— Фіцвільяме, що це ти розповідаєш? Про що ви розмовляєте? І що ти кажеш міс Беннет? Я теж хочу чути.

— Ми розмовляємо про бойові мистецтва, мем, — відповів той, коли уникати відповіді стало неможливо.

— Про бойові мистецтва? В такому разі, будь ласкавий, говори голосніше. Адже ця тема особливо мені приємна. І якщо ви розмовляєте про бойові мистецтва, я теж хочу долучитися до цієї бесіди. Бо ж мало хто в Англії дістає більшу втіху від боїв чи має більший до них хист. А якби здоров’я Енн було міцнішим, то я впевнена, що з неї вийшла б не менш могутня винищувачка зомбі, аніж я. А як бойові успіхи Джорджіани, Дарсі?

Містер Дарсі дуже схвально відгукнувся про здобутки сестри в опануванні меча, «Браун Бесс» і в рукопашних боях.

— Дуже рада чути про її поступ, — відказала леді Кетрін. — Але будь такий ласкавий, перекажи сестрі мої слова: якщо вона не вправлятиметься наполегливо, то не покращить своїх умінь.

— Запевняю вас, мем, — відповів Дарсі, — така порада їй не потрібна, адже вона вправляється щоденно.

— Тим краще. Забагато вправлянь не буває. І коли я писатиму їй наступного листа, то обов’язково нагадаю, щоб ніколи про це не забувала. Я нерідко кажу юним леді, що досягнути вершин у бойових мистецтвах неможливо без постійних і наполегливих вправлянь. Я вже не раз казала міс Беннет, що вона й наполовину не дорівняється до моїх умінь, якщо не вправлятиметься більше. І оскільки в місіс Коллінз немає додзьо, я вже не раз казала їй, щоб приходила до Розінґзу щодня. Мої ніндзя завжди до її послуг. За умови, звісно, що вона їх більше не вбиватиме. В тій частині маєтку вона нікому не заважатиме.

Містер Дарсі дещо знітився через таку тітчину нетактовність, але не сказав нічого.

А після кави полковник Фіцвільям нагадав Елізабет, що та обіцяла продемонструвати небувалу силу своїх пальців. Для цього вона надягнула підв’язку скромниці й закріпила її на гомілках. Леді Кетрін і решта присутніх спостерігали за тим, як, ставши на руки, Елізабет піднесла ноги догори, а сукня завдяки підв’язці не опадала. Містер Дарсі розташувався так, щоб бачити вираз обличчя чарівної акробатки. Елізабет це помітила і за першої ж нагоди грайливо усміхнулася та сказала:

— Ви хочете мене злякати, містере Дарсі, розташувавшись так, щоб упритул мене розглядати? Але мене це не турбує. Через свою впертість я відмовляюся лякатися на догоду чиїмось бажанням. Моя мужність лише зростає від спроб мене принизити.

І на потвердження своїх слів вона припідняла долоню — таким чином, тепер вона трималася лише на кінчиках пальців рук.

— Я не казатиму, що ви помиляєтеся, — відповів він, — адже ви й самі чудово розумієте, що я не маю наміру вас лякати. І я достатньо добре знаю вас, аби розуміти, як радо ви висловлюєте судження, що не є вашими власними.

Почувши такий свій опис, Елізабет щиро розсміялася. І, звернувшись до полковника Фіцвільяма, сказала:

— Ваш кузен чудово змалює мій характер і навчить не вірити жодному моєму слову. Яка халепа — зустріти особу, спроможну вивести мене на чисту воду саме в тих краях, де я сподівалася поблажливішого ставлення. І справді, містере Дарсі, не надто великодушно з вашого боку згадувати про всі мої вади, про які ви дізналися в Гартфордширі. Адже я можу відплатити вам тим самим. А почуте, напевно, шокує ваших родичів.

— Я вас не боюся, — посміхнувшись, відповів він.

— Благаю, не мовчіть! — вигукнув полковник Фіцвільям. — Мені страшенно цікаво, чим ви можете йому дорікнути! Я дуже хочу знати, як він поводиться серед незнайомців.

— У такому разі я дещо розповім. Але будьте готові: ви дізнаєтеся жахливі речі.

Елізабет відштовхнулася кінчиками пальців від підлоги, легко приземлилася на ноги й відчепила підв’язку скромниці.

— Ви маєте знати, що в Гартфордширі ми вперше зустрілися на балу. І, як ви гадаєте, що він там робив? Він протанцював лише чотири танці, хоч джентльменів у залі відчутно бракувало. Я напевно знаю, що не одна юна леді не змогла станцювати, бо їй не вистачило партнера. Містере Дарсі, ви ж не можете це заперечити.

