— Полковник Форстер давно підозрював, що вони симпатизують одне одному, особливо Лідія, проте не думав, що є підстави тривожитися. Мені так його шкода! Він був до нас уважний і ласкавий. Він хотів поїхати до нас, перш ніж навіть почув, що Вікгем не збирається з нею одружуватися, а коли про це дізнався, то вирушив негайно.
— А той інший офіцер певен, що Вікгем не збирається з нею одружуватися? Він знав, що вони збираються втекти?
— Коли полковник Форстер допитав того офіцера, той запевнив, що про їхні наміри не знав і нічого сказати не може, навіть коли полковник пригрозив згодувати його англійське єство нечестивим. Цього разу він не став наполягати, що одружуватися вони не збираються — а отже, я схильна вірити, що ми його неправильно розуміли.
— До прибуття полковника Форстера ніхто тут не сумнівався, що вони потай поберуться?
— Чому б ми сумнівалися? Мені було тривожно, бо я боялася, що подружнє щастя їм не світить. Адже я знаю, що він не завжди поводиться, як належить. Батько й мати цього не знали й лише осуджували необачність Лідії. Кітті з природним тріумфом людини, яка знала більше за інших, повідомила, що в останньому листі Лідія готувала її до такого повороту подій. Вона вже давно знає, що вони закохані.
— Але це сталося вже у Брайтоні?
— Гадаю, що так.
— А що про Вікгема думає полковник Форстер? Він знає, який цей Вікгем насправді?
— Цього разу він говорив про нього вже не так захоплено. Він казав, що Вікгем нерозважливий і безтямний. Тим часом пішов поголос, що цей негідник не сплатив у Меритоні боргів і лишив щонайменше одну бідолашну доярку в тяжі — це, сподіваюся, неправда.
— Якби ж то ми розповіли, що про нього знаємо!..
— Можливо, цього й не сталося б, — визнала Джейн, — проте не можна таврувати нікого за минулі переступи, не знаючи, який він нині. Наші міркування були цілком шляхетні.
— Полковник Форстер не розповів, що саме Лідія написала його дружині?
— Він навіть привіз ту записку.
Джейн відшукала її в нотатнику й передала Елізабет. Ось що в ній було написано:
МОЯ ДОРОГА ГЕРІЕТ,
Ото ти насмієшся, коли довідаєшся, куди я поїхала! Я й сама регочу, коли уявляю, як то ти здивуєшся. Я вирушаю до Ґретна-Ґрін. І хай би за тобою хоч зомбі гналися, ти не вгадаєш, що я задумала! Я їду до Ґретна-Ґрін, бо я закохана по вуха, і мій любчик — справжній ангел. Без нього я ніколи не буду щаслива, тож у моєму рішенні нема нічого поганого. Не повідомляй у Лонґборн, як не хочеш, — ото вони здивуються, коли я підпишу наступного листа їм «Лідія Вікгем». Ото насміємося! Я аж за боки хапаюся.
Я пошлю когось по мій одяг і зброю, коли повернуся до Лонґборна, але, прошу, скажи Саллі зашити слід від пазура на моїй мусліновій сукенці. Бувай. Передавай вітання полковникові Форстеру. Випий за нашу легку дорогу!
З любов’ю, твоя подруга
ЛІДІЯ БЕННЕТ
— О, дурненька, дурненька Лідія! — вигукнула Елізабет, дочитавши листа. — Писати в такий момент такого листа! Але це бодай свідчить, що вона справді збиралася вийти за нього заміж. Хай би до чого він схилив її далі, вона не прагнула безчестя. Бідолашний наш батечко! Що ж він подумав!
— Я ніколи й нікого не бачила таким приголомшеним. Він хвилин із десять не міг промовити ні слова. Матері одразу стало зле, в домі був бедлам.
— Джейн, серденько, ти аж сполотніла. Якби ж то я була тоді з вами! Всі ці турботи і тривоги впали на твої плечі!
— Мері й Кітті мені допомагали і розділили б усі мої клопоти, якби не витрачали увесь час на планування погибелі містера Вікгема. Тітонька Філ-ліпс приїхала у вівторок, після від’їзду батька, й ласкаво погодилася побути зі мною аж до четверга. Вона нас усіх розрадила і підтримала. Леді Лукас також була дуже ласкава, навідала нас у середу зранку, щоб висловити співчуття, й запропонувала допомогти — сама чи з доньками, якщо нам буде від того якась користь.
