— Запевняю вас, я готовий виконати обіцянку. І коли ваша сестра одужає, ви — якщо буде на те ваша воля — самі назвете дату майбутнього балу. Адже навряд чи вас потішать танці, поки ваша сестра нездужає.

Лідія заявила, що це її цілковито влаштовує.

— Так-так, звісно, ми зачекаємо, доки Джейн одужає. Крім того, на той час до Меритона вже може повернутися капітан Картер. А після вашого балу, — додала вона, — я буду наполягати, щоб наступний бал дали вони. І обов’язково скажу полковникові Форстеру, що з його боку буде страшенно нелюб’язно відмовлятися.

Після цих слів місіс Беннет із доньками відкланялися, а Елізабет одразу ж повернулася до Джейн, залишивши двох леді й містера Дарсі обговорювати поведінку її родичів, а також її власну. Втім, сестрам Бінґлі так і не вдалося змусити Дарсі сказати щось прикре про саму Елізабет, попри всі жартики міс Бінґлі з приводу її «чарівних очей».

НАСТУПНИЙ ДЕНЬ МИНУВ майже так само, як попередній. Місіс Герст і міс Бінґлі провели кілька ранкових годин коло хворої, яка — хай і поволі — з кожним днем міцніла; а ввечері Елізабет долучилася до їхнього товариства у вітальні. Втім, цього разу грального столика там не було. Містер Дарсі писав листа, а міс Бінґлі, сівши коло нього, споглядала за тим, як він пише, й постійно йому заважала проханнями переказати щось сестрі. Містер Герст і містер Бінґлі засіли з картами за гру в пікет, а місіс Герст стежила за їхньою грою.

Елізабет взялася змащувати мастилом приклад свого мушкета й щиро потішалася, дослухаючись до бесіди Дарсі та його співрозмовниці:

— Як же зрадіє міс Дарсі такому листу!

Він не відповів.

— Ви пишете так неймовірно швидко.

— А ви нині така неймовірно балакуча.

— Скільки ж це листів вам доводиться писати протягом року. А ще й ділові листи! Уявляю, як це виснажливо.

— Більш виснажливо те, що мені так часто доводиться писати їх у вашому товаристві.

— Перекажіть сестрі, що я нетерпляче чекаю на зустріч із нею.

— Я вже написав про це одного разу, за вашим же проханням.

— А як вам вдається писати так рівненько?

Він знову не відповів.

— Перекажіть сестрі, що я неймовірно втішена її успіхами в грі на арфі. А ще не забудьте додати, що я в захваті від її прегарного візерунка для столу.

— Міс Бінґлі, стогони сотень нечестивців були б мені зараз милішими за одне слово з ваших уст. Слово честі, якби ви не були такою приємною в усьому іншому дамою, мені довелося б шаблею відрубати вам язика.

— Ой, та це й справді не надто суттєво, адже я побачу її в січні. Містере Дарсі, а ви завжди пишете такі чарівно довгі листи?

— Зазвичай вони справді довгі. А от чи чарівні — це вже не мені судити.

— Я не маю сумніву, що особа, здатна так легко написати довгого листа, просто не може написати його погано.

— Для Дарсі це не комплімент, Керолайн, — втрутився її брат, — адже він не пише свої листи легко. Він-бо так наполегливо вишукує для них чотирискладові слова, чи не так, Дарсі?

Містер Дарсі мовчки продовжив писати, хоч Елізабет і помітила, як його рознервували друзі.

Коли справу було зроблено, містер Дарсі звернувся до міс Бінґлі та Елізабет із проханням щось зіграти чи заспівати. Міс Бінґлі спішно кинулася до фортепіано, а потім, спохопившись, увічливо поцікавилась у Елізабет, чи не бажає та виступити першою, і нарешті сіла за інструмент.

Місіс Герст із сестрою співали, а Елізабет їм акомпанувала.

Поки сестри втішалися музикою, Елізабет не могла не помітити, як часто погляд містера Дарсі спиняється на ній. Вона ні на мить не припускала, що може бодай чимось привабити такого поважного пана. Але припущення, що він дивиться на неї лише через те, що вона йому неприємна, видавалося ще дивнішим. Врешті вона змогла пояснити його увагу лише тим, що серед присутніх у тій залі вона мала найбільше рис, які не відповідали його ідеалам. Але цей здогад не завдав їй болю. Містер Дарсі так мало її цікавив, що вона ні на йоту не переймалася його схваленням.

