ДЕРЖАВНЕ ЛІТЕРАТУРНЕ ВИДАВНИЦТВО

1936

Редактор М. Тардов

Художник Д. Дубинський

Техкерівник А. Квінт

Коректор В. Вороніна

Фантаст і витівник де-Куінсі, якого знають більше за його «Записки опіомана», написав колись прекрасний портрет, маленьку поему в прозі про англійську поштову карету «мейл коуч»*. У «Посмертних паперах Піквікського клубу» Діккенс розповідає сон ще старішої карети, перекладної — «стейдж коуч».

Мабуть, сучасні їм люди з деяким подивом читали нариси про такі знайомі, буденні речі, мабуть, їм здавалося, що автори нарису просто чіплялися до тієї карети, аби розповісти цікаву сторійку про людей, і лише тепер, коли отих карет давно немає, стає ясно, що де-Куінсі і Діккенс, і Доде були не просто чудермайстри, а люди, що вміли бачити незвичайне у повсякденності.

Та в ті часи все сунуло поволеньки. Карети не тільки помалу їздили, а й помалу виїздили з життя.

Ми так звикли до швидкого життя, що подекуди не управлялись добре придивитися до чогось, аж це щось уже зникає з кону. Ми не встигли опам'ятатись, як Моссельпром з «сільської» промисловості зробився кондитерським трестом, а далі розтав, як цукерок, полишивши на своєму місці Росконд.

Усе це мовиться до того, щоб розповісти про автомобільну дорогу з Астрахані до Гур'єва*. Вона постала перед нашими очима і перестане існувати найближчим часом. У тисяча вісімсот тридцятому році історик та есеіст Томас Бебінгтон Маколей* пророкував, сам дивуючись із власної сміливості:

«Коли б ми наважились пророкувати, що в 1930 році населення числом у 50 мільйонів, краще одягнене, нагодоване, у кращих квартирах, ніж англійці нашого часу, розташується на цих островах, що Суссекс і Гантінгдоншир будуть багатіші, ніж найбагатші частини Вест Рідінґа* тепер, що схили горяні Бен Невіса і Гелвелліна* будуть оброблятися краще, ніж цвітники, що машини, сконструйовані на принципах, тепер ще незнаних, будуть у що-кожному домі, що не буде інших дорог, окроме залізниць, що подорожувати морем будуть тільки на пароплавах, що наш державний борг, який здається нам колосальним, наші праправнуки матимуть за дрібницю, яку легко сплатити за один-два роки, — то багато хто взяв би нас за божевільних. Ми не беремося пророкувати, але...»

Так писав Маколей сто п'ять років тому. Старий віг* де в чому помилився. Населення Англії живе зовсім неважно, горяні схили Бен Невіса, Гелвелліна та інших шотландських верховин замість укритися цвітниками зробилися пущею, там тепер глухі ліси, лорди повернули їх на мисливські угіддя, вигонили, звели зі світу селян, де-не-де пасуться отари овець, але живуть тільки сторожі та лісники і замість пшениці розводять тетеревів.

Не міг він передбачити й того, що затоптані, заквашені грязюкою площадки заводів укриються квітами не в його Англії, а в геть іншій країні, де тепер живе «краще нагодоване, краще одягнене населення, в кращих квартирах», якому питання про старий державний борг капіталістам уявляється в зовсім іншому вигляді, ніж лордові Маколеєві.

Він також помилився щодо залізниць. Їздять ще на автомобілях, та не скрізь однаково. Москвичам, ленінградцям, харківцям, киянам, що тепер їздять за сотні верст гладким гудроном, не легко уявити собі автомобільні шляхи у Східному Прикаспії. Та все ж таки старий ліберал багато в чому показався пророком. Ми ж не беремось пророкувати. За п'ятнадцять років ми вийшли вперед на ціле століття, ще є в нас закутки, які, опізнившися, на наших очах ще швидше доганяють це століття, отже всякий пророк рискує помилитися більше, ніж Маколей.

Більшовики протягли через пустиню Турксиб*, сполучили Середню Азію з Північним Сибіром. Але Середня Азія ще не всюди сполучена з Середньою Азією. Іще багато є пустинь безкраїх, як Сахара. Від дельти Аму-Дар'ї до станції «Аральське Море» взимку треба їхати на верблюдах сорок день і сорок ночей. Зі Східного Казакстана до Західного покищо треба їхати через Пензу, або, простіше, через Москву.

Оця сама їзда в пустині, якої скоро не буде, бо вже будують залізниці, варта того, щоб її згадати, от як англійська поштова карета Діккенса і де-Куінсі. Газети «Правда» та «Известия» приходять на Ембу на дванадцятий день. Коли б не радіо — то що мав би робити редактор районної газети?

В кінці лютого тридцять п'ятого року з Астрахані виїхала колона з семи грузових машин. Ідея маршруту була: проскочити льодом через незчисленні рукава волзької дельти і по замерзлому морю добитись до Гур'єва. На машинах були навантажені фрикційні муфти для бурових, апаратура до електростанцій, ящики з бакалією і барила з пивом. На одній, перекритій парусиною, сиділо чотирнадцять душ: монтери з Саратова, геолог у калошах, один озеленювач солонцюватих земель у фетрових валянцях, один командир відділення, два тріангулятори і одна бочка з бензином.

Астрахань одтавала. Уже ваговози не ходили через Волгу льодом, а перевозилося груз на підводах. У видолини сповзла з горбів грязюка — немов крем-брюле.

Жовтий шлях спускається до річки під назвою Балда. Тут уперше забурились машини — в трьох стах метрах від міста. Уранці був морозець — якось можна було б їхати. Тепер же все розгасло. Задні колеса буксували в болоті. Машина ревла, занурюючись чимраз глибше в жовтавий мул. Вперед! назад! вперед! назад! — і колеса закопалися в грунт по саму маточину*.

— Вилазь, вилазь, вилазь, вилазь! — закричав шофер покритої машини татарин Кабір.

Тріангулятори глянули один на одного. Вони зблідли, їх трусило найбільше, адже вони сиділи на задку машини, щоб скоріше було вистрибувати, коли машина, не приведи господи, провалиться під лід. Той, який був молодший і рудіший, сказав до того, який був старіший і сивіший:

—Бачите, Олексію Сергійовичу! Він каже «вилазь».

Той, який старіший та сивіший, з вусами, як у Тараса Шевченка, одказав:

— Бачите, Сергію Олексійовичу, куди ж ми виліземо? У таку грязюку!

Та вже монтери перелізли через тріангуляторів, геолог у калошах і озеленювач у фетрових валянцях теж шубовснули в болото і підштовхували машину.

— Давай, давай, давай, давай! — кричав татарин Кабір і піддавав газу.

Пасажири сопли, упираючись у машину, сковзли ноги, борсаючись у болоті, мотор харчав, задні колеса марш маршем крутились у воді і не посувалися вперед.

— Давай, давай, давай, давай! — гукав Кабір. Жінки з одчаєм дивилися у багно. Тріангулятори добули з валізок солодкий пиріг і взялися їсти.

— Давай, давай, давай, давай! — кричав Кабір, машина заревла, посунулась на півметра. Геолог у калошах поліз був у машину через голови тріангуляторів, але шофер Кабір спокійно попередив його: