— Давай сідай, давай сідай! — гукнув Кабір і повів машину понад розколиною, шукаючи переправи.

Уранці на п'ятий день путь мала скінчитися. Зоставалося ще із п'ятдесят кілометрів, коли з берега посунула величезна чорна хмара. Кінці її витяглися, плазуючи праворуч і ліворуч. Машини швидко ішли рівним льодом, а хмара все, не збільшуючись і не зменшуючись, стояла над береговою стороною.

— Либонь буде сніг, Олексію Сергійовичу! — І Олексій Сергійович зап'явся з головою і вусами у довгий кожух.

Кабір гонив машину у повний хід, зоставалося вже небагато. Машини з фрикційними муфтами відставали, на них, як труби на крейсерах, манячили королі.

Нарешті край хмари, випроставшись довгим чорним язиком, обійшов машину ззаду. Щось незвичайне було в кольорі цієї хмари, вона була не стемнасиня, як грозова туча, а ледь фіолетова, майже зовсім чорна, ніби розмазана китайська туш.

Машина ступила на землю, зійшла в корито ріки, знову вийшла з корита, колеса засичали в багні. Обіруч з'явилися чорні саманні хатки, далі дерев'яні, теж чорні, грязюка ставала чимраз глибша й чорніша.

Спід машини розліталися чорні горобці. Узустріч ішли чорні верблюди. Із пічних бовдурів клуботав рясний чорний дим — це на сковородах горіла у вогнищах нафта, це вона зачорнила хати, горобців, верблюдів, це набряклі кипоттю пари чорною хмарою заступили небо над Гур'євом.

Гур'єв — місто колишнього уральського козацтва — стоїть на правому березі Урала в тридцятьох кілометрах від Каспія. Це крайній східний пункт Европи, адже за Уралом починається Азія, прикро за мостом, на «зауральній» бухарській стороні. Варт було оглянутись, кинути останній прощальний погляд на Европу.

Машини увійшли в центр «європейського» міста. Тут болото було ще глибше й чорніше. На головній вулиці зав'язла, занурившися в грязюку, машина з фрикційними муфтами. Королі вилізли, навантажені клунками, і подалися бродом по завулках цієї чорної Венеції.

Чорні хибарки, покриті, немов толем, чорним тесом, похмуро дивилися на вулицю. Над вікнами де-не-де ще збереглися різані налички, колись, мабуть, фарбовані, тепер укриті кипоттю. Чорно-сірі кури зійшли на ґанок.

Машина вийшла до мосту. У глиняній халабуді була крамниця Головспирту, перед нею вичавлене в багні коло, і в цім колі топтавсь незаконний базарчик. Хтось тримав за хвіст померлого осетра, киргиз-казачка* в чорних штанях і з білою простинею на голові держала на долоні два замуслені шматки цукру, торгівля ця дихала на ладан, покупця не було, покупець юрбився далі — коло великого магазину Риб-тресту. Нарешті власник осетра продав його і, зітхнувши полегшено, подавсь у Головспирт.

Машина стояла носом до Урала, парусове шатро над нею було відкрите ззаду, і в дузі шатра майже все було видно козаче містечко, чорне як монах на вмерті*. Стало навіть трохи сумно за людей, що тут живуть, та от Кабір став повертати машину, і в рамі шатра з'явився Урал і азіатський город за Уралом.

Він був немов тонка хмара після грози. Білі, блакитні, рожеві, зелені, як аквамарин, доми не сиділи важко в березі як пінгвіни, а леліли й вилися легкими клубками над талим снігом узбережжя. Великі літери, ніби писані проекційним ліхтарем на пелюстках хмари, ішли понад рікою, здавалося, вони були матеріальніші, ніж самі прозорі фронтони. Оддалік напівкруглим порталом виходив на ріку світлосірий театр, ліворуч углибу, як тьмавий кристал, стримів дім геології, за ним труби заводів, і все це в тонкому чорному мережеві молодих дерев.

