Аж от море почало замерзати, і на човнах зробилося неприємно. Тоді Митрясов послав п'ятьох киргиз-казаків до адайців, які прикочували зі сходу до морського берега.

Посланці прийшли в аул. Їх приведено до аксакала — найстарішого мудреця з баїв. Митрясов не відпускає казаків, казали вони, а їм набридло розбійне життя. Аксакал подумав, пораявся із іншими дідами і до берега послано тридцять п'ять засідланих коней.

Митрясова зустрічали, як гостя. Зараз же поставили кибитки, принесли кумис і почали частувати бандитів. Пили, їли, бесідували, адайські дівчата грали на домру, аж от вони одна по одній почали виходити з кибиток. Дівчата бояться зброї, пояснив аксакал, треба б скласти всю зброю докупи десь за кибиткою.

Коли зброю винесено з кибитки, увішли адайці і, зачепивши бандитів за шиї арканами, виволікли в степ. Волікли, аж доки ті не задушилися. Так загинув отаман Митрясов.

Саликов скінчив і повернувся до хлопчика, килима і книги. Ми пішли до готелю. На місці ґрунтової стежки, що була перед нашою поїздкою, лежав тепер асфальтовий тротуар аж до самого Урала. Доми, свіжовибілені під перше травня, по пояс сховалися в зелених садках, молоді тополі, акації, оливи, ще зеленіші від злегка солоного ґрунту, тихенько тремтіли під весняним вітром, хлопці й дівчата в білих убраннях ішли садами до театру, моторна шхуна пливла вгору, проти води. Дві її мачти, з червоними прапорами, поволі зайшли за великий будинок тресту. Над дахом будинку, на самім вершечку моделі бурової вишки звили гніздо два підсокілки і от, кружляючи навколо нього в прозорому небі, вони ловили жуків, що вилетіли в вечірню подорож.

У домі культури ішла п'єса Островського, поставлена аматорським гуртком, зала була повна. Вона буває порожня, коли грає заїжджа русько-українська трупа, древні халтурники й халтурниці, які існують тут на тій підставі, що, мовляв, порядний колектив у пустиню не поїде.

Нагорі була репетиція струнного оркестру, а поруч відбувався шаховий турнір. Музиканти грали добре, а шахматисти погано; на дошці чудо змінялося на чудо, немов у старовинній феєричній кінокартині: партнери підставляли один одному фігури, народжувались нові ферзі і гинули від хитроумного хода конем, нарешті хтось схотів узяти хід назад на тій підставі, що його ферзя не попередили про удар.

Внизу в великій світлій кімнаті у два ряди стояли дитячі ліжка, і широколиця жінка розважала, годувала, укладала дітей, що їх батьки прийшли на спектакль.

Почався антракт, струнний оркестр заграв у фойє фокстрот, і раптом в усіх коридорах, біля вішалки, біля виходу все ударилося в танець.

На вулиці зовсім стемніло. Зілля стало синяве від електричного світла, вітер ущухав, і з висоти театра колосальним голосом заспівав московський баритон.

Нарешті вночі перейшов справжній дощ, перший і, мабуть, останній у тисяча дев'ятсот тридцять п'ятому році. То добрий був дощ, на ранок небо не зовсім заспокоїлося, хмари заходили одна за одну, немов пелюстки величезної вогкувато-білої рози; здавалося, варт її злегка струсонути, щоб ізнову посипалась рясно роса; засмагле, відмите від куряви лице землі знов і знов, крізь сонце, укривалося віспою весняного дощу.

Лох ніжно пахнув, тонкіше і привабніше, ніж крикливо надушена біла акація, клени й тополі пахли як молодий столяр, що несе банку з щойно звареним каруком*; все це було прекрасно, але не можна було їхати в степ до розвідувальних партій, доводилося чекати, поки підсохне дорога.

Рискнули виїхати після обіду. Уже по степовій дорозі на Сокол почали з'являтися перші грізні ознаки бездоріжжя. У низинах землю розворотило колесами, як плугом, на цілі кілометри понад дорогою стояли брили землі, вивернутої наспід. Вода з калюж оприскувала переднє скло і кожен раз доводилося вилазити, щоб витирати з нього брудні патьоки.

