— Ти не думай, що тобі вдасться грати в мовчанку! — гримів бас голови комісії.— Не для того ми тут...

Кожна гра має свої правила. Я мав дотримуватися головного правила своєї гри, яке звалося «мовчанка».

— Лежить відповідальність...— долинало до мене. Я мовчав. Лежить, то й хай лежить.

— Підростаюче покоління...

Я не казав нічого. Підростав мовчки.

— І ми спитаємо...

Будь ласка. Питай скільки завгодно, але для відповідей пошукайте собі когось іншого. Знайдіть добровольця.

Це тривало довго. Я мовчав просто блискуче. Героїчно й відчайдушно мовчав і за це з ганьбою був вигнаний з директорського кабінету, де засідала грізна державна комісія, очолювана ще грізнішим головою, чоловіком, якого знали всі металурги, про якого ходило поміж людьми безліч історій, чоловіка до деякої міри легендарного, може, але його легендарність звелася на ніщо перед моєю впертою мовчанкою, за якою стояла впевненість у слушність тої справи, яку розпочали мої друзі і до якої запросили й мене.

Все це було прекрасно: мої друзі, наша справа, сподівання на успіх, уперта наша праця, шкода тільки, що не було отої пригоди з моєю мовчанкою.

Бо ніхто нікуди мене не викликав.

Ніхто нічого не питав.

Все це я просто уявив, вигадав, сам не відаючи навіщо, і потім шкодував навіть, що насправді на комісію мене так і не було покликано.

2

А вигадати можна все. Скажімо, десь там у десять років я несподівано для всіх вигадав собі хворобу. Якщо хтось заперечить, посилаючись на загальну звичку вигадувати чарівливі світи, царства, королівства, казкові подорожі або просто собі невеличкі приємності, то я відразу ж пристану на цю думку, але мушу зазначити, що сверблячка до казковості й чарівливості в мене якось минулася досить рано, я ріс серед робочих людей, у досить суворому світі, ще сповненому живих спогадів про довгу й жорстоку війну, змалку бачив я багато горя, нестач, страждань, бачив безногих і безруких, бачив голодних і втомлених, може, на знак співчуття до всіх тих людей, перемелених війною, якої я не зазнав, у моїй уяві й зродилася ота химерна забаганка зробитися хворим для самого себе. Бо я не тільки вигадав власні хворощі, але й повірив у них. Взагалі всіляка вигадка, вважаю, тільки тоді набирає ваги, коли ти повіриш у неї сам.

Почалося все з ревматичних болей у суглобах. Де може взятися ревматизм у десятирічного хлопця — це вже проблема для лікарів. Але що я мав ревматизм, то це напевне. Напухали мені суглоби, підвищувалася температура, трималася по кілька місяців. З нею я ходив і до школи. Там мене всім показували: «А от він має завжди підвищену температуру, тридцять сім і три». Іноді мене все ж таки вкладали до ліжка і тижнями пробували лікувати. Коли отак лежиш, маєш багато вільного часу, ніхто не заважає тобі, ти можеш читати книжки, якщо любиш цю справу, а можеш просто собі вигадувати. Важить не те, що вигадуєш, важить самий процес, тут є щось мовби наркотичне, воно затягує, засмоктує тебе, а найголовніше — дає незалежність. Раптом ти відчуваєш, що ніхто й ніщо не може тебе стримати в твоїм вигадництві, ні час, ні простір для тебе не існують, а вже про звичайні земні перешкоди, про той світ умовностей, звичок, забобонів, химер, яким оточують себе люди, тут навіть мови не може бути. Отож я став рости вельми незалежним індивідуумом. Все, що обмежувало мою незалежність, мені не подобалося. Коли по закінченні восьмого класу треба було писати директорові школи заяву з проханням, щоб мене прийняли до дев'ятого класу (тієї самої школи!), бо дев'ятий і десятий класи вважалися вже чимось вищим, я відмовився навідріз. Бо писання заяв обмежує незалежність. Оту саму, яка зародилася в мені від тривалого вигадництва. Але й це причина буде несправжня. На той час я вважав себе невиліковно хворим, я вигадав собі смертельну хворобу з моїх суглобів і з мого легенького фіброзу, я лежав на дивані, все в мені було розгвинчене, попереду мене нічого не ждало, навіщо ж тоді заяви, учоба? Якби нас було хоч два в батьків, то навряд чи зі мною стали б панькатися, але один син завжди може дозволити собі розкіш стати тираном власних батьків, і для них то буде солодка тиранія. Ніхто не заперечував мені. Не хочу вчитися? Не треба. Хочу лежати на дивані? Будь ласка. Про свій намір померти я голосно не заявляв, але вже що хворим мене вважано, то це факт. Видовжені обличчя моїх сестер, хода навшпиньках через мою кімнату, охкання материне, батькове мовчазне сопіння. «Дитина хвора» — вичерпна формула.