Машина, перейшовши Урал, увійшла в ясний город. Цей город нафти здавався ще більший поруч із чорною козачою станицею. На великій будівлі тресту сталева модель нафтової башти виходила в небо, мов шпиль готичної дзвіниці, поспіль скляна їдальня ховалася в садках, дім техніки, стрункий, як таітянська тераса, стояв над Уралом.

Все це було з очерету, немов на сандвічевих островах, молоде, свіже, все воно пахло тирсою, ще було оточене барилами техснаба, все це виросло в мертвому, солонцюватому степу за три роки. І все ж таки це був цілий новий город. Як у нотний папір, він був вписаний у паралельні лінійки телефонних, телеграфних, енергетичних кабелів. У великому будинку тресту спід неважної, нерясної фарби ще проглядали прожилки сосни на підлогах, лутках та дверях, все це було новим-нове, але як там було, ясно і просторо, сонце суцільними смугами падало на підлогу! У кабінеті, поруч із секретаріатом, запальний рудий хлопець, гасаючи по кімнаті, спалахуючи в сонячних рушниках, осиплим голосом доводив, що в плані домів відпочинку забули пральню. Домігшися пральні, він раптом спинився, передихнув і люто напавсь на стояни в їдальні дома відпочинку, це некультурність, це зневага до робочих, цей інженер уважає, що робітник усе з'їсть, з'їсть сидячи між кабацькими стоянами.

Він ізнову спинився, остаточно осиплий, він зняв пенсне, щось пригадуючи. Тільки тепер, коли він стояв непорушно, стало видно, що йому не вісімнадцять років, а над сорок.

Цей кучерявий хлопець вигадав нове, ясне місто на азіатському березі до найменших дрібниць — у мертвому степу він побудував це місто, поспішаючи, закипаючи, зазираючи в усі труби, колупаючи пальцем неважну фарбу, винаходячи, конструюючи на місці те, чого не можна було негайно привезти, навчаючи колишніх кочовників і рибалок скидати калоші на вході до театру.

Він же захотів насадити сади там, де ще ніколи не росла й трава, — на гіркосолоній землі. Він негайно знайшов потрібну людину. Старий чех Леонтій Терліфай, лихою долею закинутий в Астрахань садівник, під час імперіалістичної війни мусив був тікати до Гур'єва. Царська поліція лагодилася зашити його в концентраційний табір як австрійського підданця. У Гур'єві ніщо не росло, і Терліфай служив за агента на продажі швацьких машин. За радянської влади він, правда, зробився агрономом уземвідділу*, але на весь повіт (убільшки з пів-Франції) значилося чотириста десятин посіву, і Терліфай сох і сумував, як дерево в солоному степу.

Кучерявий викликав його до себе. То був нічим не одмітний, довгий садівник, блідозелений на лиці, сутулий чех, трохи лепетливий, трохи незадоволений з російської некультурності, трохи здивований, нащо його покликано.

Він ще дужче здивувався, коли розмова зайшла не про дерева та трави, а про людей: про слюсарів, механіків, бурильників, інженерів, лікарів і про дітей, найбільше про дітей. Слюсарям, механікам, бурильникам, інженерам, лікарям потрібні були яблука, вишні, сливи, нарешті просто дерева, зелене гілля, листя, багато листя, тінь під деревами.

— Але на солонцях не росте навіть трава, — сказав Терліфай.

— Проте треба, щоб росли дерева, — сказав кучерявий; цього хоче, прохає, вимагає партія більшовиків для робочих, для інженерів, для дітей. Терліфай хотів би того ж самого, що й партія більшовиків, але ж ніде в цілому світі ніколи не було нічого подібного!

Аж от він почав щось добирати в цій чудній розмові. Нічого подібного не було саме тому, що нікому було рішитися на це і боротися за своє рішення. Він так само добрав, що він сам, зігнутий і скоцюрблений, не здужає рішити й боротись, він увійшов у партію і зробив те, чого зроду не було на землі. Весь ясний город тепер у садках, а там, куди він буде розростатись, насаджено величезний фруктовий парк. Терліфай випростався і став посміхатись.