Тимчасовим вирішенням стало спорудження в кількох осередках чарознавства великих приміщень з денатурованого октирону, який є непроникним для більшості форм магії. Тут можна було тримати найбільш небезпечні ґриморії, доки не ослабне їхня сила.

Ось так у Невидимому університеті опинився й «Октаво», найбільший з усіх ґримуарів, який колись належав Творцеві Всесвіту. Саме цю книгу одного разу розгорнув на спір Буйвітер. У нього була лише секунда, щоби подивитися на сторінку, перед тим як спрацювали різні закляття тривоги, але й цього вистачило, аби звідти вискочило одне заклинання й засіло в його пам’яті чіпко, як пень.

— І що тоді? — спитав Двоквіт.

— Хо, мене звідти витягнули. Дали прочухана, звісно.

— І ніхто не знає, що робить те заклинання?

Буйвітер похитав головою.

— Воно зникло зі сторінки, — пояснив він. — Ніхто не дізнається, доки я його не промовлю. Або доки не вмру, звісно. Тоді воно ніби само промовиться. Як мені відомо, воно зупиняє всесвіт, чи то закінчує Час, щось таке.

Двоквіт погладив його по плечі.

— Не варто зациклюватися, — сказав він підбадьорливо. — Пошукаймо вихід звідси ще раз.

Буйвітер похитав головою. Жаху вже не було. Мабуть, він перетнув межу жаху й тепер його думки перебували по інший бік у стані мертвого спокою. У будь-якому разі він перестав лепотіти.

— Ми приречені, — заявив Буйвітер. — Ми бродили тут цілу ніч. Це місце — павутина, кажу тобі. Байдуже, куди ми йдемо, бо однаково наближаємось до центру.

— Мені дуже приємно, що ти прийшов мене шукати, — сказав Двоквіт. — І як тобі це вдалося? То було дуже захопливо.

— Ну, — почав недоладно чарівник, — я просто не можу залишити тут друзяку Двоквіта, та й…

— Отже, що нам залишається робити, то це знайти того пана Бел-Шамарота, пояснити йому все й тоді він, напевно, нас випустить, — сказав Двоквіт.

Буйвітер покрутив пальцем біля скроні.

— Певно, тут відлуння якесь чудернацьке, — мовив він. — Мені причулося, що ти сказав «знайти» й «пояснити».

— Таки так.

Буйвітер подивився на нього крізь пекельне пурпурове світло.

— Знайти Бел-Шамарота? — перепитав він.

— Так. Ми не мусимо мати з ним справ.

— Знайти Роздирача Душ і не мати з ним справи? Лиш кивнути йому, певно, і спитати, де вихід? Пояснити все Втіленню Вісссь… — вчасно обірвав слово Буйвітер і закінчив: — Ти — вар’ят. Гей! Ану вернися!

Він метнувся в якийсь коридор услід за Двоквітом і за кілька хвиль став, наче вкопаний, і застогнав.

Фіолетове світло тут було насиченішим, надаючи оточенню нових та неприємних забарвлень. Це був не коридор. Це була простора зала зі стінами в кількості, рівній тому числу, про яке Буйвітер і думати не наважувався, а з неї розходилися сім коридорів.

Неподалік чарівник побачив невисокий вівтар з такою кількістю сторін, скільки буде чотири рази по два. Утім, він не стояв у центрі зали. Там була величезна кам’яна плита, яка мала вдвічі більше сторін, ніж квадрат. Важезна на вигляд. У незвичному освітленні стало видно, що один її кут злегка нахилений, тоді як інші були припідняті.

Там стояв Двоквіт.

— Гей, Буйвітре! Дивися, що тут!

З одного коридору сюди тупцяла Скриня.

— Чудово, — мовив Буйвітер. — Файно. Вона може нас звідси вивести. І то негайно.

Двоквіт уже порпався у скрині.

— Так, — сказав він. — Щойно я трохи зазнімкую. От хай-но тільки прилаштую підпірку…

— Негайно, я сказ…

Буйвітер замовк. На виході з протилежного коридору стояв Грун Варвар, стискаючи у своїй, завбільшки з довбню, руці великий чорний меч.

— Ти? — невпевнено промовив Грун.

— А-ха-ха. Так, — відповів Буйвітер. — Ти ж Грун, так? Давненько не бачились. Що тебе сюди привело?

Грун вказав на скриню.

— То, — сказав він.

Ця насичена бесіда, схоже, забрала в Груна багато сил. Тоді він додав, тоном, у якому поєднувалося твердження, претензія, погроза й ультиматум:

— Моє.