Так я полежав на дивані, вивчаючи то тріщинки на підлозі, то нерівності на стелі, читав, думав, уявляв, зрідка щось вигадував, вислуховував співчуття й зітхання, приймав своїх друзів, з-поміж яких був і сусід мій Євген, або Єня, а ще Єня-парапеня. Він приходив найчастіше, і, здається, він і переконав мене, що так довго лежати непристойно й смішно, бо є безліч веселих і важливих справ поза межами мого дивана. Справді, хоч скільки я лежав, але не став ні здоровішим, ні хворішим від того лежання, тільки розлінився, розсіпався та розгвинтився остаточно в усіх своїх суглобах. Єнька «добивав десятирічку», бо в нього батько був головний інженер нашого заводу й примусив сина вчитися далі, чого не зміг зробити мій Матвій Сергійович через надмірну любов до продовжувача славетних традицій робітничого роду Черед. Поки я лежав на дивані, для мене майже не існувало поняття престижу, я спокійно слухав похваляння Єньчині, як він там учиться, але одного разу мене таки взяло за живе. Раз я не вмирав, то мав показати Єньці й усім отим рабам науки, що є на світі речі вищі! Хай вони знають, що про робітничий клас не тільки в газетах пишуть. Митько Череда теж стане робітничим класом—ось!

І я з своєю розгвинченістю в суглобах (а ще більше, може, в голові) пішов на завод.

Це не був тріумфальний прихід.

Не збігалися фотокореспонденти. Ніяких кореспондентів не було. Навіть заводська багатотиражка не занотувала факту моєї появи на заводі. Стіннівка була в цеху, куди мене послано,— то й там навіть нічого про мене ніхто не писав. Хоч би вилаяли за нехлюйство й цілковите невміння будь-що робити, чим я відзначався досить тривалий час,— де там!

Але зате я вже був на заводі і міг при зустрічі з Єнькою сказати йому на мовчазне його запитання: «Ось так, Єню. Працюємо. Наближаємо комунізм». І Єньці було соромно, він белькотів, що якби не батько, то кинув би всі оті стереометрії і теж приєднався б до мене, щоб також, значить, наближати майбутнє, бо соромно ж буде брати його, принесене на тарілочці.

Це був, так би мовити, пропагандистський бік справи. А насправді ніяких успіхів у мене на заводі не було. Давали мені роботу найобразливішу, тинявся я туди й сюди, тягав якесь залізяччя, десь там був учнем то в одному місці, то в іншому, потім стали ганяти мене з одних курсів на інші: начальник нашого цеху мав хворобливу пристрасть до курсів, таких недовчених товаришів, як я, миттю спроваджували туди, невдовзі випускали, вручали посвідчення, але роботи не давали, а пхали на нові курси, бо, як нам пояснювано, ми ще не досягли повноти робітничого віку, нас мовби берегли, чи що.

Так нічого путнього не навчившись робити і не покінчивши З своєю розгвинченістю й млявістю, я дожив до тої осені, коли, виконуючи священний обов'язок радянського громадянина, мав стати до лав Збройних Сил.

І став. І було визначено мене в танкові частини.

Спершу в армії мені видалося досить кисло. Дисципліна, ох, дисципліна! Не те, що колись у школі. Там ми були дітьми, і до нас ставились, як до дітей. А тут від тебе вимагали, аж тріщало в тобі все, а ти ж у душі ще й досі зоставався дитиною. Одним словом, кисло було. Але згодом, повертаючись у згадках до початку своєї служби, я здивовано відзначав, що все мені там подобалося: і солодке бажання поспати бодай секунд двадцять під час ранкового підйому, і вискакування на зарядку в надітих задом наперед штанях, і бадьорливий запах ременів, і панькання з «матчастиною», яку треба було начищати, мов нігті в модниці, і нічні тривоги з їхньою несправжністю. А ще: ліси. Місто наше стоїть на краю степів. Верби та шелюги понад Дніпром та акації на вулицях міста — ото й усі дерева, серед яких я зростав. Тут же наші танки гуркотіли на танкодромі, закинутому в такі лісові нетрі, що мені здавалося іноді: жоден компас не виведе людину звідси.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: