— Ні, — збрехав він.

Дівчина в задумі похитала головою.

— Хоча це не так і погано, як на мене.

Хлопець повернувся до неї.

— Я Марк.

Вона зашарілася. Марк сконцентрувався на телескопі й удав, що не помітив.

— А я Соня. З 8-Б.

— Знаю.

Вони знову вмовкли.

Коли Марк озирнувся наступного разу, Соня відійшла від стіни та стояла за метр від нього, зацікавлено розглядаючи телескоп.

— Крізь нього справді можна спостерігати за планетами?

— Так.

— Прикольно.

Він вирішив, що після стількох спроб зав’язати розмову не може лишатися нечемним, і поцікавився:

— Ти часто танцюєш на даху?

— Ні. Просто ліфт не працює. І мені нікуди піти.

Хлопець не зрозумів, що вона мала на увазі, та перепитувати не став.

— А якщо хмара не пройде, що будеш робити? — запитала дівчина.

Марк підвівся та сховав руки до кишень куртки. Соня опинилася зовсім поряд. Вона виявилася на кілька сантиметрів вищою за нього. З такої відстані він також розгледів ластовиння, що вкривало ніс і щоки, і світло-карі очі.

Райдужки вражали яскравістю та глибиною.

— Вона пройде, — впевнено заявив він.

Тепер обоє дивилися на небо. Південний вітер поступово розчленовував хмару, відкриваючи погляду зірки.

— Думаєш, вона зараз там? — ледь чутно озвалася Соня.

— Ні.

Дівчина насупилася.

— Ти думаєш, вона потрапила до пекла?

— Ні. Вона не там і не в пеклі.

— А де?

Марк зітхнув.

— Ніде.

Соня опустила голову, прискалила одне око.

— Ти не віриш у Бога?

— Мій дідо каже, щоб я не квапився. Треба спочатку багато прочитати й дізнатися, а потім вирішити для себе, чи потрібна сила, яка б стояла за цим усім.

Соня вирішила, що він говорить, як учитель фізики. Не з їхньої школи, а такий собі умовно-ідеальний учитель. Їй раптом стало некомфортно, вона знову відчула легку шпильку невдоволення через те, що хтось зайняв її дах.

— Значить, не віриш…

Хмари то набігали, то розходилися. Марк помалу втрачав надію побачити сьогодні хоч щось.

Соня штовхнула його ліктем.

— Ти в курсі, що вчора з’ясували причину смерті Шпакевича?

Хлопець здригнувся. Про Шпакевича він також розмовляти не хотів, утім дізнатися причину смерті не завадило б.

— Ні, я нічого не чув.

— У нашому класі весь день про це гуділи. Він умер через СНД.

Марк звів брову.

— Це ще що таке?

— Це-е… чекай. — Соня затисла шапку під пахвою, витягла з кишені пальто смартфон і подивилася у записник. — Ой, ні, не так. Через СНСД.

— Що це таке? — повторив запитання хлопець.

— Синдром несподіваної смерті дорослих. — Вона багатозначно зиркнула на Марка. — Моя мама працює медсестрою в Перинатальному, і вона сказала, що це просто завуальований спосіб записати, що причину смерті не встановлено.

— Так не буває.

— Як бачиш, буває. Лікарі нічого не знайшли. Шпакевич просто помер, і все.

«Ес-ен-ес-де… Ес-ен-ес-де… — подумки повторив хлопець. — Треба розпитати діда», — а вголос буркнув:

— Погано шукали.

Вони знову вмовкли. Вітер помалу стихав. Марк дивився на захмарене небо, Соня спочатку розглядала залляте вогнями та притихле місто, потім, як це наскучило, також вперла погляд у хмари.

Хвилин за п’ять вона почала знову:

— Ну, але погодься, це однаково не просто так.

Марк спідлоба зиркнув на неї. Не просто так що? Зорі на небі? Чи те, що впродовж двох тижнів він став свідком двох смертей? Він вирішив не відповідати.

Соня підступила на крок.

— А раптом і я після спілкування з тобою помру?

Певна річ, вона говорила жартома: в її голосі не було страху. Та це швидко змінилося.

— Хіба що я скину тебе з даху.

Марк сам здивувався, як буденно й водночас неочікувано моторошно прозвучав його голос. Сонині очі покруглішали. Хлопець тут-таки ввімкнув задній хід:

— Ей, я пожартував! Ти ж не розкажеш, що я…

— Дебіл! — процідила Соня.

Марк відвернувся.

— А мої предки вірять… у багато що, — озвалася дівчина.