— Вона належить Двоквітові, — мовив Буйвітер. — Даю натяк: не чіпай її.

До нього враз дійшло, що ці слова якраз не варто було казати, але Грун уже відштовхнув Двоквіта й потягнувся до Скрині… яка повипускала ніжки, відступила й погрозливо припідняла своє віко. У непевному світлі Буйвітрові здалося, що він побачив ряди велетенських зубів, білих, як відбілений бук.

— Груне, — зараз же сказав він, — я мушу тобі дещо повідомити.

Грун повернувся до нього збентежено.

— Що? — озвався він.

— Дещо про числа. Слухай, ти ж знаєш, якщо додаси до семи один або до трьох п’ять, чи від десяти віднімеш два, то отримаєш деяке число. Доки ти тут, не вимовляй його, і тоді, можливо, ми матимемо якийсь шанс звідси вибратися живими. Або принаймні просто мертвими.

— Хто це такий? — спитав Двоквіт. У руках він тримав клітку, яку щойно дістав із глибочезних глибин Скрині. У тій клітці було повно набурмосених рожевих ящірок.

— Я — Грун, — гордо мовив Грун і перевів погляд на Буйвітра. — Що?

— Просто не кажи того, гаразд? — мовив Буйвітер.

Він подивися на меч у руці Груна: чорний, такий чорний, що то був радше не колір, а цвинтар кольорів, а ще на лезі був вигадливий рунний напис. Однак більше увагу привертало його слабке октаринове сяйво. Меч, мабуть, теж помітив чарівника, бо раптом заговорив голосом, наче кігтем по склі.

— Дивно, — сказав він. — Чому це йому не можна казати «вісім»?

«ВІСІМ, вісім, вісім», — підхопила луна. Десь глибоко під землею почувся невиразний скрегіт.

Відлуння, хоч і стихало, але ніяк не замовкало. Воно стрибало від однієї стіни до іншої, туди й сюди, а фіолетове світло мерехтіло в лад зі звуком.

— Ти сказав! — скрикнув Буйвітер. — Я ж казав, що не можна вимовляти «вісім»!

Він спинився, шокований сам від себе. Проте слово вже випурхнуло й долучилося до своїх товаришів у загальному шепоті.

Буйвітер кинувся тікати, але повітря раптом згусло, мов патока. Утворювався небачений досі великий заряд магії; кожен порух його кінцівок — повільний та болісний — залишав за собою слід золотистих іскор, траєкторію яких можна було простежити.

Позаду почувся гуркіт і величезна восьмикутна плита піднялася, зависла якусь мить на одному ребрі й гупнула на підлогу.

З ями виповзло щось тонке та чорне й обвилося довкола щиколотки Буйвітра. Він скрикнув і важко приземлився на тремтячу плитку. Мацак поволік його долівкою.

Перед чарівником опинився Двоквіт і спробував дотягнутися до його рук. Чарівник розпачливо схопився за руки коротуна й вони обоє лежали, дивлячись одне одному в обличчя. Буйвітер усе одно рухався далі.

— Що тебе тримає? — випалив він, хапаючи ротом повітря.

— Н-нічого! — відповів Двоквіт. — А що діється?

— Мене затягує в цю діру, хіба не бачиш?

— Ой, Буйвітре, мені так прикро…

— Тобі прикро…

Почувся звук, схожий на дзижчання пилки, і тиск на ноги Буйвітра раптово припинився. Він повернув голову й побачив Груна, який, присівши біля ями, заповзято рубав мацаки, що насувалися на нього.

Двоквіт допоміг чарівнику встати й вони присіли за вівтарним каменем, спостерігаючи за скаженою боротьбою воїна й кінцівок, що вишукували собі жертву.

— Марна справа, — сказав Буйвітер. — Втілення може матеріалізувати мацаки. Що ти робиш?

Двоквіт гарячково прилаштовував клітку з принишклими ящірками до малюнкової коробки, встановленої на триніжок.

— Я просто мушу зробити світлину цього, — пробурмотів він. — Це ґрандіозно! Чуєш мене, чортику?

Малюнковий чортик відчинив маленьку кришечку, швидко глипнув на все, що відбувалося біля ями, і знову пірнув у коробку. Буйвітер підстрибнув, відчувши, як щось торкнулося його ноги, і наступив каблуком на мацак.

— Гайда, — сказав він. — Пора драпати звідси.

Він схопив Двоквіта за руку, але турист пручався.

— Накивати п’ятами та залишити Груна з тим почвариськом? — озвався він.

Буйвітер був незворушним.

— Чом би й ні? — відповів він. — Це його робота.