Завірюха хвилину щось зважував. Потім спитав:

— А крім Рака і Галки ви бачили ще когось у монастирі?

— Так, обох Згожельських. А втім, частіше ювеліра. Бачив багатьох іноземців, і ще всяких темних типів. Вони приходили іноді, коли банда зустрічалася в каплиці з іноземцями.

Завірюха занепокоєно потер підборіддя.

— А ви не помітили когось, хто міг би бути шефом?

— Ні. Мабуть, шеф — це якийсь іноземець.

— Навряд. Ви ж самі казали, що іноземці часто змінювались. А чи не доводилося вам чути кличку Чорна Ручка? — знову спитав капітан, шукаючи між паперами пачку сигарет.

Теофіл мовчав. Мовчанка затяглася надто довго, і капітан, знайшовши сигарети, здивовано глянув на нього. Обличчя у того було спотворене гримасою чи то болю, чи огиди. Теофіл дивився на капітана з якимось дивним напруженням, ніби в ньому відбувалася страшна боротьба. Завірюха і Недєльський відчули, що за хвилю станеться щось незвичайне. Нарешті блідий Ремович важко підвівся і, ледве ворухнувши губами, сказав:

— Я вбив його!

Потім важко, як мішок, повалився на письмовий стіл.

Обабіч шосе росли старі тополі, листя яких вже бралося першим осіннім рум’янцем. Темно-синя “Варшава” мчала з усіх своїх п’ятдесяти кінських сил. Жодного перехрестя з червоним світлом! Жодного регулювальника! Юрек В’юн був веселий, мов щиглик, і досить приємним тенором наспівував якусь мелодію.

Сержант Недєльський сидів позаду біля капітана Завірюхи, що, здавалося, дрімав чи глибоко замислився. Капітан змарнів останнім часом. Але тепер здається, уже близько щасливий кінець. “А чи щасливий?” — занепокоєно подумав Недєльський і злегенька торкнувся плеча Завірюхи.

— Товаришу капітан!

— Що? — розплющив очі Завірюха.

— Сподіваюсь, я вас не розбудив?

— Ні, я не спав. Хоч і не завадило б, бо останні два дні я майже не спав.

— Я, товаришу капітан, — вагаючись почав Недєльський, — повинен вам признатися…

— Ну? — з удаваною суворістю мовив Завірюха. — Сповідайся, що ти накоїв.

— Я все-таки пішов на центральну телефонну станцію, щоб перевірити телефон професора Верхара.

— Ти впертий, як осел, — засміявся Завірюха. — Ну і що ти там узнав?

— Нічого. Черговий офіцер просто виставив мене за двері.

— Я думаю, — сказав капітан, — що їм, нічого більше робити, щоб давати звіт кожному працівникові міліції.

Недєльський почервонів, хвилину подумав, говорити далі чи ні, і нарешті сказав:

— Але я не відмовився від свого, товаришу капітан.

— І що ти зробив? Сподіваюсь, обійшлося без дурниць?

— Я сказав про це майорові Риделю, коли носив свідчення Теофіла, і він обіцяв перевірити станцію по своїй лінії.

Завірюху не дуже радувала ця ініціатива, але, побачивши зажурене обличчя Недєльського, він махнув рукою:

— Ат, кінець кінцем тут нема нічого страшного. Ридель ввічлива людина, от і пообіцяв тобі.

“Варшава” мчала мов стріла. Позаду, приблизно за кілометр, їхала якась сіра машина. Вона теж збільшила швидкість.

Незабаром минули Радом. Обід застав їх у Кельцях.

— Пане начальник, може, зробимо перерву, вкинемо щось у живіт? — благально сказав Юрек В’юн.

— Вперед! — відповів безжалісний капітан. — Через дві години наїсися в Кракові.

— Цікаво, — почав згодом Недєльський, — чи встигне Барський до нашого приїзду обшукати машину Гомолякса?

— Він полетів учора літаком, отже, в його розпорядженні був вечір і сьогодні весь день.

— Думаю, що, крім срібла, у Гомолякса є й щось інше, адже це вже ліквідація банди…

— Самоцвіти? — догадався капітан.

— Авжеж.

— Ти забуваєш, що в них є ще машина Мирослава Згожельського, який збирається їхати нею до Брюсселя, — нагадав капітан. — Але я певен, що коштовний камінь Чорної Ручки знайдеться якщо не в одній, то в другій машині… Ну, Юреку, — сказав Завірюха, — як там твій шлунок? До Кракова витримає?

