— Світяться не світяться — однаково. Головне, щоб було все рідне. Без рідного — неможливо. Механізм порушується. Точності не жди. Красиве може бути, фігурність там, виблиск, золото, а точності немає, бо воно нерідне. Це я тобі кажу.

— Та згоден. Ти йому спробуй втовкмачити.

— Я йому казав. Не займай, кажу, рідного, не чіпай. Повинно бути все рідне. Тоді й цінність, і точність, а зачепиш... Красиве, а пропало.

І поки ці двоє обговорювали поведінку третього, який з нез'ясованою впертістю порушує гармонійну доцільність існуючих витворів, поки всідається з повільною значимістю президія, поки влягається в цеху гомін, я здійснюю миттєву (що, звісно, аж ніяк не свідчить про її нетривалість) мандрівку в часі, а супутників у ту мандрівку вибирати не доводиться: вони переді мною, я поставлений перед ними, час завмер поміж нами лише на мить, щоб знову зірватися з припону і помчати вперед, але все, що просувається вперед, неодмінно полишає щось позаду, якщо хочеш зазирнути в майбутнє, то повинен на таку саму відстань поглянути й у минуле, відрізки часу, серед яких ти стоїш, дорівнюють один одному, це закон геометрії, щоправда, найпростішої, Евклідової, але я іншої не вчив, а раз цю проходять у школі, то, мабуть, її ще не відмінено, отже, керуватися нею не гріх. Ще я знаю, що для того, щоб стрибнути наперед, треба розбігтися, відійшовши для того назад. І тому я пробую відбігти назад перед стрибком уперед, хоч ще й не знаю, кому доведеться стрибати, і не маю певності, що настала моя черга.

Починати треба з голови комісії. І не тільки тому, що він тут сьогодні— найважливіша особа, а тому, що з ним я зв'язаний у часі найдавніше. Через мого батька Матвія Череду. Бо це з нинішнім головою комісії, якого тепер шанобливо звуть Олександром Миколайовичем (а мого батька з неменшою шанобою величають Матвієм Сергійовичем — такі вже переваги старощів), вони колись бігали по заводському висілку, з ним уперше ходили до дівчат на телефонну станцію, це їх тоді звали дівчачими іменами — Шура і Мотя за їхню сором'язливу готовність червоніти з приводу і без приводу, і це вони одружувалися на двох комсомолках — Олі і Каті, заводських «артистках», які грали в самодіяльній виставі чеховських сестер і за один вечір полонили серця двом металургам. Може б, вони пройшли разом усе життя, принаймні тоді жоден із них не уявляв себе відірваним, відокремленим від товариша. Про це не мовилося, не було гучних слів і биття в груди; театр друзі сприймали тільки як такий, що існує зовні, збоку, до себе театру не пускали, навчені суворості в тяжкі часи громадянської війни і відбудови. Але сувора любов ще не є любов'ю нетривкою. Вони вірили, що між ними ніколи не проляже холодна відчуженість, уявити навіть не могли себе розокремленими, а їхні дружини — й поготів.

Однак сталося. Треба було послати молодого беручкого металурга до Швеції. Щоб перейняв там все краще. Шведська сталь. Славетні марки. Відоме всім металургам містечко Ескільстуна. За морями, за далями. Майже легенда. Поїхати, навчитися, перевершити. І саме з їхнього заводу. І з їхнього покоління. І не два, не три, а один. І вибрано Шуру, тобто Олександра, він мав узяти свою молоду дружину Олю і їхати до Швеції на рік чи й на два. Міг би відмовитися, але не міг. Бо його вибрано, йому довірено, йому виявлена честь. Хто б то зважився знехтувати довірою! Сам Череда вмовляв свого товариша: «Їдь, навчися — і превзойди!»

Відновити події в усіх подробицях тепер навряд чи й можливо. Події розмиваються відстанню часу, як глина — дощем. Якби спитати тепер Олександра Миколайовича, чому тоді вибрано саме його, він би, може, пригадав бодай одну з вирішальних причин. Але я не міг спитати, та й навряд чи Олександр Миколайович би щось пригадав. Адже скільки в нього потім було поїздок ще важливіших і знаменніших: і за кордон, і в себе по країні з державними завданнями!