— У Бога?

Вона ледь усміхнулася.

— Якраз стосовно Бога я не впевнена. Мій старий постійно читає газету «Секретні матеріали». Він вірить майже в усе, що там написано.

— А ти?

— Я — що?

— Ти таке читаєш?

— Іноді після нього переглядаю. Там бувають прикольні статі про НЛО. В останньому випуску прочитала про таємну американську лабораторію під Чорнобилем. І ще про те, що американці не літали на Місяць: відзняли все в Сахарі.

Марк пирхнув.

— Це маячня. І НЛО, і лабораторія, і зйомки в Сахарі. Особливо зйомки в Сахарі. Уявляєш, скільки людей треба було примусити мовчати, якби все знімали в Сахарі?

— Може, й так. Але погодься, читати таке цікаво.

Хлопець рішуче замотав головою.

— Ні! Як маячня може бути цікавою?

— Маячня завжди цікава. А от наука — нудна.

— Неправда! Так говорять лише ті, хто нічого не знає про науку. От, наприклад, ти знаєш… — Марк наморщив лоба, пригадуючи щось найбільш цікаве й фундаментальне з того, що розповідав Арсен, — ти знаєш, що таке Сонце?

— Думаєш, я не знаю, що таке Сонце?

— То поясни мені!

— Ну це… це типу…

Соня теж розсердилася: «З якого дива я мушу відповідати?»

— От бачиш, ти не знаєш!

Проте відступати не мала наміру.

— Знаю! Це центр Сонячної системи!

— Неправильно! — на радощах сплеснув руками Марк. — Сонце розташоване в центрі Сонячної системи, проте це не пояснює, що воно таке. — Він почухав указівним пальцем перенісся під окулярами, потім тицьнув у небо над головою. — Там є Юпітер. Він, зрозуміло, менший за Сонце, але теж великий. І як Сонце впливає на Юпітер, так само Юпітер впливає на Сонце, він ніби тягне його за собою, через що виходить, що Сонце та Юпітер крутяться довкола спільного центру. Говорити, що Сонце розташоване в центрі Сонячної системи, неправильно, бо Сонце не стоїть в одній точці.

Зморщивши носик, Соня дивилася на Марка, як на роздутого від трупних газів здохлого щура.

— Я зараз виблюю.

Маркова щелепа відвисла.

— Тільки не на ковдру. — Потім до нього дійшло, що дівчина пожартувала, і він стулив рота. Та за секунду, випнувши щелепу, зарозуміло повторив: — То що таке Сонце?

Соня закотила очі, спершу вирішивши не відповідати, а тоді дещо згадала. Її обличчя просяяло.

— Це зірка. Сонце — це зоря! Це всім відомо.

Хлопчак підняв кутики губ.

— Тоді що таке зоря?

Завдяки Арсену Марк дуже рано засвоїв: знати, як це називають, і знати, що це таке, — цілковито різні речі.

Соні закортіло його вдарити. Не так через зміст запитання, як через тон, яким його було поставлено. Її більше не дивувало, чому з ним ніхто не спілкується, дивувало радше, яким чином за весь рік у 8-А його досі ніхто не поколошматив.

— Ти щодня бачиш Сонце, коли йдеш до школи, — не вгавав Марк, поблажлива усмішка не сходила з округлого лиця. — Хіба нецікаво, чим воно є насправді? Невже ніколи не хотілося дізнатися, що ховається за оцими всіма «кругле», «сліпуче», «гріє», «пече»?

Насправді Соні не було нецікаво. Вона нечасто замислювалася над суттю речей, одначе коли вже щось застрягало у свідомості, жувала його довго й наполегливо. І після Маркових слів у дещо невпорядкований клубок думок у її голові вплелася нова нитка: а й справді, що воно в біса таке, наше Сонце? Напевно, запитання мулятиме їй не один вечір, але на цю мить бажання зацідити у нахабний писок хлопця, що копирсався в телескопі за кілька кроків від неї, було більшим за цікавість. О так, незрівнянно більшим.

Марк не чекав на заохочення та взявся збуджено пояснювати:

— Зоря — це куля з водню. Вона стискається… під дією сили тяжіння стискається так, що всередині дуже розігрівається. Ми ще цього не вчили на фізиці, але якщо щось дуже стиснути, воно нагріється.

— Знаю, — буркнула дівчина.

— От. Усередині, там великий тиск, і температура п’ятнадцять мільйонів градусів, і через це водень спалахує й світить. — Хлопець експресивним жестом зобразив спалах.