— Тобто?

— Ну, розумієте, з плином часу та подій наші монети стали дещо розбавленими. Вміст золота в монеті в середньому заледве чотири дванадцяті, а решту заповнюють сріблом, міддю...

— Що з того?

— Я сказав, що ця монета не така, як наші. Це чисте золото.

Коли Грубань поспіхом пішов, алхімік на якийсь час втупився поглядом у стелю, а потім вийняв малесенький шматок тонкого пергаменту, порився серед всячини на столі в пошуках ручки й написав дуже коротке невеличке повідомлення. Тоді він підійшов до своїх кліток із білими голубами, чорними півниками та іншими піддослідними тваринами. З однієї з кліток вийняв лискучого щура, запхнув пергамент до флакона, прикріпленого до задньої ноги, і відпустив тварину.

Вона мить пообнюхувала підлогу, а тоді зникла в дірі біля дальньої стіни. Приблизно в цей час досі неуспішна ворожка, що жила по інший бік кварталу, кинула оком у свою скляну кулю. У неї вирвався легенький крик, і за годину вона продала свої коштовності, різноманітне чарівне приладдя, більшість одягу та майже все інше майно, котре було би незручно перевозити найшвидшим конем, якого лише вона могла придбати. Той факт, що пізніше, коли її дім згорів дотла, сама вона загинула в раптовому зсуві в Морпоркських горах, доводить, що у Смерті також є почуття гумору.

Також приблизно в ту ж мить, як навчений щур зник у лабіринті ходів попід містом, пробираючися ними в безвідмовній покорі прадавньому інстинкту, патрицій Анх-Морпорка взяв до рук листи, принесені альбатросом цього ранку. Він знову задумливо поглянув на горішній з них і викликав головного шпигуна.

А в «Репнутому барабані» Буйвітер із роззявленим ротом слухав, що говорив Двоквіт.

— Тож я вирішив сам усе побачити, — казав чоловічок. — Вісім років збирав, он скільки часу. Та воно вартує кожного піврайну. Тобто, ось — я тут. В Анх-Морпорці. Прославленому в піснях і оповідях, маю на увазі. На вулицях, якими ступав Гемік Біломеч, Грун Варвар, Бравд Центроземець і Ласка... Знаєш, усе саме так, як я уявляв.

На обличчі Буйвітра застигла маска глибокого жаху.

— Я просто не міг більше витримати у Бес-Пеларґіку, — безтурботно продовжував Двоквіт. — Цілий день сидіти за столом, додавати стовпчики цифр, а після того всього лише пенсія світить... Де ж тут романтика? Двоквіте, подумав я, зараз або ніколи. Чому маєш тільки слухати оповіді? Ти можеш туди поїхати. Настав час припинити блукати доками, слухаючи розповіді моряків. Тож я уклав розмовник і придбав собі місце на наступному кораблі до Брунатних островів.

— Без охорони? — пробурмотів Буйвітер.

— Без. А навіщо? Що я маю такого, що варто красти?

Буйвітер кашлянув:

— У тебе є... мм... золото, — сказав він.

— Менше двох тисяч райну. Ледь вистачає, щоби прожити місяць чи два. Удома, тобто. Гадаю, тут цього може вистачити трішки надовше.

— Чи райну — це одна з тих великих золотих монет? — спитав Буйвітер.

— Так, — Двоквіт із хвилюванням поглянув на чарівника поверх своїх дивних зорових скелець. — Ти гадаєш, двох тисяч вистачить?

— Егггге, — прохрипів Буйвітер. — Тобто, так, вистачить.

— Добре.

— Гм. В Аґатійській імперії всі такі багаті, як ти?

— Я? Багатий? Та хай би тобі добре було, чого ти так вирішив? Я лише бідний конторський службовець! — і потім додав: — Гадаєш, я забагато заплатив шинкареві?

— Мм... Він би задовольнився й меншою сумою, — зізнався Буйвітер.

— Ага. Наступного разу матиму на увазі. Розумію, що багато ще треба дізнатися. Мені дещо спало на думку. Буйвітре, чи ти погодишся бути найнятим у ролі, не знаю, можливо, слово «провідник» підійде до ситуації? Гадаю, я зможу платити тобі райну щодня.

Буйвітер розтулив рота, щоби відповісти, та відчув, як слова скупчилися в горлі й не хочуть виходити у світ, який стрімко втрачав глузд. Двоквіт зашарівся.

— Я образив тебе, — сказав він. — Безглуздо було робити таку пропозицію професіоналу на кшталт тебе. Безсумнівно, безліч проектів чекають твоєї уваги... Однозначно, якась висока магія...

— Ні, — ледь чутно промовив Буйвітер. — Зараз немає. Райну, кажеш? Щодня? Кожного дня?

