина в зоопарку згортається клубочком у себе в клітці, ігноруючи всі ті очі, що витріщаються на неї, вдає, ніби живе собі вільно, як і раніше. Тепер, за місяць після похорону Лідії, він особливо цінує такі миті забуття.

Інші шукають порятунку в пінті віскі, пляшці горілки, коробці із шістьма банками пива. Однак Джеймсові ніколи не подобався смак алкоголю, і він вважав, що алкоголь не здатен заглушити свідомість; обличчя в нього просто наливається темно-буряковою барвою, ніби страшно побите, але мозок працює ще швидше. Він багато їздить, перетинає Мідлвуд, їде по шосе майже до Клівленда, тоді повертає назад. Купує в аптеці снодійне, та навіть уві сні знає, що його Лідія мертва. Знову й знову він знаходить єдиний прихисток від цієї думки: ліжко Луїзи.

Він каже Мерилін, що їде на урок або на зустріч зі студентами; у вихідні — що має перевірити роботи. Усе це брехня. Декан за тиждень по смерті Лідії скасував його літні заняття. «Приділіть трохи часу собі, Джеймсе», — мовив він і обережно доторкнувся до Джеймсового плеча. Він так поводився з усіма, кого хотів заспокоїти: з тими, кого обурювали низькі оцінки студентів, із викладачами, які розраховували на грант і не отримали його. Вважав за свій обов’язок ці спроби надання мінімальної підтримки тим, кого спіткала втрата чи розчарування. Але від цього трійки з мінусом у студентів не могли перетворитися на четвірки; й обіцяне нове фінансування так і не надходило. Людина ніколи не отримує, чого хоче — просто вчиться обходитися без цього. І Джеймсові якраз найменше був потрібен отой час «на себе»: удома стало нестерпно. Він щомиті чекав появи Лідії в дверях або рипіння підлоги в себе над головою, у її кімнаті. Одного ранку він почув ці кроки нагорі й раніше, ніж усвідомив, що робить, помчав туди, ледь не задихнувся, а побачив Мерилін, яка ходила навколо столика Лідії, відкриваючи та закриваючи шухляди. «Забирайся!» — хотів крикнути він, мовби тут було святе місце. Тепер він щоранку бере свій портфель, ніби йде на заняття, та їде в коледж. Навіть в офісі його заворожує родинна фотографія на столі, де Лідія — на фото їй ледь виповнилося п’ятнадцять — дивиться так, ніби готова вистрибнути зі скляної рамки й залишити всіх позаду. У другій половині дня він опиняється в помешканні Луїзи, пірнає в її обійми, тоді між її ніг, де його мозок блаженно вимикається.

Але після того, як виходить від Луїзи, він знову пригадує все, й люті всередині завжди більшає. Одного вечора дорогою до своєї автівки він хапає із землі пляшку та жбурляє в бік Луїзиного будинку. В інші вечори бореться зі спокусою в’їхати в дерево. Нат і Ханна намагаються не траплятися йому на очі, а з Мерилін вони за останні тижні не перемовилися й двома словами.

Наближається Четверте липня, Джеймс проминає озеро й бачить, що хтось прикрасив пірс прапорами, червоними та білими кульками. Він з’їжджає з дороги й зриває все це, розчавлює кожну кульку п’ятою. Коли все зникає під водою і пірс стає темним та порожнім, Джеймс прямує додому, але його досі лихоманить.

Нат порпається в холодильнику, і це знову розпалює батька.

— Ти марно витрачаєш електроенергію, — говорить Джеймс.

Нат зачиняє дверцята, але його мовчазний послух розлючує ще дужче.

— Тобі завжди потрібно стояти в мене на дорозі?

— Вибач, — бурмоче Нат. Він тримає в одній руці круто зварене яйце, у другій — паперову серветку. — Я не сподівався, що зустрінуся з тобою.

