ЛИСТ ВІД МІС БІНҐЛІ нарешті прийшов, і всім сумнівам було покладено край. Уже в першому реченні та повідомила, що вони залишаться в Лондоні на цілу зиму, і передала братові слова, — мовляв, тому страшенно жаль, що йому не вдалося попрощатися зі своїми гартфордшир-ськими друзями перед від’їздом.

Жодних, жоднісіньких сподівань не залишилось. І коли Джейн вчиталася в решту листа, вона знайшла там мало втішного, крім неправдоподібних запевнень міс Бінґлі в щирій прихильності. Більшу ж частину листа займали похвали міс Дарсі. Керолайн знову перелічувала її численні чесноти, а потім іще й радісно сповіщала про їхнє ще більше зближення.

Елізабет, якій Джейн одразу переповіла суть листа, слухала з мовчазним обуренням. Її серце розривалося між турботою про сестру та бажанням одразу ж вирушити до міста й порішити все їхнє товариство.

— Люба моя Джейн! — вигукнула Елізабет. — Ти надто добра. Твоя незлостивість і безкорисливість воістину ангельські. Ти готова вихваляти всіх на світі й засмучуєшся, коли я кажу, що маю причини вбити бодай когось! Та я не переберу міри й не зазіхну на твій привілей — дивитися на світ лише доброзичливим поглядом. Цього не станеться. На світі геть небагато людей, яких я щиро люблю, а ще менше тих, кого справді поважаю. І що більше я спостерігаю за цим світом, то менше він мені подобається, а кожен новий зомбі лише утверджує мене в переконанні, що Бог відвернувся від нас, аби покарати за переступи таких людей, як міс Бінґлі.

— Люба Ліззі, не давай волі таким почуттям. Вони зруйнують твоє щастя. Ти не зважаєш на різницю в становищі й характері людей. Як на особу, що так часто згадує нашого доброго наставника, ти, боюся, забула про його мудрі настанови! Хіба він не вчив нас стримувати почуття? Ми не повинні так легко доходити висновку, що нас навмисне хочуть скривдити. Нерідко нас ображає власне марнославство.

— Я далека від переконання, що містер Бінґлі бодай у чомусь керувався розрахунком, — сказала Елізабет. — Але, навіть не прагнучи зла й не бажаючи завдати болю, можна зробити помилку, через яку хтось страждатиме. Досить звичайної легковажності, сліпоти до почуттів інших або нерішучості, щоб зачепити чиюсь честь.

— І тобі здається, що тут ідеться про щось із цього переліку?

— Так, про останній його пункт. Але якщо я продовжу, то ти засмутишся, адже йдеться про людей, яких ти високо цінуєш. Зупини мене, поки ще можеш.

— І ти й далі наполягаєш, що на нього впливають сестри?

— Я переконана в цьому аж так, що готова запропонувати тобі свій меч, щоб їх порішити.

— Я в це не вірю. Навіщо їм на нього впливати? Адже вони можуть бажати йому лише щастя. А якщо він відчуває до мене прихильність, то жодна жінка цьому не завадить.

— Перше твоє твердження помилкове. Вони можуть прагнути значно більшого, ніж лише його щастя. Вони можуть хотіти, аби він став іще багатшим і впливовішим. Вони можуть забажати, щоб він одружився з дівчиною, котрій не бракує грошей, зв’язків і гордовитості.

— Без сумніву, вони хочуть, щоб він одружився з міс Дарсі, — відповіла Джейн, — але їхні прагнення можуть виявитися чистішими, ніж ти припускаєш. Вони знають її значно довше, ніж мене, тож не дивно, що й люблять її більше. Але, хоч би чого вони прагнули, малоймовірно, щоб вони опиралися волі власного брата. Яка сестра наважиться на таке зухвальство? Якби вони вважали, що він має до мене якісь почуття, вони не намагалися б нас розлучити; і якби ці почуття в нього справді були, то в них і так нічого не вийшло б. А якщо повірити тобі, що я йому таки подобаюся, то виявиться, що всі довкола діють неприродно і несправедливо, і це страшенно мене засмучує. Не печаль мене такими думками. Я не соромлюся своєї помилки. І дозволь мені дивитися на світ доброзичливо.

Елізабет ледве стримувала лють; але Джейн була старшою, а крім того, головною серед сестер Беннет. Тож їй залишалося тільки підкоритися. Відтоді в своїх розмовах вони майже не згадували містера Бінґлі.