В’юн, який уже хвилин п’ятнадцять мовчав, похмуро знизав плечима:

— Я тут не маю права голосу, пане начальник. Був наказ? Був. А наказ — не газета, його не обговорюють…

Вони під’їжджали до Кракова, і Юрек спитав:

— Де будемо жити, пане начальник, у тому Кракові?

— Ми з Недєльським у готелі “Поллєра”, а ти в “Староміському”.

— Не разом? — засмутився шофер.

— Ні, не разом. Ти навіть до готелю нас не підвозитимеш, висадиш біля вокзалу. Ми, розумієш, звичайні мандрівники, які приїхали у Краків з Лодзі. А ти шофер, привіз у службових справах свого директора до Нової Гути.

— Отепер мені зрозуміло, чому ми змінили номер нашої “Варшави”.

— Краще пізно, ніж ніколи, — в’їдливо зауважив Недєльський, але Юрек відповів на це зневажливою мовчанкою.

— Мене весь час не покидає думка про Теофіла, — сказав трохи згодом Завірюха. — Адже те, що пережила ця людина — то справжній кошмар.

— Знаєте, товаришу капітан, мені теж шкода Теофіла, — признався Недєльський. — Наскільки краще було б, якби він відбув покарання.

— Гм, це ясно! Реми жили б і досі, сам Теофіл давно був би на волі. А тепер що? Тюрма.

— Але ж він по суті непогана людина, — сказав сержант.

— Непогана, але надто слабовольна. Тому Рак та Генрик Згожельський використали його — дали пістолет і наштовхнули на Чорну Ручку, сказавши, що то вбивця його батьків. Я дуже добре все уявляю. Теофіл чекає в лісі під Отвоцьком, а обидва компаньйони тим часом їдуть з Чорною Ручкою до Товстого Казека. Вони знають, що Ремович не втече, — адже він хоче узнати правду про смерть своїх батьків. “Почекай тут, — кажуть йому, — ми повернемось, і ти узнаєш, хто їх убив”.

— Ні, вони точно сказали, що привезуть з собою вбивцю, — заперечує Недєльський.

— Але ж після стількох років він зважився втекти з монастиря, прибув до Варшави, знайшов колишніх спільників Отже в ньому давно вже наростала буря.

— Вони, мабуть, спеціально залишили його в лісі, щоб та буря дозріла, — хвилюючись каже Недєльський. Але капітан дивиться на речі реальніше.

— Не думаю. Скоріше просто не хотіли, щоб Теофіл бачив, як відбиратимуть коштовні камені у Товстого Казека, адже тоді могло б скластися враження, що Чорна Ручка не спільник їм, а це викликало б у Теофіла підозру — чи справді звинувачений Чорна Ручка винен в убивстві. Коли Теофіл несподівано приїхав і монастиря, у когось із бандитів, напевне, виникла думка використати його, щоб прибрати Чорну Ручку, про зраду якого вони вже, мабуть, знали. Можливо, це була думка самого “шефа”, бо тут відчувається хватка спритного злочинця. Адже таким чином Теофіл не тільки допоміг би їм позбутися Чорної Ручки, але й потрапив би в ще більшу залежність від них. А вбити Теофіла вони не наважувались: до нього відчував слабість Ян Галка. Хоч, правда, в останню мить, шеф міг покінчити і з ним. У монастирі стільки тайників і підземних сховищ!

Довгенько їхали мовчки. Кожен з них перебирав у пам’яті вчорашні свідчення Теофіла Ремовича.

— Виходить, Ковальський усе-таки помилився щодо алібі інженера Згожельського? — сказав по хвилі Недєльський.

— Е, друже, — знизав плечима Завірюха, — їхня нарада могла в той день і справді відбутись. Це підтверджує і секретарка. Але Ковальський переплутав години. Нарада в парку могла закінчитися близько одинадцятої, а йому здалося, була вже перша.

Недєльський не міг не визнати слушності таких міркувань, тим більше, що алібі встановлювали через якихось два тижні після події. Капітан закурив сигарету і знову повернув до попередньої розмови.

— Якщо Теофіл убив Чорну Ручку, будучи психічнохворим, то це визнають на суді за пом’якшуючу обставину. А підстави для того є. Досить згадати, як дивно він поводився після вбивства.

— І справді, — підхопив Недєльський. — Рак і Згожельський затирали сліди, виливаючи навколо бензин та масло, а Теофіл спокійно чистить пістолет, загортає його в газету, яку напередодні приніс у монастир Ян Галка.

Завірюха кивнув головою: