Гур'євське багно зовсім не подібне до тієї пустякової грязючки, по якій тюпали восени і весною жителі старої Росії. Калюж майже немає. Легкий жовтий глей, зачернений сажею, емульсується з водою у рідке місиво, яке розлазиться під ногою, як кофейний крем під пальцем, яке повільно і неухильно, як шевська смола, заповнює блискучі сковзкі сліди від ніг та коліс.

Ніякі калоші, навіть підперезані шворкою або стягнуті спеціальним ременем, нічого не допомагають. Удень тут ходять у болотних чоботях, підсмикнутих на ремінцях, а вночі взагалі сидять дома. Увійшовши в сінці, гур'євець скидає чоботи, обгорнувши їх ганчіркою, і тюпає в кімнату у шкарпетках.

Та ще недавно, до революції, оце саме багно було сподіванкою і порятунком для киргиз-казаків, що виїздили кочувати. Уральське козацтво не підпускало їх до ріки. Це було дуже погане багно, але розкішна солодка вода. Вона умудряється де-не-де збиратись у невеликі ямки на солоній землі, цю воду пили люди, а головне верблюди.

Де-не-де в уже опрісненому ґрунті можна викопати криницю, в ній буде збиратись прісна вода, але за рік-два і вона візьметься сіллю, тоді треба копати нову криницю.

Снігова вода на кілька днів оживлює мертву пустиню, виростає свіжий полин, його їдять верблюди. Нічого, що ця вода є багно, її беруть відрами і чекають— одстоїться. Потому обережно п'ють згори, решту п'ють верблюди.

Тим часом увесь степ рясно вкритий величезними озерами, що всихають тільки в кінці літа. Та це «сори» — солоні озера. В цій воді двадцять процентів солі, вона тяжка, вона абсолютно мертва. Не лише риба й водорості, навіть невибагливі протозої* не можуть жити в цій воді, це Каспій, відступаючи, залишив по собі пам'ятку, грізнішу, ніж бурхливе море.

Ці озера непроходимі. Їх доводиться об'їжджати за десятки кілометрів, по них не можна плавати човном, для цього вони занадто мілкі, а висохши, багато з них стають зибучою трясовиною. Вони заповнюють усі низини, займають усі місця, де могла б зібратись прісна снігова вода: дорогоцінне питво стікає в ці солоні кладовища. Дикі качки, що випадком сіли у такому озері, не можуть підхопитись і гинуть: їх беруть орли або казакські хлоп'ята ловлять руками.

Їх дуже багато, оцих сорів. Їх десятки тисяч. Їх подекуди більше, ніж землі в степу, хоч це і не показано на карті. І все ж таки ця убійча сіль покликала нове життя у каспійську пустиню.

Під каспійськими покладами на різній глибині, на сотню і більше метрів, лежать колосальні поховані соляні куполи. Деякі з них мають по десятку кілометрів удовжки, а височінь їх майже не можна зміряти: є куполи, що заходять углиб на три кілометри — ціле кавказьке гірське пасмо під землею.

Цю сіль теж зоставило по собі стародавнє море. Там, де було мілко, поробилися сухі солонці, на колишніх глибинах стали мілкі лагуни, в них кишіло життя, зогнило і зробилося нафтою, перешарувалося солоними покладами.

Але ті поклади могли бути нехай в четверть метра угрубшкі.

З чого ж узялися високі соляні гори? З чого ж відомо, що під землею соляні гори?

В кабінеті у довгоносого гравіметра Епамінонда висить велика, на всю стіну, карта трьох сотень соляних куполів. Через увесь степ перейшли люди з маятником. Гойдаючись над тяжкими породами, маятник ухилявся більше, гойдаючись над легкою пластичною сіллю, він ухилявся менше, і Епамінонд накреслив контури куполів.

Коли підіймалися уральські гори, конвульсія зморщок, ущухаючи, добігла до моря. Знизу і збоків на сіль давили дебеліші породи і вичавили пластичну, як віск, сіль у дуплини під стріху зморшок. Так тонкі прошарки солі стеклись, спливлися в високі куполи, підіймаючи з собою ще легшу нафту, вони вдушили її в околишні піски, просочивши їх нафтою, як каша просочується молоком. Над куполами, по схилах, під ними піски насичені нафтою.

