“Інженер Генрик Згожельський, якого я допитував вдруге, давати свідчення відмовився”. Завірюха підписався під цією запискою і схилив голову на руки. Тільки тепер відчув, що страшенно втомився. Всю ніч допитував Владислава Стонку і Вероніку Галку, потім складав протокол, а тоді знову допит Генрика Згожельського — все це до краю виснажило його. Пані Ірена, ввійшовши точно о восьмій до кабінету, аж злякалася, коли побачила в капітана синці під очима і землисто-сірий колір обличчя.

— Ох і диму ж тут! — сказала вона і, поставивши на письмовий стіл букетик айстр, відчинила навстіж вікно. — Ви сьогодні взагалі не виходили з управління? — запитала докірливо. — Ну, а завтра — неділя, і вам треба відпочити. Так же не можна.

Коли секретарка вийшла, капітан провів долонею по обличчю. Справді, завтра — неділя. Як швидко летить час!

У двері постукали.

— Заходьте! — гукнув капітан. До кабінету ввійшов сержант-магістр, який уже довідався від Юрека В’юна про вчорашню пригоду під залізничним мостом і вкрай занепокоєний прибіг до начальника.

Задзвонив телефон, і Завірюха взяв трубку.

— Добрий день, пане капітан, це Ковальський.

— А, доброго здоров’я! — пожвавішав Завірюха. — Ви вчора не дзвонили?

— На жаль, не зміг. Оце тільки сьогодні прийшов раніше на роботу і встановив те, про що ви просили.

— Так, слухаю вас… — На мить Завірюха відчув себе бадьорішим.

— Отже, я цілком точно взнав, що в той день, у ті години, про які ви казали, я погоджував з директором Згожельським план імпорту медичної апаратури. Це тривало десь до першої години.

— Ви певні? — У голосі Завірюхи відчулось розчарування.

— Цілком. У мене записано в календарі, а крім того, я перевірив у секретарки пана Згожельського.

Завірюха якийсь час мовчав, щось обдумуючи, потім запитав:

— Ви погоджували план у Бюро?

— Ні, ми поїхали в парк. Стояла така спека, що в Бюро важко було зібратися з думками.

— Ага… — Капітан знову якусь мить думає, а тоді питає: — Ви поїхали до парку машиною пана директора?

Недєльський завмирає, прислухаючись. Тепер уже думає довше пан Ковальський. Нарешті, вагаючись, він відповідає, що ні… здається, ні. Але через кілька секунд додає вже цілком впевнено, що вони таки пішли пішки, бо директор хотів подихати свіжим повітрям. Завірюха зітхає, дякує Ковальському за повідомлення і, кладучи трубку, знову відчуває, що страшенно стомився.

— От тобі й маєш… — позіхаючи, звертається він до Недєльського, — наш інженер має алібі. — І розповідає сержантові про свою розмову.

— Що ж, це може бути, — каже Недєльський, — зате машина інженера не має алібі. Вчора я встановив, що того дня вранці її забрав з гаража чоловік, якого сторож ніколи не бачив. Він показав записку від Згожельського і сказав, що бере машину на ремонт.

— А коли її повернули в гараж? — зацікавлено спитав капітан.

— Сторож не знає. Каже, що цілий день машини в гаражі не було, а вранці другого дня вона вже стояла на місці. І пригадати того чоловіка сторож не може. Пам’ятає тільки, що він був високий і нестарий.

Завірюха відчув новий приплив енергії.

— Номер машини?

— Н–77–030.

Капітан відшукав у справі “Веста” список автомобілів, затриманих під час облави. Кілька разів переглянув довгі стовпці номерів, але потрібного номера серед них не було.

Недєльський ще раз перевірив список. А Завірюха підійшов до вікна, підставляючи обличчя під холодний вітерець.

— Отам на столі візьми список завдань, які треба виконати сьогодні вранці. І залиш мене самого, я подрімаю в кріслі з півгодини, бо вже зовсім не можу думати, — сказав капітан, не обертаючись.

Прокинувся Завірюха близько десятої години. Все тіло заклякло, та все-таки він поспав дві години, і це підкріпило його. Капітан бадьоріше зустрів Недєльського, коли той прийшов доповісти про виконання завдань.

— Одна новина добра, а друга погана, товаришу капітан, — сказав сержант.

— Починай з поганої.

— Ще раз перевірено телефонні лінії — вашу і професора Верхара. Ніяких слідів підслухування не виявлено.

— Що ж, значить вони одержали повідомлення іншим шляхом.

— А на центральній телефонній станції?

— Що “на центральній телефонній станції”?

— Чи не можуть підслухувати на самій центральній телефонній станції?

— Ну що ти, це нісенітниця! Знаєш, що значить організувати підслухування на центральній? Для цього навіть у більшої банди, ніж ця, руки надто короткі. Це може зробити тільки міліція відносно особливих небезпечних злочинців.

— Але звідки ж тоді вони довідалися про вашу розмову з Верхаром, товаришу капітан?

— Не знаю! Розумієш — не знаю!

— А я б на всяк випадок перевірив центральну станцію, — впирався Недєльський.

— Облиш. У нас і так досить роботи. — Ну, а яка там добра новина?

— Комісяк повідомив, що сліди на шосе під Отвоцьком відповідають формі шин автомобіля інженера Згожельського. Під час обшуку в машині на обшивці заднього сидіння і правих дверцят виявлено кілька коричневих плям, схожих на кров. Поручик сказав, що їх уже взяли на експертизу.

Обличчя Завірюхи проясніло:

— О, тут уже щось є! Нехай Барський покаже машину вдові Чорної Ручки і Товстому Казекові. Якщо вони впізнають її, то це вже буде доказ. Ну і ці плями…

— Товаришу капітан, я підготував заміточку для преси, — сказав Недєльський.

— А-а, — кивнув Завірюха, — ти зробив це швидко, чи настільки ж і добре? — Капітан узяв аркуш, який подав йому Недєльський, і прочитав:

“Самогубство чи вбивство?

Як стало відомо з добре поінформованих кіл, працівники Міського управління міліції розслідують загадковий злочин. Місяць тому на вулиці Новогродській знайдено труп В.Р., дружини працівника, який займав високу посаду в одній з центральних установ. На другий день на Празі знайдено труп… чоловіка А.Р. На перший погляд, усе свідчило про те, що А.Р. через ревнощі вбив свою дружину, а потім сам покінчив самогубством. Проте ретельне слідство виявило, що ця версія помилкова: чоловік і жінка Р. стали жертвою жахливого злочину. Останнім часом міліція арештувала В.Г., яка багато років була служницею Р. Є підозра, що вона має безпосереднє відношення до цього злочину. Арештована вперто відмовилась давати будь-які свідчення, з чого слідчі працівники роблять висновок, що вона або сама є вбивцею, або ж приховує справжнього злочинця. Перебуваючи під слідчим арештом, В, Г, намагалася покінчити самогубством, але її пощастило врятувати. Тепер хвора перебуває в тюремному госпіталі, стан її здоров’я важкий”.

Капітан схвально кивнув головою:

— Добре. Тільки останнє речення пропоную викреслити. Досить того, що вона вже намагалася покінчити.

Недєльський узяв замітку, викреслив останнє речення і запитав, що робити далі.

— А тепер, друже, подзвони в усі редакції і запропонуй їм надрукувати цю інформацію. Не забудь про Агентство преси, — через нього звістка може потрапити в усі провінціальні газети. І, звичайно, дай на радіо.

— Але яка нам з того користь, товаришу капітан?

Завірюха пригладив чуприну.

— Побачиш сам… Якщо пощастить. А якщо не пощастить, тоді я скажу тобі, на що розраховував.

— Вам телеграма з Кракова, пане капітан, — сказала секретарка, усміхаючись.

Завірюха взяв у неї аркушик з наклеєними стрічками слів.

Телеграма повідомляла:

“Сьогодні о десятій годині сорок хвилин на контрольному пункті у Лисій Поляні затримано австрійського громадянина Гомолякса (Гомолякса) і легкову машину реєстровий номер СUХ—С5 (СUХ—С5) при спробі контрабандою вивезти шістдесят кілограмів срібла. Згідно з вашим листом більш детального обшуку не проведено. Гомолякса і його машину затримано до розпорядження столичного управління. Командування прикордонними військами Краківського округу”.

Капітан Завірюха на радощах мало не поцілував пані Ірену. Молодці хлопці — не проґавили! Друга риба в тенетах!