Далі грала міс Бінґлі, яка вирішила розважити товариство жвавою шотландською п’єскою. І невдовзі містер Дарсі, підійшовши до Елізабет, спитав її:

— А чи не хотілося б вам, міс Беннет, скористатися цією нагодою і станцювати ріл?

Вона посміхнулася, але не відповіла. Він повторив своє запитання, дещо здивований її мовчанням.

— О, — нарешті кинула вона, — я з першого разу вас почула, але не одразу вирішила, що відповісти. Я розумію, що ви хотіли почути від мене «так», і тоді б ви мали втіху сказати щось зневажливе про мій смак. Але мені завжди було приємно руйнувати подібні задуми й не давати змоги тому, хто вигадує такі-от хитромудрі плани, відчути сподівану зневагу. Тож я вирішила відповісти, що взагалі не маю бажання танцювати ріл. Спробуйте тепер якось мене осудити, якщо наважитесь.

— Я і справді не наважуся.

Елізабет, сподіваючись якось зачепити його, була здивована такою галантністю. А Дарсі, своєю чергою, відчував, що жодна жінка ще не зачаровувала його так, як міс Беннет. Та розумів, що, якби не її низьке становище в суспільстві, його серцю загрожувала б справжня небезпека, і тільки небувалі бойові таланти могли вберегти його від загрози, що вона перевершить його в бою — адже ніколи ще йому не траплялася жінка, котра б так майстерно поборювала живих мерців.

Міс Бінґлі помітила (або ж запідозрила) достатньо, щоб відчути ревнощі. І тривогу за одужання любої подруги Джейн посилювало бажання нарешті спекатися Елізабет. Вона не раз намагалася викликати неприязнь Дарсі до гості, натякаючи на їхній імовірний шлюб і заговорюючи про те, яке ж щастя його чекає в такому тандемі.

— Сподіваюся, — сказала міс Бінґлі, коли вони вдвох ішли парковою алеєю наступного дня, — ви натякнете своїй тещі... звісно, після того, як ця бажана подія нарешті станеться. що часом варто притримувати язик за зубами. Ну, і якщо вам вдасться, спробуйте переконати молодших сестер не бігати так відверто за офіцерами. А вже якщо дозволите мені зачепити цю делікатну тему, то варто б також і Елізабет якось притлумити свій нежіночий потяг до рушниць, мечів і всіляких бойових прийомів. Така поведінка більше личить чоловікам чи жінкам низького становища.

— Може, дасте ще якусь пораду для мого сімейного щастя?

Тієї миті вони зустріли місіс Герст і Елізабет, котрі також прогулювалися.

— А я й не знала, що ви мали намір іти на прогулянку, — сказала міс Бінґлі, злегка знітившись від думки, що її слова могли почути.

— Ви дуже нечемно з нами повелися, — відповіла місіс Герст. — Втекли, нічого не сказавши й навіть не натякнувши, що йдете гуляти.

І, взявши містера Дарсі попід другу руку, вона залишила Елізабет саму. На доріжці до того ж уміщалося тільки троє осіб. Містер Дарсі одразу зрозумів, як це неввічливо, і зауважив:

— Ця доріжка надто вузька для нашого товариства. Ходімо краще на алею.

Та Елізабет, не маючи ані найменшого бажання з ними гуляти, зі сміхом відповіла:

— Ні-ні, залишайтеся тут. Разом ви утворюєте страшенно мальовничу групу. Якщо до вас приєднається хтось четвертий, гармонію буде порушено. До того ж на цій стежці, найпевніше, аж кишить зомбі, а я щось нині не маю особливого бажання з ними битися. Тому бувайте.

І вона радісно від них утекла. А блукаючи парком, тішилася, що вже за день чи два зможе вирушити додому. Джейн зміцніла настільки, що ввечері виявила бажання на кілька годин спуститися до товариства.

КОЛИ ПІСЛЯ ОБІДУ леді встали з-за столу, Елізабет побігла нагору до сестри і, впевнившись, що та почувається добре, провела Джейн до вітальні, де її радісними вигуками зустріли міс Бінґлі та місіс Герст. Елі-забет іще ніколи не бачила їх такими люб’язними, як у ту годину до появи джентльменів. І хоч битися вони не вміли зовсім, їй довелося визнати, що їхня вправність у розмовах не викликала ані найменшого сумніву. «Якби словами можна було стинати голови зомбі, — подумала вона, — то зараз я перебувала б у товаристві двох найвеличніших жінок-воїнів».