Довгоносий Епамінонд вісім років робив цю карту. Його батько й брати давно умерли від туберкульозу. Але він вісім років їде верхи і автомашиною у цім степу, шукаючи соляних куполів. За ним ідуть шукачі нафти.

Восени і весною зовсім не можна проїхати до нафти. Літом же всихають дороги на горбах поміж незчисленними сорами, і по них сунуть коні, люди, трактори, автомашини.

Але вони не бачать одне одного. Пухка земля, в степу стримувана корінням рідкого горілого полину, на дорогах розлітається в кур і суне густою жовтою хмарою, ряснішою, ніж лондонський туман. Зсередини вулиці не видно домів Доссора*. Їзда стає небезпечніша, ніж уночі. З тяжким гуркотом пролітають мимо машини Нафтопроводу, навантажені трубами, на поворотах машини можуть розбити на друзки стрічну таратайку, труби гудуть, на трубах сидять королі.

У такий курний туман дуже легко збитись з дороги, проминути селище, потрапити в «сор». Якийсь директор промислу, блукаючи в куряві в двох кілометрах від свого присілку, поїхав старим слідом автомашини і з розгону ускочив у саму середину невеликого сора. Машина зав'язла, директор із шофером вийшли, збираючись брести на берег. Перейшовши кілька кроків, вони побачили пляшку, яка по пояс зайшла в трясовину. У пляшці була згорнена дудочкою цидулка:

— Я тут сидів, будете сидіти й ви!

Це трапилося недалеко Доссора у ста кілометрах на північний схід від Гур'єва. Доссор — це було єдине місце, де капіталісти знайшли і добували нафту. Нобель побудував три цегляні бараки для техніків, робітники жили в шатрах і в ямах. Ями ж були резервуарами для води. Не було ні водогону, ні залізниці з Урала. Узимку в ями навалювали сніг, закидали очеретом і все літо пили багно, що устоювалося в ямах. В убогому мазаному сараї стояв невеликий дизель. З декількох куцих дерев'яних триногів ішло довбання. Цей спосіб (інакше «ударне буріння») вартий того, щоб про нього розповісти, адже колись і довбання було новим способом добувати нафту.

Нові речі часто-густо ніби силкуються підробитись під старі, звичні форми. Середньовічні збройовники намагалися зробити рушницю схожою на дракона, а приклад її був — той самий дубець, яким можна було провалити череп ворогові.

Перший пасажирський поїзд був просто низкою тарантасів, поставлених на рейки. Перші автомобілі теж робилися як тачанка: «зайвий» мотор сором'язливо ховався десь під козлами.

Колись можна було докопатись до нафти простою лопатою — довбальне буріння не пішло далі за думку про лопату.

До лопати був приладнаний пристрій, що трохи нагадував грабаря з лопатою*. Ідея була в тому, щоб із деякої височини ударяти лопатою в грунт. Щоб діра була рівна, робітники при кожному ударі повертали лопату, приклепану до штанги.

На цій каторжній роботі стояло чотири душі, заступаючи по двоє по черзі. П'ятий — «ключник», стоячи на тормозі, з найвищим напруженням сил та уваги керував роботою — на хвилину давав від 20 до 50 ударів.

Від ударів швидко розхитувався станок, розгойдувалось риштовання, усе ходило ходором, люди рискували життям кожну хвилину. Таким способом можна було продовбати 800 метрів за півтора-два роки. (Тепер 800 метрів на Ембі зчаста проходять за півтора місяці). З десятьох скважин, продовбаних «ударним» способом, вісім бувало негодящих — вода заливала скважину, обводнювались нафтові шари.

Чудесний сучасний коловоротний станок винайдений в Америці в 1911 році, але в Росії мало вживався. На Ембі коловоротне буріння остаточно заведено скрізь кілька років тому.

Коли кучерявий з'явився на Ембі, нафту добували сливе тільки в Доссорі, де її добував ще Нобель. Добудовувалась вузькоколійна залізниця від Гур'єва до Доссора. Бурили слабо. Шукали нафту тільки в «шапці» соляних куполів. Коли там нафти не було, об'являлося, що все родовище «сухе».