Олександр поїхав і приїхав. Повернувся через два роки до рідного міста. Але який повернувся? І чи то взагалі був Олександр, Шура, Матвіїв друг і товариш? Людям властиво змінюватися. Їх навчають, перевиховують, без віри в змінність жити було б, мабуть, нецікаво, нудно. Але за два роки можна хіба що навчатися нового, внутрішню ж свою сутність хіба перебудуєш? Олександр перебудував докорінно. Нікого не впізнавав із старих друзів, Матвія називав на «ви», відштовхуючи цим від себе, якась зневага цідилася в його словах, коли заходила мова про фахові наші справи, виглядом своїм Олександр показував, що тут йому вже тісно, що він переріс це провінційне середовище, що його пригнічує відсталість і обмеженість своїх людей, починаючи від способу їхнього думання і до їхнього вміння одягатися. Змінилась і Оля, вона теж називала свою подругу Катю на «ви», це вже не були більше чеховські сестри, які мріяли про людяність і змогу вільно й радісно працювати, з одного боку, була простувата заводська дівчина, з другого — колишня заводська Єва, спокушена солодким змієм європейських достатків і безтурботного життя.

Олександр носив рипливий ремінний картуз, пошитий із клинців, спортивні френчі, целулоїдні комірці, галстуки з крапинками, лискучі жовті краги, а Оля хизувалася капелюшками, хутряними горжетками, лакованими черевиками. Вони недовго й побули в нашому місті, бо Олександра як фахівця з зарубіжним досвідом призначено було головою якоїсь комісії, і він виїхав у відрядження тепер уже по своїй країні, але за звичкою взяв із собою й дружину, так ніби передчував, що більше не повернеться до цього міста.

Справді, не повернувся. Між ним і батьком не зайшло ніяких суперечностей, ніхто нікому не сказав лихого слова, просто вийшло так, що один лишився майстром на все життя, а другого те саме життя зробило головою всіляких комісій. От і все.

Вони раз зустрілися, але знову ж я не був свідком із причин суто природних: ще не з'явився на той час на світ. Це було в час війни, на Уралі, евакуйований наш завод мали пустити на новому місці, але вчасно не пустили, приїхала урядова комісія, щоб встановити причини загайки, бо війна не ждала. Головою комісії був Олександр Миколайович. Він спеціально не розшукував батька, бо чи й знав, що той там; батько теж не рвався зустрічатися, але хтось там згадав, хтось сказав, Олександр Миколайович звелів, щоб його звели з майстром Чередою; він був у наших удома, пив чай, згадував з моїми рідними минуле, трохи розчулилися, але тільки трохи, бо війна не надавалася до розчулень, окрім того, Олександр Миколайович дав зрозуміти, що він тепер живе в сфері високих інтересів і високих почуттів, що має честь зустрічатися з самим товаришем Сталіним, виконує його особисті доручення, користується довір'ям, перебуває в милості. Говорилося це обережно, натяками, з досить виразним здриганням у голосі, з чого Матвій Сергійович зробив висновок, що Олександр Миколайович хоч і перебуває в милостях, але побоюється, щоб їх не втратити, тому хотілося йому якось натякнути своєму колишньому товаришеві, що на випадок чого завжди матиме він підтримку, бо його теж не забули, металурги пам'ятають усіх своїх. Олександр Миколайович навіть розчулився від таких натяків і запевнень, обіцяв, що листуватиметься, не забуде, але поїхав — і забув, бо мав повну голову державних клопотів.

Тепер ось тут, але не цікавиться батьком, хоч уже настають ті роки, коли треба й питати про кожного свого товариша давніх літ і питати так: чи живий ще? Звісно, міг би втрутитися в задавнену гру між двома впертими чоловіками і я, підійти ось хоч і зараз, поки ще не починалися збори, сказати Олександру Миколайовичу:

— Тут живе друг вашої молодості Матвій Череда, але не хоче з вами зустрічатись.

І все. Крапка. Хай подумає. Хай розшифрує.

А власне, чому не хоче зустрічатися? Хто сказав? Звідки я знаю? Може, то я хотів би перенести свій спосіб думання й оцінки явищ на їхні взаємини, які будувалися колись геть не так, як будуються нині? Може, в мені сидить провінційний комплекс нижчості? Може, я живу в світі малих вимірів, а Олександр Миколайович керувався законами великих чисел, значних дій, важливих завдань, мені ще не доступних? Он — Зірка Героя Соціалістичної Праці. Найвище державне золото, яке даром не дається нікому. А до Зірки — орден Леніна. В батька теж є орден Леніна. Не за вислугу років, як чомусь іноді дають цей найвищий орден, а за війну, за виконання оборонних завдань особливої ваги. Видно, й Олександр Миколайович виконував завдання ще важливіші. Принаймні я хотів би втішити себе хоч цим, я намагався бути об'єктивним до голови комісії, щосили намагався, але поруч з головою сидів директор заводу, «державний підхід», як ми його звали, бо він при кожній нагоді посилається на «державний підхід», і моя пам'ять, яку тепер годі було відірвати від пам'яті батькової, так вони міцно переплелися між собою,— спільна пам'ять Черед настійно підсовувала мені спогад, який стосувався знову ж таки голови комісії і директора.