Лаврентьєв скликав нараду, хоча, власне, не було про віщо радитись, на Ембі флоту не було.

— Товариші! —сказав він. — Треба везти станки на Кос Чагил. І то зараз! Але як зробити — не знаю. По воді, думаю, і Костя не проїде. Так?

Костя видавив з себе якийся звук, чи «з» чи «ч», але Лаврентьєв саме не дивився на нього. Він стояв біля вікна. Воді не було краю. Урал заходив за горизонт, залізницю на Доссор розмило небувалою повіддю. Вони сиділи на острові. Хтось із присутніх у сто перший раз почав підраховувати, чи не можна почекати, поки висохне Емба.

—Перевезу, Якове Васильовичу! — сипло сказав Костя.

Лаврентьєв швидко повернувся від вікна. Він чекав цих слів.

—За скільки днів?

— До першого травня. П'ятнадцять днів!

—За п'ятнадцять днів? Тільки всього! Треба ж ще поїхати подивитись. Га?

Але Кості вже не було. Він вийшов на двір.

— Заводь!

З ним поїхав дорожний майстер Бурлаков і зававтотранспортом Катін. Передовсім поїхали на Жилу Косу* пробувати ближчої дороги, що йде понад морем. У найвужчих місцях води було біля двохсот метрів, вода ще прибувала.

Вертаючись до Жилої Коси біля Асан Кет Кена*, сіли в стару остожину — глибокий рівчак, що оберігає сіно в стогові від скотини — її не видно було під водою.

Утрьох увійшли в воду і силкувалися зрушити машину. Машина не йшла, задні скати чимраз глибше закопувалися в дно остожини. Нарешті вона зовсім сіла, і радіатор став дибки над водою.

Надвечір надибали закинуту землянку і в ній, мокрі, пересиділи ніч. Уранці розламали землянку і понесли до̀щя й кілля до машини. Узялися підкочувати й підвлжувати колеса на дошках. Але машину так і не зрушили до вечора. Хліб скінчився ще вранці.

Другого ранку знов почали підкопувати й підважувати. Зававтотранспортом Катін, охлявши з голоду, зомлів. Та вдвох нічого не можна було зробити — комусь треба було керувати стерном. Отже Катіна одкачали водою і посалили коло стерна. Підкопали ще. Тепер це була ціла траншея, що виводила з остожини на рівне. Під передні й задні колеса підмостили очерет.

В обід другого дня вийшли з остожини й приїхали до Гур'єва. Звідти, взявши хліб, виїхали на Кос Чагил манівцями через Доссор, Сагиз та Бек-Беке і прийшли до дерев'яного мосту через Ембу. До мосту залишалося ще коло двох кілометрів мілковідця.

Костя скинув штани і побрів до мосту. Міст був наполовину знесений водою. Решта його стирчала посеред води, як тріска. Не було рації відбудовувати міст, його довелося б протягати на цілі кілометри в обидва боки. У річищі води було півтора-два метри, але вода начебто вже сходила. Дорожного майстра Бурлакова покинули в сусідньому аулі, він мав все ж таки спробувати відновити міст.

Напередодні першого травня, після цілої одісеї пригод, споруду для бурових верблюдами, кіньми, сімма вантажними машинами підтягли до води. Але моста не було: Бурлаков розповів, що вода не тільки не зійшла, а, навпаки, прибула ще на півметра. Він не зумів також роздобути підмогу — робочі руки. Завтра перше травня, і степовики не схотіли виходити на роботу в свято. Тепер глибока вода мала 220 метрів уширшки. Доводилося завертати додому.

Був ясний сонячний день. Постійний вітер-моряна*, південно-південно-східний, гонив степом хмари пекучої куряви. Летіли дрібні камінці. Понад шляхом аж у самий горизонт клуботів безкраїй струмінь пилу. Знесилений довгою путтю, Катін розстелив кожуха і ліг спати. За хвилину його обличчя і руки укрилися жовтим пилом, він став подібний до мертвяка. Кущі торішнього полину, збивані вітром, на мить затримувались коло нього, пурхали через руки й лице, але він спав — надто довга й безрадісна була путь додому. Дизелі, помпи, труби, станки на підводах, запряжених верблюдами, припалі пилом, чекали на сигнал до відступу.

