— Ви знову дозволили собі лицемірне твердження. Це не я збудив у вас бажання жити з людьми. Скажіть, скільки років ви виходите з цієї печери з надією зустріти людей?

Дьондюранг зробив ще ковток із зеленої фляги.

— Але тепер я розумію, чому так раптово тоді в кабіні міжпланетного таксі мені спало на думку взяти курс на астероїд. Я вловив ваше еманаційне поле. Ви думали про людей, ви прагнули їх побачити. Ви потребуєте допомоги. Правда ж? Ми з вами повинні повернутися до людей. Пам’ятаєте, як у Сандра?

— Як ви собі уявляєте наше повернення? — сумно всміхнувся Астрагал.

— Ще ніяк. Але ж не може бути, щоб центральний аналізатор придумав таку дурницю — просто разом з вами перестати існувати в цій прекрасній печері. Переконаний, що є якісь фактори, які ще не можуть бути оформлені у вигляді програмного наказу. Але нам залишається чекати і вірити: ми повернемось до людей. І, знаєте, я сьогодні щасливий! — Дьондюранг голосно розсміявся, і той сміх, нестримний і щирий, який може бути тільки в кіберів, передавався й Астрагалові. — А тепер спати! І вірити, що все на краще. Все на краще!

Вони сиділи на холодній кам’яній лаві біля кисневого генератора, намагаючись віднайти в ньому причину свого хвилювання. Вже третю годину горіла сигнальна лампа, сповіщаючи про небезпеку. В печері падав рівень кисню.

— Ніколи б не подумав, — удавано спокійно мовив Астрагал. — Ця машина практично вічна. А що вже на мій вік вистачить, то я й не сумнівався. — Його старечі зморшки навколо очей стали глибшими, він напружено дивився на червону сигнальну лампу над блакитною ретортою.

Величезна печерна зала вперше видавалася зловіщою. Блакитні сталактити мечами цілили з височини.

— Якщо не знайдемо причини, за кілька годин — кінець.

— Я ще не вірю, що все так безглуздо закінчиться.

— Колись ви обіцяли, що ми повернемось до людей… Але все буде значно простіше. Вам не вдасться мені допомогти. — Астрагал намагався говорити спокійно, та раптом божевільно закричав: — Віднайди хоч причину! Чому падає рівень кисню? Я хоч знатиму! Навіщо ти обіцяв, що ми повернемось?

— Ви вже втратили надію?

— Знущаєшся? — майже люто крикнув Астрагал і надривно, по-старечому закашлявся.

— Ніхто не знає, що буде за годину, — спокійно відказав Дьондюранг.

— Я знаю! Можеш викинути свою дурну кібернетичну голову. Вона вже не скаже нічого розумного. Я знаю, що буде через годину.

— Дарма, — спокійно мовив кібер. — Пригадайте, ви померли вісім років тому. Ви вже старий. Ви не хотіли бути тягарем ні для кого. Подумайте, чи варто було помирати, аби зараз так потерпати за своє життя?

І раптом Дьондюранг замовк. Він прислухався. Печера донесла до нього звуки, яких ще не міг почути Астрагал. І ті звуки прозвучали, наче музика улюбленого Лактаріуса. То була музика людських кроків. Не міг нічого збагнути, але чув, що кроки наближаються. Його охоплювало радісне збудження.

— А коли припустити, що на астероїді висадилась чергова експедиція?

— Як це розуміти? — Старий зацікавлено звів брови.

— Якась бурова могла потрапити в простір нашої печери, утворивши з природним отвором систему турболамінарного відтоку.

В погляді Астрагала зблиснув вогник:

— Так, кисневий генератор працює нормально. Я також думав про це. — Йому стало соромно за свою недавню слабість. — Треба піти на розвідку. Де мій костюм?

— Почекайте, — спокійно мовив Дьондюранг. — За кілька хвилин люди самі прийдуть сюди.

Сказав і побачив, як затремтіла правиця Астрагала. Вони сиділи на холодній кам’яній лаві і напружено вдивлялись у трикутний обрис печерного ходу. Згори струменіло яскраве віолове освітлення, блакитні сталактити грали всіма кольорами спектру.

— Я чую, — видихнув Астрагал.

— Кроки?

— Так.

І от нарешті вони побачили людей, їх було семеро. Вийшовши з-за крутого повороту до яскраво освітленої зали, люди злякано зупинилися. П’ятеро з них були у формі слідчих термінового розшуку.