Надвечір машина зав'язла на дамбі біля Карабатана. Поруч із дамбою був гладкий високий сор, шофер Костя не рискнув їхати ним і загинув на дамбі. Дамба була твердіша, ніж сор, але глибокі коломиї не дозволяли розігнати машину, коломиї чимдалі більшали, і нарешті півторатонка стала. Бабуся, що сиділа в кузові, залишилась ночувати на своїх клунках, а ми з Костею побрели через воду спати на станцію Карабатан.

До станції сунули вогні: ревучи на першій скорості в болоті, підійшла машина. Кузов був напівзакритий полотном серед дощок, лопат, воротків сиділо троє хлопців — це була аварійна машина Нафтопроводу.

З кабінки вийшла висока, красива дівчина-шофер. Вона була боса, низ чорної спідниці розірваний, рукава на сильних руках засукані. Видно було, що вона теж сиділа з машиною в грязюці. Почувши, що ми зав'язли на середині дамби, вона змахнула рукою — тут треба каната з півкілометра удовжки, а інакше не витягнеш, тільки посадиш і свою!

Костя з тим погодився. Нам доводилося ночувати, за ніч могло добре підсохнути. Та все ж ми з Костею пішли подивитися, як вона проїде сором, єхидно сподіваючись, що вона теж зав'язне десь недалеко від нас у самій середині сора.

Але вона знала діло. Вже від станції вона розігнала машину у повний хід, дійшла до середини на четвертій скорості, достеменно в тій самій секунді, коли треба, переключила на першу і, ні разу не спинившись, проскочила сор. Довелося нам, зітхаючи, брести назад на станцію.

Вночі був вітер. Коли ми рано прийшли до машини, розумна стара уже назбирала цілу купу сухоі трави, із собою ми принесли дві дошки, украдені на станції, і за три години вибралися з дамби.

За Карабатаном Костя показав мені місце, де сиділа дівчина з аварійною машиною. Дві глибокі вимоїни хрест навхрест перетинали колію, а навколо них була ціла дренажна споруда, дотепно спланована і акуратно виконана.

Так уже на шляху до степової розвідки ми зустрілися зі справжньою жінкою. Ми перегнали в Бек-Беке* ще одну машину, з якою вночі була аварія. Нафтопроводський шофер віз шістнадцятиметрові труби, що лежали кінцями на причепній повозці. Недалеко від Емби через одну з канав був місток, його порозтягли на дощечки ті самі нафтопроводські шофери, щоб підкладати під колеса. Цей шофер чи не знав, чи забув про це і з розгону ускочив у канаву. Машина спинилася різко, і важкі труби, по інерції стрибнувши вперед, пробили кабінку, як ажурний папір. Випадково ні одна з них не зачепила шофера, він зостався живий, а тому підкопав канаву і доїхав до Бек-Беке.

На розвідці начальник картирувальної геологічної партії Лесансанч і геодезист Лесесеіч цокали зубами від холоду в подертій кибитці. Дощ накоїв лиха, але щоб його не було, все життя в степу почало б умирати з травня місяця, не встигнувши народитись.

Лесансанч, рицар без страху і без догани, молодий лисий геолог із бездоганним московським прононсом, був, деяким способом, простою протилежністю до Лесесеіча. Лесесеіч — довершений джентльмен, високий білявий ленінградець, з більш ніж англійською витриманістю і коректністю, яку він придбав у Червоній армії за одинадцять років служби в ній.

Обоє вони першорядні спеціалісти і золоті хлопці. По декілька років заспіль вони аж углиб осені жили в степу в подертих кибитках, часто на хлібі та воді, бурили, тріангулювали, інструктували практикантів, зробили величезну роботу, і ніхто зроду не чув од них жодного грубого слова, ніхто не бачив їх похмурими або сердитими.

Та все ж таки вони зовсім-зовсім різні люди. Вода і камінь, вірші й проза, лід і полумінь не такі різні, як вони.