Батькові ж було вмирати нелегко. Вони так і не дійшли до зимових землянок, їх знесилював голод і холод, і батько вмер від того, що їв багато льоду.

Навесні, у квітні, коли нарядилась жаб'яча буря — великий холод, після якого починають уже співати жаби на ріках, хлопчик знову потрапив на те місце, де вмер його батько. Тепер він був чабаном у бая. Баєві байдуже було до голоду, він тільки багатів від нього, але бай був бездітний, у нього були самі дочки. Довгий ішов караван, верхи на конях дочки їхали, обганяючи його, змагаючись між собою, а найменшу дочку, одягнену хлопчиком, бай віз із собою на коні. На ній була бархатна шапочка з півнячим пір'ям, і той заздрив покійному батькові хлопчика: він багатьох мав жінок, та всі родили йому дівчат.

Хлопчикові тяжко жилося в наймах, аж от і бай потрапив у біду. Бая звали Даукен, він був волосним управителем, його двоє братів теж були волосні управителі, це були наймогутніші люди в країні. Навіть друзі його, царські чиновники, заздрили йому і за те, що він більше мав хабарів, ніж вони, вкинули його у в'язницю. Він, що їздив у лакованих екіпажах, він, перед ким схилялися всі казаки, він, чия ілжа робилася правдою, тільки він вимовляв її, був посаджений у в'язницю поруч із бідаками й старцями. Протестувати він не міг і от він почав співати. Він сам склав пісню, пісню Даукена. Вона починається так:

«Дні — не вірив, що ви минете:

Для тачанки трьох берегли вороних у ті дні,

Ворогів, як глину, місили в ті дні,

Від Шозака народжені Єржан, Нуржан і Даукен,

У трьох волостях панували вони в ті дні!

Дні — не вірив, що ви минете !»

— Але як ви могли бути за чабана в Даукена, — сказав хтось з нас, — адже вам не більш як дев'ятнадцять років?

Друг Бер Кена посміхнувся. Чорні очі зникли з гладкого, чистого, дитячого обличчя, веселі зуби виблиснули як клавіші, коли одкривають рояль.

— О, я дуже старий, — сміючись сказав він. — Мені тридцять чотири роки. Але котра година? Пора спати? Завтра вам їхати на Кос Чагил!

У дванадцятій годині дня всередині квітня ми виїхали до Кос Чагила на машині, навантаженій вербовими сажанками, і потрапили в вітер і куряву.

Недосвідченій людині могло б здатися, що на верболозі їхати непогано — зайві, мовляв, ресори. Але це не так.

На вантажних машинах доводиться їздити з усякою всячиною: із шкивами та дизелями, із бурильними трубами, із мішками з вівсом, із колючим дротом, просто порожнячка.

На порожній машині їхати зовсім зле — здорово підкидає, Відносно добре їхати на цілком завантаженій металом машині, тільки треба, як завжди, вибирати містинку десь коло шоферової кабінки, а не на задку. Найкраща їзда — на лантухах з вівсом. Ресори загружаються досить, на вівсі можна просто спати.

Вже гірше їхати із колючим дротом. Він досить добре обважнює ресори, це правда, але десь на глибокій коломиї може раптом весь насунути на вас, і коли ви не встигнете вискочити на дах кабінки, можете пережити кілька неприємних секунд.

Але, здається, найгірше їздити на верболозі. Він легкий, машина не загружається, верболіз одночасно і коле і спружинить, а підлітаючи вгору, ви ніколи не знаєте, якими частинами тіла вам доведеться падати на суччя.

З висоти вербового гілля далеко видно у степу. Дальні дороги на Сокол, на Доссор, на Ракушу* ясно видні, того мало, вони самі рухаються, курява, несучись понад ними тумановими смугами, одзначує хрещатики путей, криві летять за горизонт.

Шлях, як подивитися, рівний, та машину підкидає як на глибоких ямах. Тверді второвані блискучі плями чергуються з матовими калюжами куряви, курява, як та вода, заповнила вщерть усі Коломиї, колеса стрибають, верболіз спружинить, ми підлітаємо вгору, і на кожному стрибкові видно шляхи, що летять у далечінь.

