Тут місіс Коллінз докинула якийсь комплімент, і мати з донькою тепло їй усміхнулися, хоч і не зрозуміли, що вона там гарчить.

Після вечері леді Кетрін зауважила, що міс Беннет не в гуморі, й одразу ж сама вигадала пояснення — дівчині просто не хочеться повертатися додому так швидко:

— Якщо річ лише в цьому, то напишіть матері і благайте дозволу ще трішечки тут затриматися. Я певна, що місіс Коллінз дуже рада вашому товариству.

— Я дуже вдячна вашій ясновельможності за ласкаве запрошення, — відповіла Елізабет, — хоча й не можу його прийняти. Я мушу повернутися до наступної суботи.

— Але ж у такому разі ви пробудете тут лише шість тижнів. Я думала, ви лишитеся на два місяці. Я й місіс Коллінз так сказала. Навіщо ж вам так швидко від’їздити? Місіс Беннет якось перебуде без вас іще два тижні.

— На жаль, мій батько не погодиться. Минулого тижня я отримала від нього листа, де він закликав мене повертатися чимшвидше, адже незабаром земля відтане й Гартфордширом знову вештатимуться юрми нечестивих.

— Я певна, що й ваш батько зможе обійтися без вашої допомоги. Я на власні очі бачила, як ви володієте смертоносним мистецтвом, моя люба: вам ще дуже далеко до того рівня, який би дозволив порятувати від лихої долі Гартфордшир чи будь-яке інше графство.

Елізабет вухам своїм не повірила. І, якби не набута віднедавна пошана до містера Дарсі, вона не стерпіла б такої образи та миттю викликала б її ясновельможність на поєдинок, щоб змити пляму зі своєї честі. Леді Кетрін тим часом вела далі:

— А якщо ви лишитеся до кінця місяця, то я навіть підвезу одну з вас аж до Лондона. Я збираюся туди на початку червня, щоб обговорити стратегію з його величністю. Мої охоронці наполягають, що я мушу подорожувати в ландо, а в ньому стане місця на ще одну особу. А якщо й далі буде прохолодно, то я зможу прихопити навіть вас обох, адже на вас немає стільки жирку, як на містерові Коллінзі.

— Ви дуже ласкаві, мем, проте, на жаль, мусимо триматися початкового задуму.

Леді Кетрін нарешті здалася.

— У такому разі, місіс Коллінз, простежте, щоб їх супроводжував один з моїх ніндзя. Ви ж знаєте, в мене що на думці, те й на язиці. Тож мені просто нестерпно уявляти, що дві дівчини можуть подорожувати без охорони. Так не годиться в наші часи. Простежте, щоб хтось поїхав із ними. Дівчата завжди мусять бути у супроводі й під наглядом — крім, звісно, тієї когорти обраних, що, як і я, навчалися в найшанованіших японських майстрів, а не в якихось там китайських селюків.

— Дядько пошле нам назустріч слугу, та я й сама, запевняю, цілком здатна...

— О, ваш дядечко! У нього ще й слуги є? Я рада, що хтось про вас подбає. А де зміните коней? А, звісно, у Бромлі. Згадайте моє ім’я у «Дзвоні», і про вас подбають.

Леді Кетрін сипала запитаннями про мандрівку й на більшість із них тут-таки сама й відповідала. Та, щоб відповідати на решту, Елізабет усе ж доводилося приділяти увагу розмові. Однак це було й на краще, бо, занурена в тяжкі думи, вона могла б геть забути, в якому товаристві перебуває. Роздумам краще приділяти час на самоті — і щойно дівчина лишалася сама, вона з величезною полегкістю поринала в думки. Не минало ані днини, щоб вона не вирушала на довгу прогулянку, де лоскотала собі нерви втіхою неприємних спогадів.

Іще трохи — й вона могла завчити лист містера Дарсі напам’ять. Вона ретельно досліджувала кожне речення, і почуття до автора тих рядків бентежно кидалися з крайнощів у крайнощі. Коли вона згадувала його бундючний тон, їй хотілося стискати його горлянку, доки очі йому не затягне смертна імла. Натомість варто було згадати власні несправедливі закиди й незаслужені лихі слова, як гнів обертався проти неї самої, і вона поспіхом завдавала собі кинджалом семи порізів ганьби, що не встигали навіть зарубцюватися. Його почуття до неї пробудили вдячність, а його вдача — повагу. Проте Елізабет не могла його прийняти, як не могла й ані на мить пожалкувати про свою відмову чи піймати себе бодай на скороминущому бажанні знову з ним побачитися.