— Уставай, — сказав Костя. — Готуй воротки*. Я привезу людей.

Уранці першого травня Костя з'явився з загоном комсомольців, яких він усю ніч збирав, кружляючи степом на вантажній машині. На плотах, збитих з того, що зоставалося від мосту, комсомольці перевезли на другий берег воротки і стали на воротках. З машин знято делікатні частини, і їх поволі потягли по дну тросами воротків. Верблюди ревли, не бажаючи іти у далеку воду, тоді перед ними пустили коня, найбільший, кладений, одногорбий верблюд застогнав, немов тяжко хвора людина, увійшов у воду і відразу перегнав коня, переступаючи довженними ступирями. Колеса забурювалися в намулуватому дні. рвалися канати воротків, верблюдячі горби та шиї стриміли над водою, як табун велетенських гагар, коні пливли, шофери сиділи згори на кабінках, колихаючи босими ногами в прохолодній воді.

Ще перед вечером усе перевезено на той бік, частини знову змонтовано на машинах, і вночі бурові приїхали на Кос Чагил. Ще раз справдилась теза, що «нема такого місця, де Костя не проїте!»

На зборах Лаврентьєв не проявив ніякого здивовання, запропонував преміювати Костю, сентенційно зауваживши, що на те, власне, й буває завтранспортом, щоб працювати більшовицькими темпами, і тут же відіслав Костю на Кос Чагил організовувати життя.

Більше розмов не було. Але Костя і без розмов бачив, що сталево-сірі очі тепер дивилися на нього не так, як раніше, вони м'якшали, і Костя почував в них те, чого нікому не сказав би — ніжність. Ніжність не зникала і тоді, коли Лаврентьєв костив його за якісь партизанські штуки.

Костя приїхав на голе місце. Біля бурової стояло кілька кибиток. Робочих рук не було. Будувати було ніким і ні з чого. Нічого було їсти і, головне, нічого було пити.

Бурова стояла в вісімнадцятьох кілометрах від ріки Емби. Костя почав возити воду вантажними машинами. Коло машини з водою збивалась юрба голодних, пилом припалих, брудних людей. Стоячи на машині, Костя проказував коротку промову — ніхто не діставав води, поки люди не заспокоювалися й не ставали в чергу.

Довго тривала водяна війна. Люди виміряли цебра в сусідів, жінки стежили, чи не пере сусідка білизну. Можна було вмиватись — на день давалася на руки, ніс і всю умивальну площадку одна кружка води.

Одного ранку впіймано злодія, Кості ледве пощастило врятувати його від самосуду.

Хтось управився зберегти за день пляшку води, другий дізнався про це і вночі удосвіта украв воду. Його впіймали досить далеко від кибитки: він жлуктав воду, гарячково стискаючи в тремтячих руках украдену пляшку.

Їсти теж було нічого. Привезли борошно, але печей ще не встигли побудувати. Хліб пекли між двома каменюками, розпікши їх багаттям сухої трави. Та люди охлявали від тяжкої роботи, сидячи на хлібі й воді. Костя скликав женщин і показав їм, як плести сіті.

Коли сіті були готові, Костя після роботи поїхав із людьми на Ембу ловити рибу. I так що-кожної ночі після роботи, замість спати, люди рибалили по пояс у волі. В сорах збирали сіль і солили рибу.

Але треба було ще будувати житло; зима насувалася, а будувати було ні з чого.

Правда, порт Жила Коса був тільки в восьмидесяти кілометрах від бурової, але це ж північний берег Каспія, небувалий берег, що про нього географічна карта не дає ніякої уяви.

Тут Каспій — мілкий. Він підходить до землі величезною калюжею, в кілька вершків завглибшки. Навіть маленькі пароплави не можуть підійти ближче, ніж на десять кілометрів до берега. Та вже починаючи з двадцятьох кілометрів, на носі стає матрос із дрючком у руках; міряє глибінь, соваючи дрюком у дно, і вигукує цифри. Пароплав повзе, шурхаючи об пісок, матроса замінює другий, половина команди прибуває на рейд без голосу, осипнувши від крику.