Місіс Беннет і далі дивувалася та скаржилася, що той не повертається. І хоч не минало й дня, щоб Елізабет не доводила їй марність таких сподівань, шансів на те, що вона втихомириться, майже не було. Тепер місіс Беннет утішала себе тим, що Бінґлі знову завітає влітку.

Містер Беннет оцінив цю ситуацію інакше.

— То що, Ліззі, — сказав він якось, — здається, твоя сестра закохалася без взаємності. Перекажи їй мої вітання. Дівчатам подобається часом злегка постраждати — майже так само, як і виходити заміж. Це дає їм поживу для розуму, а крім того, вирізняє серед подруг. Коли ж настане твоя черга, Ліззі? Ти ж не погодишся, аби Джейн бодай у чомусь тебе випередила. Час настав. У Меритоні достатньо офіцерів, аби змусити страждати всіх дівчат нашої країни. Спини свій вибір, скажімо, на Вікгемі. Він чудовий хлопець і може навчити тебе деяких жіночих радощів, на які ти зважаєш значно менше, ніж твої сестри.

— Дякую, сер, але мені цілком вистачає того, що я — наречена смерті. Не кожній так щастить, як Джейн.

— Це теж правда, — погодився містер Беннет. — Але втішно думати, що, хоч би що вас чекало, ви маєте турботливу матінку, яка не дасть вам нічого проґавити.

ПІСЛЯ ТИЖНЯ, СПОВНЕНОГО любовних зізнань і щасливих сподівань, настала субота, й містерові Коллінзу довелося покинути свою любу Шарлотту. З лонґборнськими родичами він попрощався не менш урочисто, як минулого разу, вкотре побажавши чарівним кузинам здоров’я і щастя та пообіцявши батькові написати подячного листа.

У понеділок місіс Беннет мала радість вітати в своєму домі брата з дружиною, котрі, як і завжди, приїхали до Лонґборна на Різдво. Містер Ґардінер був особою розважливою і поважною та значно перевершував свою сестру як у поведінці, так і в освіченості. Незерфілдське жіноцтво нізащо не повірило б, що чоловік, який живе з торгівлі, до того ж мешкає біля самих складів, може мати таке чудове виховання й бути таким приємним у спілкуванні. Місіс Ґардінер, на кілька років молодша за місіс Беннет, була жінкою милою, кмітливою та елегантною, і всі лонґборнські небоги її обожнювали. Особливо теплі взаємини поєднували її з двома старшими міс Беннет. Вона нерідко заохочувала сестер продовжувати вправляння, коли ті ставали особливо складними, і давала прихисток, коли дівчата вже не витримували насмішок матері з приводу їхньої «дикунської натури».

Одразу по приїзді місіс Ґардінер взялася роздавати господарям подарунки й ділитися міськими новинами. Її розповіді охоплювали багато різних тем — від новинок моди до недавніх перемог над ураженими. А коли з цим було покінчено, вона перебрала на себе менш діяльну роль: тепер була її черга слухати. А вже місіс Беннет мала на що понарікати й поскаржитися, адже від часу їхньої останньої зустрічі вони пережили так багато образ! Двоє її дівчат вже от-от мали вискочити заміж, але всі її сподівання зазнали краху.

— Джейн я не можу дорікнути, — вела вона далі, — адже, якби вона могла, то заарканила б містера Бінґлі. А от Ліззі! О дорога сестричко! Як тяжко думати, що, якби не її зіпсутість, зараз вона вже могла б бути дружиною містера Коллінза! Він запропонував їй руку і серце в оцій-таки кімнаті, а вона йому відмовила. Тож тепер ця леді Лукас видасть свою дочку заміж швидше, аніж я. І лонґборнський маєток зрештою перейде в спадок по чоловічій лінії. Ці Лукаси — такі проворні спритники, ніколи свого не проґавлять. Мені прикро казати про них таке, але, на жаль, це правда.

Місіс Ґардінер, яка вже знала більшість цих новин завдяки листуванню з Джейн та Елізабет, відповіла на сестрині слова дуже коротко й заради своїх небог перевела розмову на інші теми.

Але, опинившись згодом наодинці з Елізабет, вона знову про це згадала.

— Здається, це була й справді чудова партія для Джейн, — сказала вона. — Шкода, що не склалося. Але так нерідко буває. Молодики, як-от цей містер Бінґлі, легко закохуються на кілька тижнів у яку-небудь кралю. Та якщо доля їх розводить, вони так само легко про неї забувають.