— Правда, — усміхнувся Верес. — Але ми обоє на той час вважали, що кохання — це хвороба, котрої хоч можна і не боятись, але краще уникнути профілактично.

— Ой, нам на комбінаті не казали такого про кохання… Чому ви так?.. — глянула знову з докором. — Але пробачте, я розумію, що це мене не обходить… Ну, а про той же день?

— Про той день? Ми з Рутою полетіли на Веріану, курортну планету нашого метакаскаду… І от…

Раптом з якогось вікна лікарні долинув приглушений дитячий плач.

— Це ваш хлопчик, — сказала упевнено Русуля.

— Звідки знаєш?

— Я чую. То ваш хлопчик. І я заздрю йому. Це так прекрасно — бути щойно народженим. З вікна знову долинув дитячий плач.

— То справді мій? Ти не помиляєшся, Русулю?

— Я не помиляюся. У вас хлопчик. Стандартний. З об’ємом легень за голосовим спектром близько п’ятисот. З індексом Сорка сім, що відповідає масі три тисячі двісті. Чуєте? Не хвилюйтесь. Я ж не лише служниця. Моїм аналізаторам ще можна довіряти.

Але Верес мусив сам побачити і почути свою Руту і свого сина. І тоді він заспокоїться, тоді повірить, що все гаразд.

Над широкими скляними дверима засвітилося табло з блакитних літер: “Вітаємо з новонародженим!” Зупинилися під тим привітанням і дочекалися, доки приємний, з трохи металевим відтінком голос десь згори промовив:

 — Лікаря Вереса вітаємо з народженням сина. Вага три двісті. Зріст п’ятдесят. Дружина Рута почуває себе добре. Урочиста зустріч молодої мами з сином за десять хвилин.

А потім пролунала увертюра славетного Лактаріуса до “Святкової симфонії № 2341”.

— От бачите, все, як я й казала, — мовила Русуля.

А Верес схвильовано ходив біля широких скляних дверей.

— Як несподівано вийшло. З батьками не поговорив, вони б прилетіли. І з друзів нікого… Лиш ми з тобою, Русулю. Але Рута буде щаслива, що я знайшов тебе. Я думаю, ви сподобаєтесь одна одній. — Він підійшов до біокібера і погладив долонею її світле довге волосся. — Рута в мене гарна, ось побачиш. До широких скляних дверей від вхідної брами поспішав гурт людей. Троє жінок і двоє чоловіків.

— У вашої ордер на котру годину?

— Моя народжувала без ордера.

Хтось невдоволено побурчав про людську психологію, про прагнення обійти встановлену чергу. Але раптом всі притихли, бо розчинилися широкі двері.

Русуля обернулася і очам своїм не повірила. Вона побачила Аманіту.

Минуло кілька годин, як вона залишила її в блакитних сутінках зали відпочинку. І от Аманіта стоїть перед нею, вправно і красиво тримає немовля в блакитному конверті: Поруч з нею усміхнена жінка. Рута.

Русуля була страшенно здивована, але, як і годиться, підійшла спершу до Рути, злегка вклонилася:

— Добрий день. Прийміть мої щирі вітання. Я — біокібер Русуля.

Потім взяла в Аманіти дитину.

— Аманіто, як ти тут опинилась?

— Десь за півгодини по тому, як ти пішла в служниці, приїхав представник цієї клініки з терміновим замовленням. У них несподівано вийшов з ладу помічник акушера. Підвели АТФ-генератори. Його привезли на комбінат, а мене взяли взамін. Це десь за півгодини, як ти пішла в служниці. — В голосі Аманіти відчувалася деяка зверхність.

Але Русуля не образилась.

— Я ні за чим не шкодую, Аманіто. Нам випало щастя народитися. І я щаслива тим, що народилася і живу.

Верес підійшов до Рути і поцілував її. Русуля тримала на руках немовля, маленького хлопчика, котрий ще нічого не знав про світ, у який прийшов, але вже радів своїй появі. Хлопчик усміхався.

Він летів назустріч ночі. Летів на ту половину планети, котру ще не освітили промені чергової ракети-сонця.

Довкола Чапола вже збиралися сутінки, а він поспішав до невеликого лісового озерця. Саме воно чомусь найбільше нагадувало йому про Землю. Особливо останнім часом, коли на нього находила нудьга. Він і сам не міг пояснити собі, що ж, власне, трапилось.