— Гадаю, за цих треба збільшити платню до півтора райну на день. Та ще всі кишенькові витрати, звісно ж.

Чарівник прийняв величну позу:

— Це мені підійде, — сказав. — Чудово.

Двоквіт дістав зі свого гаманця якийсь великий круглий золотий предмет, подивився на нього, а тоді повернув назад. Буйвітер навіть не встиг його добре роздивитися.

— Гадаю, — мовив турист, — мені тепер треба трохи поспати. Дорога була довгою. А потім, можливо, ти би повернувся за полудня й ми б оглянули місто.

— Авжеж.

— Тоді будь такий добрий і попроси шинкаря, щоби він відвів мене до моєї кімнати.

Буйвітер так і зробив, і споглядав, як схвильований Грубань, поспіхом прибігши з якоїсь задньої кімнати, провадить гостя по дерев’яних сходах за шинквасом вгору. За кілька секунд Скриня підійнялася й попрямувала за ними. Тоді чарівник поглянув на шість великих монет у своїй руці. Двоквіт наполягав, аби оплатити перші чотири дні наперед. Г’ю кивнув і підбадьорливо усміхнувся.

Чарівник огризнувся до нього.

У часи учнівства Буйвітер ніколи не отримував високих оцінок з передбачення, але зараз звивини його мозку пульсували і яскраве майбутнє постало перед його очима чітко, мовби викарбуване. Між плечима засвербіло. Він знав, що розумним вчинком зараз було би придбати коня. Це би мав бути швидкий кінь, і дорогий. Але з іншого боку, Буйвітер не міг пригадати нікого з відомих йому торговців кіньми, котрий був би настільки багатий, аби видати решту із майже унції золота.

А тоді, звісно ж, інші п’ять монет допомогли б йому розпочати якусь корисну діяльність десь на безпечній відстані, скажімо, двісті миль. Так вчинити було б розумно.

Проте що би сталося з Двоквітом, повністю самим у місті, де навіть таргани безпомилково відчували золото? Треба бути справжнім негідником, аби його покинути.

Патрицій Анх-Морпорка всміхнувся, та лише ротом.

— Центрова брама, кажеш? — пробурмотів він.

Капітан варти хвацько віддав честь:

— Так, пане. Нам довелося застрелити коня, щоби він зупинився.

— А це прямою стежкою приводить тебе сюди, — сказав патрицій, дивлячись на Буйвітра згори вниз. — І що ти можеш сказати у свій захист?

Ходили чутки, що в палаці патриція було ціле крило писарів, котрі день за днем звіряли й оновлювали всю інформацію, зібрану витончено організованою шпигунською системою їхнього пана. Буйвітер у цьому не сумнівався. Він кинув оком на балкон, що тягнувся уздовж однієї зі стін приймальні. Рвучкий біг, спритний стрибок — стрімкий град арбалетних стріл. Чарівник здригнувся. Патрицій підтримував свої підборіддя обцяцькованою перснями рукою і маленькими холодними очима-намистинками роздивлявся Буйвітра.

— Погляньмо, — мовив він. — Порушення присяги, крадіжка коня, збування фальшивих грошей... Так, гадаю, тебе чекає Арена, Буйвітре.

Це було занадто.

— Я не крав коня! Я чесно його придбав!

— За фальшиві гроші. Фактично, це крадіжка.

— Але ці райну з чистого золота!

— Райну? — патрицій покрутив одну з них у своїх товстих пальцях. — То так вони звуться? Як цікаво. Та, як ти зазначив, вони не такі самі, як долари...

— Ну, звичайно, що не...

— А, отже, ти зізнаєшся?

Буйвітер розтулив рота, щоби відповісти, але передумав і знову стулив його.

— Саме так. Та й разом із цим усім, звісно, є моральна образа через боягузливу зраду відвідувача наших берегів. Соромся, Буйвітре! — патрицій недбало махнув рукою. Вартові позаду чарівника відступили, а їхній капітан зробив кілька кроків праворуч. Буйвітер раптом відчув себе дуже самотнім.

Кажуть, що коли має померти чарівник, по нього приходить сам Смерть (замість делегувати це завдання комусь із підлеглих на кшталт Мору чи Голоду, як воно зазвичай буває). Буйвітер схвильовано роздивлявся навколо в пошуках високої постаті в чорному (чарівники, навіть невдалі, на додаток до паличок і гостроверхих капелюхів мають у очицях малюсінькі октаґони, що дозволяють їм бачити в октарині, основній барві, усі інші барви є її блідими тінями, що досягають меж звичайного чотиривимірного простору. Кажуть, що це дещо сяйливий зелено-жовтий пурпур).