Того дня Ірма Марчук повернулася з нічної зміни пізніше, ніж зазвичай. Її чергування закінчувалося о дев’ятій, і здебільшого вже за п’ять хвилин жінка була вдома, проте в середу Ірма ступила до квартирки на дев’ятому поверсі єдиної на Квітки-Основ’яненка висотки за чверть до десятої. Напередодні вона нарешті поступилася вмовлянню дочки та порозпитувала про Анну Ярмуш. Ірма з’ясувала, що пологи в Ярмуш приймали не в Перинатальному центрі (на той час пологовому будинку № 1). В обліковому журналі за січень 1989-го жодної згадки про неї не містилося. Оскільки пологових будинків у Рівному було лише два, Ірма логічно припустила, що Ярмуш народжувала у пологовому № 2. Потім жінка дізналася, що двоє її колег-акушерок до реорганізації 1-го пологового в Перинатальний центр працювали у 2-му пологовому, однак обидві були приблизно її віку, а тому нічого не знали про пацієнтку з 1989-го. Втім, одна з акушерок порадила Ірмі звернутися до літньої медреєстраторки Перинатального — вона також колись працювала в 2-му пологовому й могла щось пам’ятати.

Ірма Марчук затрималася після зміни та поговорила з медреєстраторкою. Літня жінка, що за два роки мала йти на пенсію, добре пам’ятала Анну Ярмуш і з радістю переповіла Ірмі обставини її смерті. Смерть під час пологів загалом є нечастим явищем, тож Ірма не надто здивувалася, що колишня медреєстраторка 2-го пологового без зусиль пригадала події двадцятисемирічної давнини.

Соня прийшла зі школи відразу по третій. За обідом Ірма розказала дочці все, що дізналася від медреєстраторки. Упоравшись із обідом, дівчина почекала, доки втомлена після нічного чергування мама задрімає, потім нишком одяглася й вислизнула на сходовий майданчик. Соня спустилася на поверх нижче і, наблизившись до дверей квартири Грозанів, натиснула кнопку дзвінка. Двері відчинив Арсен. Соня привіталася та запитала, чи Марк удома. Дід, уважно придивляючись до дівчини, відповів, що хлопчак десь гуляє. Соня не здивувалася, подякувала й пішла.

Арсен зачинив двері, проте відходити не квапився. Крізь вічко простежив, як Соня викликала ліфт і зникла в кабіні, а потім за звуком визначив, що кабіна потягнулася донизу. Дід не відлипав від дверей квартири, доки не переконався, що ліфт без зупинок спустився до першого поверху. Потім швидкими кроками перетнув вітальню та ступив на балкон. Спершись на поруччя, він прочекав кілька хвилин, одначе Соня із під’їзду не вийшла.

Замислено суплячись, Арсен повернувся до вхідних дверей. І Марк, і дівчина зараз у будинку, жодних сумнівів. Вони десь заховалися. Але, чорт забирай, де? Дід узув мокасини, і тієї самої миті ліфт став на восьмому поверсі. Арсен припав до вічка якраз учасно, щоб побачити, як прямокутник світла навпроти ліфта стискається до вузької щілини та щезає.

Із кабіни ніхто не вийшов. Ліфт поїхав далі.

Старий моряк, тепер іще більше сконфужений, вискочив із квартири та прикипів поглядом до цифр, які змінювалися на табло: 6… 5… 4… 3… Кабіна загальмувала на другому поверсі й одразу рушила нагору. За чверть хвилини ліфтові двері відчинилися та зачинилися на десятому. Чоловік пожирав очима табло.

Ліфт опустився на п’ятий, трохи постояв, після чого зелена п’ятірка згасла.

У діда пересохло в горлі. Він узявся подумки відраховувати секунди. Коли дорахував до чотирнадцяти, табло ожило, а ліфт посунув угору. Арсен кинувся до сходів і вибіг на десятий поверх. За мить по тому двостулкові двері роз’їхалися, показавши йому яскраво освітлену, проте порожню кабіну.

Чоловік стиха вилаявся та спересердя стукнув долонею по металевому одвіркові, що обрамляв вхід до ліфта.

Соня побачила Марка, щойно з’явилася на ґанку дерев’яного будинку. Хлопець почув, як двері, зачиняючись, стукнули об раму, звів голову й помахав їй. Дівчина недбало махнула у відповідь і попрямувала до валунів.

Наблизившись, Соня вражено звела брови. За попередні дні Марк перетворив миршаві грядки на справжній город. Площа перекопаної землі збільшилася вдесятеро й тепер сягала півсотні квадратних метрів. Лівіше від дівчини, попід валунами, височіла купа виполотої трави та викопаного коріння.

— Надумав зробити плантацію? — скептично поцікавилася вона.

