— А навіщо? — відповів сам же собі. — Навіщо шукати просте і логічне пояснення, коли власні невдачі у боротьбі з піратством можна списувати на більш екзотичні чинники, як-то: пірати навчилися переміщуватись у часі, і коли їх шукають сьогодні, вони вже грабують місто у завтрашньому дні, чи — пірати навчилися вигинати простір, і коли ми їх шукаємо у дельті Волги, вони вже біля берегів Ірану, і навпаки, чи ще — пірати мають генератори де— і рематеріялізації і вміють ставати невидимими, аж до екстравагантного — пірати викопали тунель від Махачкали до Посейдонії і під час облав на них просто відсиджуються у своїх патронів в Атлантиді.

А він всього-на-всього телепат, цей адмірал каспійських корсарів!

Котигорошко вирішив знищити піратську підводну базу. Насамперед він склав диспозицію. Позаяк Веслоу час від часу сканує мислений простір військово-морських штабів, то чотар Котигорошко змушений буде не доповідати командуванню про свої дії, а діяти на власний розсуд, мало того, він не має права повідомляти про свої дії нікому зі своїх підлеглих, ба, навіть — думати про це треба якнайменше.

Просто треба приготуватись і чекати найближчої виправи на піратів.

Кожного дня Котигорошко залізав у головні комп'ютери військово-морських штабів прикаспійських держав і відстежував усі накази, аж поки не знайшов нарешті те, на що чекав. Після кількох зухвалих піратських нападів на північне узбережжя Каспію Астраханська ескадра під орудою адмірала Гарбузенка отримала наказ вирушити у черговий рейд з пошуку морських розбійників. Отже, підводний авіаносець адмірала Веслоу десь біля Астрахані, подумав Котигорошко і відразу відкинув цю думку (аби клятий пірат не прочитав).

До Котигорошкового блок-поста було прикріплено десять швидкохідних універсальних бойових катерів, з дванадцятьма гелікоптерами, що становило серйозну потугу. (Котигорошко мав нагоду перевірити міць своїх мілітарних сил, коли на початку своєї служби на Кавказі відбив атаку гірських розбійників, які якимось дивом проникли у регіон Святослав-юрти, за що уряд України і нагородив його орденом «Шлях Сагайдачного»).

Чотар Котигорошко викликав свого не стільки підлеглого, скільки колегу, чотар-лейтенанта Яромира Дерев'янського і, ввімкнувши усю електроніку, яка лише була в бліндажі (аби адміралови Веслоу фонило), дав йому короткий наказ: оснастити катер повним боєкомплектом глибинних бомб, запастися пальним і вночі тихенько, так, аби не знала ні піхота, ні гелікоптерники, йти в Астрахань.

Зранку до полудня баражували Котигорошкові катери акваторію неподалік Астрахані з увімкненими електронними сканерами, аж поки один з них не зафіксував невпізнаний підводний об'єкт. Дуже великий.

Котигорошко на своєму катері ще раз обстежив об'єкт і виявив ініціативу: дав команду атакувати цей предмет глибинними бомбами. Коли весь боєкомплект було витрачено, прилади показали, що підводний об'єкт підіймається на поверхню.

Ага, подумав Котигорошко, зараз почнеться, якщо це авіаносець піратів, то, очевидно, буде бій, бо так просто вони не здадуться, якщо це підводний човен когось із сусідів, то, вважай, я розпочав війну, україно-іранську або україно-туранську, якщо ж це наша якась секретна техніка, то гаплик тобі, Вишнеславе, — трибунал і розстріл перед строєм!

Цього разу Котигорошко помилився кругом. Так, це були пірати, і їхню плавучу базу Котигорошко підбив, але вони хотіли саме просто так здаватись, бо ж не знали, що їх впіймали лише десять легко озброєних катерів, а не всі три каспійські військові флоти. Тим більше, що їхній підводний авіаносець був суттєво пошкоджений: піднятися на поверхню він ще якось зміг, але знову зануритися чи якось маневрувати — вже ні.

Коли стало зрозуміло, що це таки пірати, Котигорошко доповів усе своєму начальству і викликав термінову підмогу.

Поки пірати зорієнтувались, що їх перемогло всього десять легких катерів, пробувати підбивати есмінці, крейсери та сторожовики усіх трьох флотів і розпочинати бойові дії з їх боку ставало цілком абсурдним.

Адмірал Веслоу, низькорослий міцний п'ятдесятирічний веселун з рудою на сажень бородою, довго сміявся сам із себе і нарешті вистрілив собі у вишкірений рот. Решта корсарів самогубством не займались, а охоче йшли в полон, бо знали, що за морським каспійським кодексом вішають лише піратського капітана, а матросів перевербовують для непрестижної служби — на мінних тральниках, наприклад.

Після цієї великої перемоги над морськими розбійниками Котигорошка було визнано героєм. Уряд України нагородив його дивним орденом — Бронзовим Хрестом Майбутнього із Золотими Тризубами, Рубіновими Півмісяцями і Срібними Зірками. Незважаючи на таку пишну назву, цей орден був зовсім невеличким за розміром, проте виглядав, як абсолютний шедевр ювелірного мистецтва. Носився він на шиї поверх краватки і давав його власникови гарантію, що в майбутньому Україна його ніколи не забуде яко ж одного із фундаторів того майбутнього. Логіка авторів цього ордена була така: кавалер Хреста Майбутнього настільки великий герой, що осягнути і поцінувати його зможуть лише вдячні нащадки.

Військове міністерство достроково присвоїло Котигорошкови наступний військовий чин — хорунжий і пообіцяло підняти грошове утримання.

Не стали осторонь вшанування героя і сусіди по Каспію, які чимало натерпілися від морських розбійників. Уряд Ірану нагородив Котигорошка іменною зброєю — золотою шаблею з діамантами, а уряд Турану — орденом Крилатого Коня. Одночасно з цим трапилася невелика прикрість: імператор Турану Ірза XXVIII виявив бажання сам повісити нагороду на шию героя і запросив хорунжого Котигорошка на флагман туранського флоту — крейсер «Кумис». Коли Котигорошко з орденом на шиї, добре почастований імператором, спускався трапом з крейсера у катер, він посковзнувся і впав. Але так невдало, що зламав собі ключицю.

У штабі Кавказького військового округу вирішили, що не годиться героєви України падати просто так, як п'яний вуйко з фіри, тому було оголошено, що хорунжого Котигорошка поранено при захопленні піратського авіаносця. А для більшої правдоподібности Котигорошка було відправлено у Центральний шпиталь при Генеральному штабі ВНУ. У Київ.