Дьондюранг зрозумів, що вони йдуть до нього. Це не експедиція. Це слідчі термінового розшуку знайшли його, біокібера Дьондюранга, який вісім років тому втік від фатальності демонтажу.

Але чому зараз? Чому не відразу після втечі? Чому не на Інкані в готелі “Дзябран”? Чому його не знайшли тоді, коли він жив на Землі, та й писав книги? Чому саме зараз?

Люди в зелених комбінезонах повільно наближались. Тішило тільки розуміння того, що він справді допоміг Астрагалові повернутися до людей.

Зелені комбінезони наближалися.

Тепер для нього, біокібера Дьондюранга, приходив кінець. Його демонтують. Він дивився на блакитні сталактити, на мале джерело, що струменіло в гроті, на високе склепіння печери і раптом болісно усвідомив красу всього навколишнього.

— Лише розуміючи свою тимчасовість, можна по-справжньому любити життя, — сказав він тихо.

— Що? — перепитав його Астрагал.

Але до них уже підійшли люди. ЛЮДИ?!!

Була довга німа сцена. Всі дивилися один на одного. Астрагал дихав важко. Дьондюранг повільно, як приречений, підійшов до кисневого генератора і простягнув космодослідникові гнучкий ашот, з якого йшов кисень. Той вдячно підніс ашот до обличчя. Дьондюранг намагався не зустрічатися поглядом з людьми, які роздивлялися його крізь пірамідальні шоломи.

Один бородань рішуче розгерметизував свій скафандр:

— Так, тут і справді багато кисню…

Було видно, що Астрагалові хочеться кинутись до людей з обіймами, поцілунками і розмовами, але він стримував себе, намагаючись зберігати поважність.

Всі семеро розгерметизували комбінезони. Дьондюранг з цікавістю відмітив, що серед них — жінка. З величезним подивом він впізнав у ній Ларту Варич.

— Нарешті ми вас розшукали, — мовив бородатий слідчий. — А ви хто? — звернувся до Астрагала.

— Я біолог, професійний космодослідник у минулому… Мене звати Андрій Астрагал…

— Це не ваша книжка про експедицію на Центурію?

— Так, моя. Дуже приємно, що ви читали її.

— А в цій печері ви, певно, збираєте матеріал для наступної книги? Вивчаєте загадкові сині сталактити? Ви ж, кажете, геолог?

— Біолог.

— Ви прекрасно розмістилися в цій печері. Я бачу, на цьому астероїді є що подивитися, — з захопленням роздивлявся бородань.

— Рішенням Інканської ради тут скоро буде музей, — сказала жінка. — Ти, Дьондюрангу, певно, цього не знаєш… Цей астероїд — перлина краси. Ми повинні охороняти його від самознищення. Охороняти і вивчати його таємниці…

— Ви порушили рівновагу газового обміну. В печері падає рівень кисню, — попередив гостей Дьондюранг.

— Пробачте, ми повелися справді дещо безцеремонно, але ми не чекали зустріти тут людину. — Бородань уважно дивився на Астрагала, потім рвучко обернувся до своїх підлеглих і з властивою для слідчих категоричністю наказав: — Негайно відновити герметичність печери!

Троє з гурту відразу попрямували назад.

— Скажіть, — стиха мовив Астрагал. — Я бачу, ви у формі слідчих термінового розшуку. Тож ви не експедиція?

— Ми ось до нього, — бородань подивився на Дьондюранга, потім втомлено сів на кам’яну лавочку і запитав жінку: — Ви задоволені, Ларто? Тепер мусите дати нам спокій.

Дьондюранг стояв біля кам’яного столу, схрестивши руки на грудях. Ларта підійшла до нього й зупинилася, потім повільно простягнула свою красиву долоню, і Дьондюранг рефлекторно сахнувся.

— Ви мене боїтесь? Чому ви мене злякались?

— Я боюсь темряви.

— Якої темряви?

— Тієї, що зараз буде мені подарована… — промовив, але побачивши, що Ларта простягнула руку для привітання, він знітився, не знаючи, як повестися.

— Я бачу, ти здивований, зляканий… Я зараз тобі все розповім. Ти був нашим дослідним зразком. Твій центральний аналізатор нової унікальної конструкції, яка за структурою політразонної архітектоніки і будови нейроглії близька до людського мозку. Ми постійно стежили за тобою. В лівій гемісфері твого церебелятора вмонтовано постійний генератор квазіеманаційних імпульсів. Тож кожне твоє переміщення ми фіксували…