— Не знаю, — сказала Морі. — Ми спали. У нас сьогодні вихідний. Ми вирішили трохи відпочити.

— Спали? — з недовірою перепитав кремезний і попрямував до вікна, потім до кімнати технічного обслуговування, довго роздивлявся начиння блоків, захованих за пластиконовими дверцятами в стіні, нарешті здивовано вигукнув:

— Ви відкривали сьомий блок?

— Я спав, — мовив Сандро похмуро. — Я нічого не відкривав.

— Я відкривав, — знічено мовив Морі. — Мені видалося, що він перегрівся, було чути запах горілого пластикону. Я відкрив… І трохи полив водою…

Сандро відчував, що Морі дуже хвилюється, проте зовні його поведінка була майже звичайною.

— Полили водою?

— Так… А потім ліг спати… У мене сьогодні вихідний…

— Пробачте… Я раджу вам звернутися до лікаря. А в разі, якщо вам знову захочеться полити водою блоки системи спостереження, ми вас ізолюємо. Обох! Але цього разу раджу просто звернутися до лікаря. І перечитати інструкцію користування блоками технічного обслуговування.

Кілька хвилин вони покопирсались, невдовзі знову загорілись усі сигнальні лампочки. Працівники Центру попрощалися і квапно пішли, кинувши з порога докірливі погляди на Сандро й Морі.

Вхідний робот голосно гукнув:

— Що там сталося? Я думав, що вже помер.

— Все гаразд, Робі, — мовив Морі, не виходячи до нього. — Чомусь зникло живлення. Але вже все гаразд. Не турбуйся.

Вони сіли до столу і довго мовчки дивилися один на одного. Біла скатерка, гаптована сріблом. Дві червоні дюлійські троянди в блакитній вазі. Сандро розумів, що їм з Морі треба продовжити розмову. Але обидва мовчали. А на них дивилися чорні вічка системи спостереження.

І раптом засвітився екран відеона, а на ньому — обличчя того кремезного дюлійця, котрий щойно походжав помешканням.

— До речі, шановний Сандро Дю, безпосередньо перед зникненням енергії у вашому блоці ви не спали, а розмовляли з Морі Дю. А шановний Морі Дю сказав: “Зачекай. Я зараз. Я дуже прошу тебе, зачекай…” Після цих слів Морі Дю пішов до кімнати технічного обслуговування.

— Я почув запах горілого пластикону і пішов подивитися, що там таке…

— Досить. Це ми вже чули. В нас немає сумніву, що вам обом треба трохи підлікуватися. Сподіваюсь, що система медичного спостереження теж помітить у вас відхилення від норми…

Після слів кремезного на екрані загорілася червона сигнальна лампа. Морі здригнувся, наче його вдарили, безпомічно дивлячись на екран відеона, на червоний вогник.

— Ні! — раптом крик Морі. — Ні!

Кремезний на екрані криво усміхнувся.

— Не хвилюйтесь. Зараз прибуде машина медичної служби. Все буде гаразд.

— Програма “Білальген-Сімнадцять”! Терміново зробіть запит! Дайте нам спокій! — крикнув Морі Дю.

Кремезний здивовано звів брови, натиснув якусь клавішу й відвів погляд убік, за мить сердито сказавши:

— Могли б попередити нас зарані, шановний Морі Дю. Бажаю всього найкращого.

— Ви теж могли б бути краще поінформовані, — сухо відповів.

Екран загас.

“Що це за програма? А що Морі сказав? І той кремезний так зразу змінився… Як це розуміти? Якась програма… Може, це звичайна інсценізація? Ганебна інсценізація… Чи ж судилося мені повернутися на Землю?”

— Що це за програма, “Білальген-Сімнадцять”?!

— Програма мого нагляду за тобою. Особисте завдання Семена Дю.

— Семена? — перепитав Новак і мимоволі всміхнувся.

“Виявляється, Семер Михай щось робить. Тоді все не так і кепсько… А ми думали, що Семенові одне в голові — врятувати власну шкуру. Вже минуло шість років, як Семен став консультантом Ніколіана Джеррі, і відтоді він демонстративно припинив будь-які контакти з землянами… Виявляється, Семен Михай щось робить… Якби не ця програма, Білальген-Сімнадцять, мене б назавжди забрала машина медичного Центру…”

Про планету Едіна земляни почули вперше три століття тому. Одна з розвідувальних експедицій, очолювана молодим космодослідником Іваном Едіним, повернулася на Землю з цікавими матеріалами — у 172-му квадрі простору була помічена зірка, схожа на Сонце, навколо якої оберталася велика планета. Енергетичні запаси вичерпувались, тому експедиція зробила тільки короткочасну посадку на незнайомій планеті. Зняли фільм і взяли проби грунту. Своєю рослинністю і тваринним світом планета була схожа на молоду Землю. Зірку назвали сонцем Едіна, а планету — планетою Едіна. Зразу по поверненню організували наступну спеціальну експедицію, яку очолив Віллі Джеррі. Невдовзі почалось освоєння планети Едіна. Відстань до планети космічні кораблі долали приблизно за чотири роки за земним часом. Через систему автоматичних станцій постійно підтримувався зв’язок із Землею, яка з цікавістю і захопленням стежила, як виростає місто Онто на далекій планеті, як з’являються наукові дослідні центри, як живуть у глибинах Всесвіту посланці Землі. З ініціативи молодого біолога Ніколіана Джеррі планету було переіменовано на Дюлію. Все було б гаразд, якби дуже скоро не виявилось — усі колоністи, а їх на планеті жило на той час уже близько шестисот тисяч, стали безплідними.

Морі Дю поспішав. Швидко прямував до широких прозорих дверей клініки. Підлога відшліфована до дзеркального блиску. Тиша коридорів. Морі Дю лишалось три хвилини, аби встигнути накинути рожевий халат і піднятися до центральної маніпуляційної зали на третьому поверсі. “Дисципліна — насамперед, вона — запорука нормальної діяльності”, — вже вчувався голос старого Кларка Дю, дюлійця першого покоління, правої руки Ніколіана Джеррі. Була надія не зустрітися з ним, хоча головний адміністратор майже кожного дня заходив до центральної зали саме в годину зміни робочих бригад. Морі Дю спізнювався.

“Це Сандро винен. Він стає просто нестерпним. Він чекає прильоту корабля із Землі. Він ще не забув… Але ж він не винен, що там народився і пам’ятає… Я теж ніколи не зможу забути “Вікторію”, навіть якби і потрапив кудись, де краще. Хоча хіба може десь бути краще, ніж на Дюлії?”

І раптом з глибини коридору виринула чиясь постать:

— Пробачте… Ви тут працюєте?

Морі зупинився і глянув на годинник. Залишалося дві хвилини.

То була жінка — худорлява, з короткою, як у всіх дюлійців, зачіскою, в сірому комбінезоні.

— Як ви тут опинилися? — запитав він майже гнівно і знову глянув на годинник. — Хто вас пропустив?

— Я зайшла через восьмий службовий вхід. Я колись допомагала будувати цей комбінат, знаю план…

— Що ви хочете? Швидше…

Вони саме зупинилися біля дверей службового гардеробу, і за мить Морі Дю вийшов звідти у рожевому халаті наопашки:

— То я вас слухаю… Ходімте…

— Вчора до вас привезли Андрія Дю…

— Можливо, цілком можливо. Я вчора був вихідний. А що ви хотіли?

— Я хотіла запитати, як він себе почуває.

— Хіба ви не одержали відповіді від централізованої системи інформації?

— Розумієте… Я хотіла запропонувати свої послуги. За фахом я медпрацівник. Я дуже хочу його врятувати…

— Шановна…

— Стелла Дю…

— Шановна Стелло Дю, невже ви гадаєте, що така клініка, як наша “Вікторія”, не має всього необхідного, аби подати медичну допомогу?

— Пробачте, я хочу, щоб ви зрозуміли мене правильно…

— Не хвилюйтесь, я не можу зрозуміти вас неправильно. А хто такий Андрій Дю?

— Він… Він син моїх друзів на Землі…

— Він прилетів разом з вами?

— Ні… Десять років тому… Він ще зовсім дитина…

“Десять років тому. Отже, цей Андрій Дю — один із трьохсот. Невражений, чистий біологічний матеріал. Настала його черга відійти, черга продовжити життя Дюлії…”

Вони саме виходили з кабіни ліфта на третьому поверсі навпроти центральної маніпуляційної зали.

— У нас є все необхідне для того, щоб допомогти вашому Андрієві Дю. Якщо йому взагалі ще можна якось допомогти.

— Андрію! — розпачливо зойкнула жінка і кинулась до прозорих дверей. За ними — медичне ліжко і обриси людського тіла, поряд — апарат штучного дихання. — Андрію! Це він…

— Туди не можна!