Від власних учинків її брав величезний жаль, втім, як і від прикрих вад її родини, і на серці ставало ще гіркіше. Хиби рідних були незліченними. Батько не міг покласти край диким вибрикам наймолодших доньок, хоча й сам над ними часом підсміювався; мати, котра теж не вирізнялася бездоганними манерами, була сліпа на їхні переступи. Елізабет і Джейн часто карали Кетрін і Лідію мокрими бамбуковими різками, але чи ж була надія, що вони зміняться, доки мати з ними панькається? Розхристана дратівлива Кетрін у всьому слідувала Лідії й обурювалася, коли її намагалися наставити на шлях істинний, а вперта й пришелепкувата Лідія і слухати їх не бажала. Вони були нерозумні, ліниві й марнославні. До Меритона з Лонґборна було рукою подати, тож ходити туди вони ладні були щодня, а зомбі вбивали тільки тоді, коли ті мали нахабство перешкодити їхньому заграванню з симпатичними офіцерами.

Тривога за Джейн також підточувала спокій Елізабет. Пояснення містера Дарсі зігнало тінь з репутації Бінґлі, і від того, що могла здобути, а натомість втратила її сестра, прикрість лише посилювалася. Його почуття були щирі, а поведінка — бездоганна, якщо не брати до уваги його безумовної довіри до друга. Як же гірко було усвідомлювати: Джейн втратила надію на шлюб, що обіцяв подарувати їй щастя, із чоловіком, наділеним усіма можливими чеснотами, через безум і недоброзвичайність власної сімейки! О горе! Якби ж то вона могла їх усіх позбутися!

А коли до цих спогадів долучалася ще й розповідь про істинну натуру Вікгема, то не дивно, що завжди безтурботній Елізабет, яка доти і днини не прогорювала, насилу вдавалося мати достатньо радісний вигляд.

Протягом останнього тижня гостин їх так само часто запрошували до Розінґзу, як і на початку. Саме там Елізабет провела й останній вечір: її ясновельможність знову висміювала китайські бойові мистецтва, вказувала, як потрібно пакувати речі, і так наполегливо пояснювала, як складати сукні, що після повернення Марія вирішила розпакувати валізу, яку сама ж уранці склала, і спакувати все по-новому.

На прощання леді Кетрін зверхньо побажала їм легкої дороги й запросила до Гансфорда наступного року; а міс де Бурґ навіть зробила реверанс і протягнула їм свою слабеньку ручку.

У СУБОТУ ВРАНЦІ ЕЛІЗАБЕТ і містер Коллінз першими спустилися до сніданку. Він скористався цією нагодою, щоб попрощатися з нею, як вважав за належне.

— Не знаю, міс Елізабет, чи місіс Коллінз уже висловила вам нашу вдячність за те, що ви ласкаво погодилися нас навідати. Я певен, що ви не поїдете, не вислухавши її подяк. Запевняю, ваше товариство було для нас великою радістю. Ми знаємо, мало що може привабити мандрівця до нашої скромної оселі. Живемо ми просто, кімнатки в нас скромні, слуг мало, світу не знаємо — напевно, панянці, що двічі побувала на Сході, в Гансфорді нудно.

Елізабет щиро йому подякувала й запевнила, що всім задоволена. Ці півтора місяця стали для неї великою втіхою: вона вдячна за нагоду побути з Шарлоттою і за певність, що до її подруги ставляться чуйно і дбають про неї. Містер Коллінз на те відповів:

— Мої погляди й думки в усьому збігаються з думками моєї любої Шарлотти. Просто дивовижно, які ми подібні — і вдачею, і переконаннями. Напевно, ми створені одне для одного.

Елізабет могла б додати, що цілком з цим згодна, адже Шарлотта перетворюється на зомбі, а містер Коллінз — жахливо непривабливий і завжди таким буде. Але вона просто запевнила, що втішена його родинним щастям і ніколи в ньому не сумнівалася. Втім, вона анітрохи не пожалкувала, коли її монолог урвала поява самого джерела родинного щастя. Бідолашна Шарлотта! Як гірко було бачити її тепер, коли її перевтілення майже завершилося! Проте вона знала, на що йшла. Вже незабаром навіть нетямущий містер Коллінз зрозуміє, що відбувається, і муситиме стяти їй голову. Проте Шарлотта, схоже, не хотіла, щоб її жаліли. Своя оселя, хатні клопоти, парафія і курочки, а також ласі шматочки смаковитих мізків, з кожним днем дедалі привабливіші, ще не втратили для неї своїх принад.