Летів над лісом, який усе темнішав. Далеко ліворуч світився вогнями велетенський пунктир магістралі до міста Свіба, названого на честь першого поселенця Інкани.

Чапол побачив унизу відображення зірок на тихому плесі води і почав швидко знижуватись. Опустився на знайомий піщаний берег. Вихопив променем ліхтаря кружало прибережного лісу. Потім відчепив заплічного гравітоангуляра. Деякий час сидів на великому холодному камені серед пітьми. Згодом, не поспішаючи, приніс трохи сухих дров, склав їх на березі, клацнув запальничкою. Полум’я швидко перехоплювалось з гілки на гілку. Розгорілося багаття. Сидів, слухав, як потріскують дрова, а думками був на Землі. Згадував уже вкотре той рік, той день, ту мить, коли мати погодилась переселитись до нього на Інкану. Погодилась, бо крім нього, Івана Чапола, в неї не було вже нікого на Землі. Полетіла до сина, до голови Інканського проектно-конструкторського інституту метагалактичних синтезів, до творця 142-го метакаскаду.

Світало. Ракета-сонце повільно піднімалася над обрієм. Чапол зустрічав ранок.

— Добридень, — раптом почулося в нього за спиною.

Чапол відповів на привітання не обертаючись і почув знову:

— Пробачте, я розумію, що ви не потребуєте мого товариства, але ваша зажура змусила мене зупинитися. Я давно спостерігаю за вами, та ви мене не помічаєте чи не хочете помітити.

Чапол обернувся і побачив позад себе худорлявого чоловіка, що тримав за кермо полідікролового надувного велоспіда.

— Хто ви? — тихо запитав Чапол.

— Я? — ніяково перепитав той. — Біокібер Дьондюраг.

— Ви біокібер? — чомусь здивувався Чапол.

— Так, — якось винувато знизав плечима. — А ви хто?

— В цю мить я — лише втомлена людина, яка думає про Землю за п’ятсот двадцять сім мільйонів кілометрів від неї.

— Я ще ніколи не бачив Землі.

— Для вас Земля поняття чисто раціональне, — сумно усміхнувся Чапол. — Сідайте.

— Дякую… — Дьондюраг сів. — Але я дуже хотів би побачити її, планету людей. — Кібер замислився, ніби шукаючи потрібне слово, заплющив очі і довго сидів нерухомо, потім несподівано прошепотів: — Нарешті!

— Що ви сказали?

— Нарешті… Щойно відновилася циркуляція біоплазми в лівій гемісфері центрального аналізатора, і мені відразу стало так легко, аж млосно. — Кібер глибоко вдихнув лісового повітря і надовго затримав у грудях. — Ліс впливає на мене благотворно. Ніщо не лікує краще.

— Розкажіть про себе, — Чапола зацікавив несподіваний гість, що виринув з лісової пітьми.

— Я науковий консультант Ніколіана Бера.

— Ви з дослідного центру проблем довголіття?

— Так… Мені дали двадцять годин для відпочинку та профілактичного ремонту. Я був дуже втомлений кількаденною роботою і ледь не спричинився до аварії… Тож мені дали можливість відпочити і підлікуватися… Я вирішив поїхати до лісу…

Чапол уважно дивився на Дьондюрага.

— Пробачте, — мовив кібер, споважнівши. — Я дуже балакучий. Але, розумієте, відновилася циркуляція біоплазми. Я радий, що нічого серйозного немає, що мене не демонтують.

— Ваше ім’я Дьондюраг, ви казали? Я не помилився?

 — Так, за паспортом я Дьондюраг… Хоча більшість моїх друзів добавляють літеру “н”… Дьондюранг… Друзям видається, що так звучить милозвучніше й серйозніше, а я не заперечую…

— А чи знаєте ви, що означає ваше ім’я?

— Так. Безумовно. Я знаю все, що мене стосується. Дьондюрагом називали колись квітку з родини лілійних. Цю рослину називають ще конвалією або ж маївкою… Ви мені нагадали. Спасибі. Я мушу поспішати. — Кібер підвівся, підняв з трави свого велоспіда. — Я ще мушу знайти траву… — поглянув на годинник. — Вона розквітає за двадцять хвилин на галявині з живим піском. Останнім часом я вподобав трави, вони гарно стимулюють системи регуляції.