Поза межами автівки з її застояним повітрям і запахом викидних газів та мастила Джеймс розуміє, що відчуває запах парфуму Луїзи на своїй шкірі, мускусний і пряно-солодкий. Його мучить запитання: чи відчув це Нат.

— Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що не чекав на мене тут? — вигукує він. — Я не маю права зайти на власну кухню після важкого робочого дня? — Він ставить сумку. — Де твоя мати?

— У кімнаті Лідії. — Нат робить паузу. — Вона там цілий день.

Від погляду сина Джеймс відчуває різкий укол між лопатками, ніби Нат звинувачує його.

— До твого відома, — говорить він, — мій літній курс — дуже відповідальна робота. В мене є конференції, зустрічі.

Обличчя Джеймса раптом наливається багрянцем, він згадує сьогоднішній день: Луїза стає навколішки перед його стільцем, тоді повільно розстібає штани… Його ще дужче розлючує цей спогад.

Нат дивиться на нього, губи складені так, ніби він хоче сформулювати запитання, але готовий вимовити лише першу літеру якогось слова, і раптом Джеймс скаженіє.

Відтоді, як він став батьком, йому вірилося, що Лідія схожа на матір — вродлива, блакитноока, впевнена в собі, — а Нат подібний до нього: чорнявий, з невпевненою мовою, ніби постійно спотикається через власні слова.

Він часто забував, що Лідія з Натом також схожі між собою. Тепер у Натовому обличчі Джеймс раптом бачить дочку, мовчазну, із широко розплющеними очима. Біль від цього робить його жорстоким.

— Ти цілими днями сидиш удома. У тебе взагалі є друзі?

Батько казав таке багато років поспіль, але цієї миті Нат відчуває — щось луснуло, ніби розірвалася туго натягнута мотузка.

— Немає. Я не ти. Жодних конференцій. Жодних… зустрічей. — Він морщить носа. — Від тебе пахне парфумами. Це, гадаю, із тих зустрічей?

Джеймс хапає його за плече, стискає так, що, здається, тріщать кістки.

— Не смій так зі мною розмовляти, — шипить він. — Не смій мене допитувати. Ти нічого не знаєш про моє життя. — Потім, навіть перш ніж він усвідомлює, що в ньому народжуються якісь слова, вони вилітають з рота, ніби плювок. — Ти взагалі нічого не знав про свою сестру.

Вираз обличчя Ната не змінюється, але воно стає жорстким, як маска. Джеймс хотів би забрати слова, що вилетіли в повітря, спіймати їх, як метеликів, але вони вже проникли його синові в мозок: він бачить це по очах Ната, що стали блискучими й твердими, наче скло. Він хоче простягнути руку й доторкнутися до сина — до його руки, до плеча, до чого завгодно — й сказати, що не хотів цього. Що все це не його провина. Але Нат б’є ногою по стільцю так сильно, що той залишає тріщину на старому потертому лінолеумі. Він біжить до своєї кімнати, вихором пролітає сходами, а Джеймс впускає сумку на підлогу та спирається на стіл. Його рука торкається до чогось холодного й вологого: то рештки круто звареного яйця, уламки шкаралупи глибоко в’їлися в ніжний білок.

Цілу ніч перед очима в Джеймса — застигле синове обличчя, і він устає вдосвіта. Забирає з ґанку газету й бачить чорну дату в кутику сторінки: 3 липня. Два місяці від того дня, як зникла Лідія. Здається неможливим, що всього два місяці тому він сидів в офісі й перевіряв роботи, бентежився, знімаючи комашку з волосся Луїзи. До подій, які сталися два місяці тому, 3 липня було щасливою датою, яку вони потай зберігали в пам’яті десять років, — це був день дивовижного повернення Мерилін. Тепер усе змінилося. У кухні Джеймс знімає гумку зі згорнутої в трубочку газети й розгортає її. Там, у нижній частині сторінки, він бачить маленький заголовок: «Учителі й однокласники пригадують загиблу дівчинку».