Ми посірішали в одну мить. Малинові петлиці воєнного, сиві вуса слюсаря-інструментальника і чорне дуло рушниці зробилися однакові й сірі.

Спід торішнього горілого полину пробивався полин весняний, пухнатий, біляво-зелений. У річищі колишньої річки майнув клаптик справжньої зеленої травички і знов пішли писати пил і полин.

Ми довго сиділи мовчки, аж вербове гілля утрусилося, угнулось під нами, і ми з речами своїми провалилися на дно. Стало менш підкидати, дорога ішла через сухі очерети, і от у далині з'явилися нафтові резервуари Ракуші. Вони висіли в повітрі, немов пливли, підняті над горизонтом. До них було ще кілометрів із п'ятдесят, їх не могло бути видно — це був міраж. Вони пливли, гойдаючись на струмені розігрітого повітря, і раптом потопли, пішли під горизонт. Тепер вони з'являться через годину, у двадцятьох кілометрах, і на цей раз на твердій землі.

— Боюся, що не вистачить води для радіатора, — сказав воєнний. — Набрати нема де!

— Чому боїшся, — відповів казак помічник шофера. — Воду знайдем. Тобі не можна боятись, воєнний чоловік!

— Ти не калмиковець, — сказав воєнний. — Ми, калмиковці, навчилися боятись у двадцять першому році.

Воєнний був ставний хлопець із довгим рішучим носом і сміливими очима. Чудно було почути, що він боїться. Але він стояв на свойому: жителі села Калмиково* навчилися боятись, він розповів, як це сталося.

Калмиково лежить на півдорозі між Уральськом та Гур'євом. У селі Калмиково жили мужики. Це не пуста фраза: уральське козацтво офіціально іменувало мужиками всіх іногородніх, від селян до гінекологів.

Під час революції багато хто з «мужиків», а особливо калмиковці, були за більшовиків. У двадцять першому році калмиковці повернулись додому з фронтів не налякані. Їм випало учитися страху вдома.

В уральській області було кілька банд. Відомий рибний пірат Зорька Кісельов, отаман Сєров, отаман Митрясов збили з недобитків білої козаччини кінні полки і в двадцять першому році, прочувши про наступ поляків, об'єдналися в загін у дві тисячі шабель під загальною командою Сєрова. За ними казанські баї вели ще тисяч зо дві кочовників, спокусивши їх перспективою легкого грабунку.

Отамани перервали сполучення з Уральськом. Калмиківцям не можна було ні виїхати, ні вийти за околицю, бандити убивали їх без пощади.

— Ш Калмикова, ґавориш? Шеки мужика в капушту, вше большевики!

Так калмиковців привчали остерігатись. На біду ще в самому Калмикові був склад гвинтівок та патронів. Отамани вирішили цей склад забрати.

Сєров ночував у Котельному, недалеко Калмикова – пив там чай і послав у Калмикове гінця сказати, щоб зустрічали й приготували обід.

О п'ятій годині вранці задзвонив великий дзвін: побачили верхівців. Ішла кіннота під червоним флагом, коли вона підійшла ближче, червоні флаги зникли і з'явилися чорні прапори.

Війська в Калмикові теж не було, крім однієї роти Чону*, але дітись теж не було куди. Доводилось воювати. Скілька сот душ, більше молодь, порозбирали гвинтівки і приєднались до Чону. Нашвидкуруч викопано окопці перед складом. Вийшли за околицю стрічати банду.

У чистому полі бандити одразу взяли гору і одтерли калмиковців аж до складу. Але тут вони затялися. Нікому не охота була потрапляти в полон, ніхто й не подумав утекти з лав на люті тортури. Вони оборонялися, хоч ворогів було у скілька разів більше, до дванадцятої години дня. Біля Уземвідділу стояв кулемет, з нього стріляла завідателька їдальні Паня Швецова, діловита женщина тридцяти двох років. Цей кулемет найбільше шкодив ворогам; одному з бандитів удалося скрастися понад дворами до кулемета і підповзти до Швецової. Він поціливсь у неї ззаду, але, на щастя калмиковців, патрон дав осічку, і Швецова застрелила бандита з браунінга.