Зачувши про леді Лукас, Елізабет думками перенеслася в Гансфорд. Цікаво, чи лишилося ще щось від її Шарлотти? Чи помітив містер Коллінз нарешті, яка з нею сталася біда? Вона вже давненько не отримувала від них листів. Чи жива ще її подруга? Ця думка була така страшна, що вона вирішила на ній не спинятися. Натомість надумала розпитати, до яких кроків батько хотів удатися, розшукуючи сестру в місті.
— Він збирався заїхати в Епсом, де вони востаннє змінили коней, — розповіла Джейн. — Хотів довідатися номер лондонського екіпажа, на який вони пересіли в Клепгемі після того, як містер Вікгем спробував убити полковника. Там повинні були запам’ятати, як джентльмен і панянка, відстрілюючись, пересідають з екіпажа в екіпаж, тож батько збирався розпитати про них у Клепгемі.
Розділ 48
УСІ ЧЕКАЛИ НА ЛИСТ від містера Беннета, проте наступного ранку пошта нічого не принесла. Його рідні знали, що в листуванні він недбалий і забудькуватий, проте за таких обставин сподівалися, що він усе ж відмовиться від давньої звички. Довелося зробити висновок, що добрих новин немає, проте й це вони хотіли б знати напевно. Дочекавшись листоноші, містер Ґардінер вирушив у дорогу в супроводі трьох найманців, що мали забезпечити йому швидку й безпечну мандрівку.
Місіс Ґардінер із дітьми мала лишитися у Гартфордширі ще на кілька днів — вона могла стати у пригоді небогам. Вона допомагала їм доглядати за місіс Беннет і розраджувала їх у вільні хвилини. Інша їхня тітонька також стала частою гостею в домі. Вона казала, що хоче їх підтримати, але жоден її візит не минав без звістки про ще один борг чи ще одного байстрюка, яких Вікгем наробив у Меритоні, тож зазвичай вона полишала родичів у гіршому настрої, ніж вони були до її приходу.
Усі жителі Меритона наввипередки намагалися очорнити чоловіка, якого три місяці тому вважали святішим за Папу Римського. Подейкували, що він заборгував кожному торговцеві в місті — і в кожного підступно розбестив доньку. Усі сходилися на тому, що такого покидька ще світ не бачив — і всі заявили, що ніколи не довіряли його личині доброти. Елізабет не вірила й половині чуток, але й решти вистачило, щоб вона остаточно впевнилася: її сестру зганьбили. Навіть Джейн, яка ще менше довіряла чуткам, майже втратила надію — якби Вікгем і Лідія побралися, то про це, напевно, вже довідалися б.
Містер Ґардінер виїхав з Лонґборна в неділю, а у вівторок його дружина одержала листа. Він писав, що одразу після повернення знайшов свояка й переконав його поїхати з ним додому; що містер Беннет побував у Епсомі та Клепгемі, але не дізнався нічого певного; і що він збирається обійти всі найбільші готелі міста. Був у листі й такий постскриптум:
Я написав полковникові Форстеру, щоб він по змозі розпитав, чи є у Вікгема рідні чи знайомі в місті, які знали б, де він міг заховатися. Якби знайшовся хтось, хто володіє такими знаннями, це змінило б усе. Нині ми не маємо на кого покластися. Думаю, полковник Форстер зробить усе від нього залежне. Утім, можливо, Ліззі знає про його близьких більше, ніж будь-хто інший.
Елізабет ніколи не чула про жодних його родичів — він давно осиротів. Можливо, хтось із його полкових товаришів знав іще щось, та вона не надто сподівалася на нові звістки.
Навіть звичне борюкання з оленями не давало Елізабет і Джейн такої жаданої розради, та й на товариство молодших сестер вони вже не сподівалися: ті лиш те й робили, що вигадували нові способи розчленувати містера Вікгема. Кожен новий день приносив лише тривогу, і найстрашніша була та година, коли прибувала пошта. З листом мали з’явитися новини — погані чи добрі, — тож усі чекали на диліжанс, зачаївши подих.
Та перш ніж містер Ґардінер знову дав про себе знати, прийшов лист від містера Коллінза, адресований містерові Беннету. Джейн мала від нього вказівку відкривати листи, що прибудуть за його відсутності, тож його прочитала. Елізабет знала, чого можна чекати, й читала через сестрине плече. Ось про що йшлося: