Увійшовши в ліс, вони піднялися на гору, де мертвяки зі всохлими м’язами і крихкими кістками їх не потривожили б. Містер Ґардінер хотів був обійти цілий парк, проте передумав, коли пересвідчився, що околицею блукає зграя зомбі. Неподалік пролунало гарчання одного з вояків Нечистого, тож вони пришвидшили крок і за певний час знову вийшли до порослої густими хащами низовини над річкою, що там звужувалася. Вони перейшли її непоказним мостом, зведеним, як їм сказали, з тутешніх спаплюжених надгробків. Це була найскромніша частина маєтку з усіх, які вони поки що бачили. Дном низовини, що звужувалася до яру, бігли струмок і вузька стежечка, що їх обрамляли молоді хащі. Елізабет кортіло пройти вздовж річечки, проте щойно вони перейшли міст і побачили, як далеко позаду лишився маєток, місіс Ґардінер, досі налякана недавнім нападом, сказала, що хоче тільки повернутися до карети чимшвидше. Її небога мусила погодитися, й вони рушили до будинку іншим берегом річки, навпростець. Просувалися вони неквапом, бо містер Ґардінер був завзятий рибалка, хоча йому й рідко вдавалося викроїти часину на це захоплення, тож зараз він захоплено спостерігав, як плаває у воді форель, і обговорював рибальство з садівником.

Отак бредучи уперед, вони раптом з подивом зауважили, що до них прямує містер Дарсі. По той бік річки хащі були менш густі, тож вони побачили його здалека. Елізабет була приголомшена, але цього разу зустріч уже не заскочила її зненацька. Вона постановила триматися спокійно, якщо вже Дарсі сам вирішив з ними поговорити. Якусь мить їй здавалося, що він зверне на іншу стежку: може, він просто йшов проганяти останніх нечестивих. На кілька секунд містер Дарсі зник за вигином стежки, проте щойно вони вийшли на прямий відтинок, як він з’явився просто перед ними. Поводився він так само чемно й по-світськи, як і раніше, тож, наслідуючи його, Елізабет заходилася вихваляти красу парку. Проте варто їй було промовити «прегарний» і «чарівний», як зринули непрохані спогади: з її вуст похвала Пемберлі могла звучати двозначно. Вона зашарілася й не зронила більше ні слова.

Місіс Ґардінер стояла трохи позаду. Варто було Елізабет замовкнути, як містер Дарсі спитав, чи не познайомить вона його зі своїми друзями. Вона була не готова до такого прояву люб’язності, тож ледве стрималася, щоб не розсміятися: він прагнув познайомитися з людьми, від яких вернув носа, коли пропонував їй руку і серце. «Ото він здивується, — подумала вона, — коли довідається, хто це. Він, мабуть, гадає, що вони — якісь великі цабе».

Вона негайно їх представила, потай чекаючи, що Дарсі розвернеться й піде геть, коли зрозуміє, в якому товаристві опинився. Очевидно, він здивувався, що це її родичі, проте стоїчно прийняв цю звістку й не тільки не полишив їх, а й завів розмову з містером Ґардінером. Елізабет мимохіть охопило відчуття тріумфу. Хай знає, що є в неї й родичі, за яких не доведеться пекти раків. Вона уважно дослухалася до розмови й тішилася кожному слову дядька, що свідчило про його розум, смак і добре виховання.

Незабаром розмова зайшла про риболовлю з мушкетом, і містер Дарсі люб’язно запросив містера Ґардінера порибалити в маєтку, доки він у цих краях: він запропонував гостеві мушкет для риболовлі й пообіцяв показати місця, де зазвичай найбільше риби. Місіс Ґардінер, що тримала Елізабет під руку, звела на неї сповнений зачудування погляд. Елізабет змовчала, хоча й сама дивувалася — звісно, люб’язності містера Дарсі вони завдячували лише їй. Раз у раз вона повторювала подумки: «Чому він так змінився? Яка на те причина? Не заради мене ж це — не став би він м’якшим лише заради мене. Не може ж він досі мене любити? Може, звісно, я поставила йому мозок на місце, коли лупонула об камін під час поєдинку в Гансфорді».

Вони гуляли так певний час — дві леді попереду, двоє джентльменів позаду, проте, спускаючись до води, щоб зблизька роздивитися послід зомбі, вони помінялися місцями. Виснажена пригодами того ранку, місіс Ґардінер вирішила, що підтримки Елізабет їй не досить, і перейшла до свого чоловіка. Містер Дарсі став біля її небоги — й так вони рушили далі. Після короткої мовчанки дівчина заговорила перша. Для початку вона запевнила: перш ніж зважитися завітати до маєтку, вона пересвідчилася, що Дарсі тут не зустріне, а отже, його поява застала її зненацька. І уточнила:

— Ваша управителька сказала, що ви приїдете тільки завтра. Коли ми вирушали з Бейквела, то думали, що вас не зустрінемо.

Він сказав, що справді мав прибути наступного дня, але через нагальні справи приїхав трохи раніше, ніж решта товариства.

— Вони приєднаються до мене завтра вранці, — продовжив він. — Серед них є й ваші знайомі — містер Бінґлі та його сестри.

Елізабет лише кивнула: у пам’яті зринули спогади про їхню останню розмову, в якій було згадано ім’я містера Бінґлі. Судячи з рум’янцю, містер Дарсі згадав про те саме.

— Одна особа в нашому товаристві, — вів далі він, помовчавши, — дуже хотіла би з вами познайомитися. Чи дозволите, якщо моє прохання не надто зухвале, скористатися вашим візитом до Лембтона і представити вам мою сестру?

Елізабет не знала навіть, чим заслужила на таку честь. Вона одразу зрозуміла, що міс Дарсі могла нею зацікавитися лише після братових розповідей, але вирішила на цьому не зосереджуватися. Її втішило, що Дарсі й надалі про неї доброї думки.

Вони простували уперед мовчки: кожен поринув у власні думки. Елі-забет було ніяково, проте новина її потішила. Те, що містер Дарсі хотів представити її сестрі, було найбільшим компліментом. Незабаром вони вирвались уперед, а коли підійшли до карети, то містер і місіс Ґардінер відстали вже на добру чверть милі.

Містер Дарсі запросив її до маєтку, проте Елізабет сказала, що не стомилася, й вони лишилися на галявині. Вони могли так багато сказати одне одному — але натомість лише ніяково мовчали, пожираючи одне одного очима. Раптом Дарсі обхопив її руками. Елізабет скам’яніла — що він собі думає? Проте його наміри були цілком невинні — Дарсі хотів лише забрати свою «Браун Бесс», яку Елізабет перекинула через плече. Вона згадала, що набої лишилися в неї в кишені, й простягнула їх законному власникові.

— Ваше хазяйство, містере Дарсі?

Він стиснув її пальці довкола куль:

— Усе моє хазяйство — ваше, міс Беннет.

Обоє зашарілися і змушені були відвернутися одне від одного, щоб не розсміятися. Коли до них наблизилися містер і місіс Ґардінер, містер Дарсі запросив їх у дім підобідати, проте вони відмовилися — й нарешті ґречно розпрощалися. Містер Дарсі допоміг жінкам сісти в карету, і, від’їжджаючи, Елізабет побачила, як він повільно простує до дому.

Настав час обмінятися враженнями.

Дядько й тітка одноголосно постановили, що містер Дарсі значно люб’язніший, аніж вони очікували.

— Він добре вихований, шанобливо ввічливий і носа не задирає, — сказав дядько.

— Звісно, він тримається статечно, — додала тітка, — проте не задається, тому виглядає це не відразливо. Я згодна з управителькою: хтось, може, й гадає, що він гордій, але я б так не сказала. А на коні як тримається! А як володіє мушкетом!

— Мене вразила його гостинність. Він був не просто люб’язний, а й уважний до нас, хоча й не мусив із нами панькатися. А як цікаво він поводився з Елізабет!

— Звісно, Ліззі, — звернулася до неї тітка, — він не такий імпозантний, як Вікгем, чи то пак не такий товариський, але з лиця він теж цілком гарний. Чому ж ти описала його такою потворою?

Елізабет виправдовувалась, як могла: вона сказала, що під час зустрічі в Кенті він уже був їй більше до вподоби, ніж доти, і що ніколи він не тримався так люб’язно, як цього ранку.

— Можливо, у нього сім п’ятниць на тижні, — відповів її дядько, — у людей поважних так буває. Тож я б не вірив йому на слово — раптом він передумає й порішить мене з мушкета, якщо я прийду порибалити?

Елізабет здавалося, що вони геть не розуміли Дарсі, але вона змовчала.

— З того, що ми сьогодні бачили, — вів далі містер Ґардінер, — я б ніколи не подумав, що він здатен так жорстоко повестися з бідолашним Вікгемом. Він не справляє враження злого чоловіка. Навпаки, коли він говорить, вигин його вуст свідчить про добру вдачу. А як штани облягають його англійське єство! А як його вихваляла та добра пані, що показувала нам маєток! Часом я ледве стримувався від сміху. Проте, напевно, він щедрий хазяїн, а слуги, буває, не скупляться на похвалу, аби тільки зберегти голову на в’язах.