Марк підвівся, витер носа передпліччям. На щоці залишилися сліди землі.

— А на що чекати? Воно росте, то треба садити. До осені треба зробити город, з якого можна буде харчуватися весь рік. — Він устромив лопату в землю й обтрусив долоні. — Пішли до моря, я вмиюся. Я однаково хотів відпочити.

Вони подалися повз валуни до пляжу. Марк продовжив ділитися планами.

— Я не вирішив, як бути з м’ясом. Краще кролі чи кури, ти як думаєш? Але на них треба грошей… Ну, ще клітки поробити чи хоча б загорожі… Подивитися, чи вони будуть розмножуватися… Блін, це все так складно!

Далі хлопчак розповів про недільну вилазку та про те, що бачив із вершини гірського кряжа. Соня слухала його краєм вуха. Вони підступили до води — Марк помив руки від бруду та вмився, — після чого обоє всілися на траву трохи вище від лінії, початку піску. Дівчина нарешті повідомила, чому з’явилася.

— Мама порозпитувала про Анну Ярмуш.

— О. — Хлопчак налаштувався слухати. — Розказуй.

Соня почала:

— Перинатальний відкрили 2008-го.

Марк похнюпився.

— Блін. Я так і думав.

— Але до 2008-го це був пологовий будинок № 1.

Хлопець глянув на дівчину, почекав, однак вона більше не озивалась, і він насупився.

— Ти спеціально знущаєшся?

— Ні. — Соня показала язика. — Коротше, слухай. Мама передивилася записи за 89-й: Анни Ярмуш там не виявилося, тобто вона точно народжувала не в 1-му пологовому.

— Шкода.

— Це не все. Дві акушерки, які прийшли на роботу до Перинатального 2008-го, типу, після реорганізації, до цього працювали в пологовому № 2. Щоправда, вони обидві приблизно маминого віку, і 89-го ще в школу ходили, тобто не можуть нічого знати про твою Ярмуш. — Соні подобалося дражнитися та спостерігати, як Маркове обличчя то підсвічується, то гасне. — Але через них про мамині розпитування почула медреєстратор Перинатального. — Дівчина помітила, як піднялися брови хлопця, і пояснила: — Ну, це людина, яка виписує лікарняні листки та всякі там інші записи веде. До 2008-го вона також працювала у 2-му пологовому, і зараз їй… — Соня, виблискуючи посмішкою, зробила паузу, — п’ятдесят вісім. Вона добре пам’ятає той випадок.

Марк пожвавився.

— Не зрозумів. Вона знає, чому померла Анна Ярмуш?

— Ну, так! — змахнула руками дівчина. — А я як щойно сказала? Медреєстратор розповіла мамі, що у твоєї Ярмуш була дуже важка вагітність. Вона мала проблеми з тиском, іще токсикоз і… — Соня дістала смартфон. — Мені мама пояснювала, і я ще потім гуглила… чекай… ось. Це називають гестоз, типу, ускладнення під час вагітності. Мама говорила, що ускладнення, в принципі, у багатьох жінок бувають, але, за словами медреєстраторки, у тієї Ярмуш усе якось ну дуже тяжко проходило. А під час пологів у неї сталася… — дівчина підглянула в смартфон, — елампа… еклампі… еклампсія. Ось.

Хлопець уважно слухав. Соня повторила:

— Еклампсія. Це, типу, судоми під час пологів. Дитину лікарі врятували, а Ярмуш не змогли. Вона задихнулася — таке буває під час еклампсії. Хоча навіть якби й не задихнулася, наступного дня однаково померла б, бо в неї розірвалися судини та відбувся дуже сильний крововилив у мозок. Це пізніше з’ясували, під час розтину. — Соня відчула, що посмішка зараз недоречна, та, різко посерйознішавши, тихо завершила: — Це все через судоми.

— Це все? — запитав Марк.

— Тобі мало? — образилася дівчина. — Ти чекав, що я наплету, що в Ярмуш під час пологів із живота виліз чужи…

Соня замовкла. Її погляд перемістився кудись за Маркову спину, очі покруглішали — і вона зірвалася на ноги. Соня підхопилася так швидко, що Марку здалося, наче всередині неї розпрямилася гігантська пружина. Хлопець розтулив рота, щоб запитати, що сталося, проте не встиг. Тонкий пронизливий зойк, який ніби видерли із нутрощів дівчини, боляче хльоснув по вухах. Соня вискнула, затулила рота обома долонями, проте затихнути не змогла — безладні, панічні крики рвалися крізь пальці, і за мить окремі зойки злилися в неперервне нелюдське верещання. Марк несамохіть скривився, затулив вуха й лише тоді усвідомив, що дівчина продовжує перелякано витріщатися на щось за його спиною.