— На той час я не мав честі знати жодну леді на тому балу, окрім дам, із якими приїхав.

— Це правда. Адже на балах нікого й не представляють. Гаразд, полковнику Фіцвільяме, що ще вам продемонструвати? Мої пальці готові до нових подвигів.

— Можливо, — продовжив Дарсі, — я й справді міг поводитися так, щоб завести нові знайомства. Але я не надто вмію рекомендувати себе незнайомим людям.

— Може, спитаємо вашого кузена, в чому тут річ? — зауважила Елі-забет, і далі звертаючись до полковника Фіцвільяма. — Може, поцікавимося в нього, чому розумна й освічена особа, вишколена на першокласного вбивцю, не надто вміє рекомендувати себе незнайомим людям?

— Я можу відповісти на ваше запитання і без його допомоги, — зауважив Фіцвільям. — Річ у тому, що він себе ніколи цим надто не обтяжував.

— У мене й справді немає таланту, властивого іншим, — вів далі Дар-сі. — Я не вмію заводити невимушену бесіду з людьми, яких раніше не бачив. І не вмію вловлювати тон їхньої розмови чи вдавати, ніби цікавлюся їхніми проблемами, як зазвичай роблять у таких випадках.

— Мої пальці, — сказала Елізабет, — не такі міцні, як у вашої тітки. Їм бракує і сили, й спритності, й смертоносності. Але я завжди вважала це власною провиною, бо ж це означає, що я замало вправляюся. Та я ніколи не сказала б, що в мене просто не відповідні для цього пальці.

Дарсі усміхнувся:

— Так, ви маєте цілковиту рацію. Ви значно мудріше розпоряджаєтеся своїм часом.

Тут їхню розмову урвала леді Кетрін, якій було цікаво знати, про що вони там балакають. Елізабет одразу ж знову начепила підв’язку скромниці й повернулася до ходіння на руках. Леді Кетрін, поспостерігавши за нею кілька хвилин, звернулася до Дарсі:

— Ми могли б насолодитися і Кігтем Леопарда у виконанні міс Беннет, якби ж вона тільки вправлялася більше й під наставництвом японських учителів. Я бачу в її пальцях природжений хист.

— Так, — погодився містер Дарсі, — ці пальці можуть принести багато насолоди.

Він промовив це таким тоном, що Елізабет мимоволі зашарілася.

Вона спостерігала за поведінкою Дарсі, щоб збагнути його почуття до міс де Бурґ. Але їй так і не вдалося помітити бодай щось, що свідчило би про його симпатію до доньки леді Кетрін. Врешті вона дійшла висновку, який вельми потішив би міс Бінґлі: якби Керолайн теж була родичкою Дарсі, її шанси на одруження з ним були б аж ніяк не меншими, ніж у цієї панночки.

Леді Кетрін і далі робила Елізабет зауваження, чергуючи їх із порадами наполегливіше вправлятися. Елізабет вислуховувала все зі стриманою люб’язністю і на прохання джентльмена ходила кімнатою на руках, чи то пак, кінчиках пальців, аж доки не прибув екіпаж, що мав відвезти їх додому.

НАСТУПНОГО РАНКУ, КОЛИ місіс Коллінз і Марія поїхали до села у якихось справах, Елізабет медитувала на самоті, аж раптом стрепенулася від несподіваного дзвінка в двері. Хоч гуркоту екіпажа вона й не чула, та запідозрила, що це може бути леді Кетрін, тож спішно загасила ладан і побігла відчиняти двері. І яким же був її подив, коли виявилося, що на порозі стоїть містер Дарсі!

Здавалося, він теж здивувався, побачивши, що вона сама. Він попросив вибачення, зауваживши, що сподівався застати всіх мешканців дому.

Вони сіли, й після того, як вона поцікавилася здоров’ям мешканців Розінґзу, запанувала тиша, яка могла протривати ще дуже довго. Терміново треба було знайти якусь тему для розмови. І, намагаючись щось вимудрувати, Елізабет пригадала їхню останню зустріч у Гартфордширі. Їй стало цікаво, як він пояснить свій поспішний від’їзд. Отож вона почала:

— Минулого листопада, містере Дарсі, ви всі так несподівано покинули Незерфілд! Містер Бінґлі, мабуть, дуже здивувався, коли ви так швидко до нього приєдналися. Якщо мені не зраджує пам’ять, він виїхав лише на день раніше. Сподіваюся, з ним і його сестрами було все гаразд, коли ви виїздили з Лондона?