Жив собі чоловік. Чоловік як чоловік на ім'я Телесій, жив собі в одному містечку на Буковині неподалік від україно-староевропейського кордону. Мав родину — дружину і двох дітей, непогану справу — він володів низкою ставків, в яких вирощував рибу, тому майбутнє його вимальовувалося простим і ясним: жити, втішатися добром, аж поки не прийде час повернути Богу душу. Але однієї зими після того, як Телесієви виповнилося тридцять сім років, він після двох безсонних ночей сказав своїй жінці і дітям:

— Я мушу йти!

На неуважне запитання дружини, куди він у таку завірюху і мороз мусить йти, Телесій цілком серйозно відповів:

— Я мушу йти нести людям світло істини! Дружина хотіла було викликати лікаря-психіятра, але Телесій сказав їй:

— Лише не думай, що я варіят, ні, я цілком психічно здоровий, за нормами медицини, звичайно, але останніми днями і ночами я довго думав і мені відкрилось! Люди живуть не так! Все не так! Тому я мушу йти до людей і розказати їм те, чого вони не знають.

— А я, а діти?

— Матеріяльно ви забезпечені — ставки приносять добрий дохід, а духовно, коли дозрієте, то прийдете до мене.

Після цих слів Телесій взув свої добротні чоботи, одягнув кожух, взяв у руки вузлувату пастушу палицю і пішов з дому геть. Більше додому він не повертався, вони, мовляв, провадять свою зловорожу, блюзнірську антиукраїнську діяльність за атлантидські гроші. За золоті, нібито, піастри! Цьому, звичайно, ніхто не повірив, і з тадепівської версії сміялась уся Україна з колоніями. А міністерство закордонних справ Атлантиди не втратило нагоди познущатись із українського ТАДЕПО і випустило ноту, в якій категорично спростувало будь-яку причетність телесіянства до зовнішньої розвідки Атлантиди, ні, вони не заперечують, що доблесні атлантидські розвідники працюють в Україні навіть у найвищих ешелонах влади, але ж Атлантида не винна, що ТАДЕПО не може їх викрити. Значить, добре працюють, тож чи є потреба ще й бавитись у якесь ризиковане непевне телесіянство?!

Після цього інші тедепівські «мозковики» придумали, що просто треба вбити Телесія. Генералови Бухови Копитовичу ця ідея сподобалася. Він викликав одного з найкращих тадепівських убивць, і вони почали обговорювати план операції. І вбили би з гвинтівки із снайперським прицілом нікому нічого не винного Телесія, якби президент Вернидуб під час чергової аудієнції не спитав Буху, що той, мовляв, думає робити з Телесієм, просто так спитав пан президент, без надії на швидке вирішення цього питання. Генерал Буха радісно повідомив шефа, що — все, завтра, мовляв, цього Телесія знайдуть на березі Дунаю з двома великим дірками — однією в голові, другою — у грудях.

— З дірками від великокаліберної снайперської гвинтівки? — спитав Буху президент.

— Атож, пане президенте.

— Ти хочеш його вбити, Бухо, ось так без слідства і суду, руками таємного вбивці?

— А чому б ні, пане президенте?! Скільки ж бо можна терпіти, геть знахабніли ці телесики…

— Геть, кажеш, знахабніли?

— Геть, пане президенте!

— Дурний ти, Бухо, як ескімоський черевик!

Генерал Буха Копитович образився. Він же ж хотів, як ліпше.

— Якщо невідомий снайпер професійно так вб'є Телесія, то як ти, Бухо, гадаєш, чи не здогадається всенький світ, чия це робота? Чи не заволають ворожі радіоголоси з Атлантиди, що, мовляв, український режим впав у паранойю і від хворобливої підозрілости відстрілює безневинних блаженних диваків, що називають себе пророками? Чи не з'явиться в Інтернеті детальний план вбивства Телесія, розроблений фахівцями мокрих справ з ТАДЕПО? Чи не виставить, зрештою, це вбивство на посміховисько мою особу, я вже не кажу про тебе, Бухо?! А по-друге, якщо Телесій впаде від кулі ненависного режиму, то що по-твоєму вчинять його послідовники, так звані телесики, Бухо?

— Розбіжуться по хатах, пане президенте.

— А х…, дурний ти ще раз, Бухо. Вбивши Телесія, ти даси їм мученика, майже святого, якого вони негайно ж оголосять Богом чи Сином Божим, і тоді оформлення їхньої секти у потужну церкву перейде у завершальну фазу — є віруючі, гнані владою, є замучений пророк, є зневіра в офіційну церкву, є елемент новизни і є, нарешті, нагода якось допекти режиму — усе це згуртує телесиків у таку силу, яка зможе і нас знести… Не дай, Творче, звичайно. Ні, Бухо, його не можна вбивати, негайно ж зупини снайпера…

— Гаразд! — сполотнілий протверезілий генерал Копитович вийняв з кишені мобільний телефон і почав набирати номер.

— Його не можна вбивати, — продовжував президент, — просто так, я маю на увазі. Його треба дискредитувати, десакралізувати і дехаризмувати. Його, звичайно, треба вбити, але не за його філософію, Телесія треба розвінчати як дрібного шахрая, або сексуального збоченця чи примітивного злодійчука, в крайньому разі — як політичного змовника. А ще краще — усе це докупи! А вже коли буде сформовано портрет такого закінченого негідника, тоді й можна буде підвести його під відповідну статтю кримінального кодексу. Таку, яка передбачає смертну кару. Чи зможуть твої тадепівські зарізяки провести таку операцію, Бухо?

Генерал Копитович завагався.

— Можеш не відповідати, — звелів президент, — я звільняю твою службу від справи Телесія. Займайтеся тим, чим звикли, — дисидентськими письменниками, журналістами і, звичайно, сам знаєш чим. Аби я знав, чим дихає кожна мерзота в уряді, парламенті і в регіонах!

— Гаразд, — пересохлими губами прошепотів генерал Копитович.

— Йди собі, Бухо, — президент відпустив начальника ТАДЕПО і почав думати. Довго думав, а потім пожвавився і звелів з'єднати його телефоном з осавулом Котигорошком.