Туман надворi вже розходився. В отворi синiв маленький шматочок неба, високого й далекого, як життя. Десь далеко-далеко звiдси вiд оцього блiндажа жили веселi люди, мати носила на руках дитину, хтось працював у полi, хтось просто лежав на травi й дивився на золотистi яблука, що висiли в нього над головою, хтось слухав, як дзвенять у травах коники, i пробував упiймати устами сонце. А вiн умирав. Напiвмертвий лежав вiн у напiвмогилi й ждав смертi. Ось вона пiдiйшла, В отворi, закриваючи останнiй шматочок неба, показалось три чужi голови в чорних пiлотках. То були вороги. Вони прийшли, щоб добити пораненого. Зцiпивши зуби, зiбравши рештки сил, Андрiй натиснув на спусковий гачок i не мiг одiрвати пальця, аж поки випустив усi сiмдесят патронiв. Три голови в чорних пiлотках так i лишилися висiти в отворi, тiльки спустилися нижче, немов уклонялися Андрiєвi. Автомат упав на землю. Вiн тепер був уже непотрiбний. Якщо там, нагорi, залишилися живi гiтлерiвцi, вони зараз зможуть зробити з Андрiєм що завгодно. Та йому байдуже. Вiн однаково має вмерти.

Вгорi закричали, загупотiли по блiндажу. Вбитих одтягли за ноги i знову до Андрiя зазирнуло блакитне рiдне небо. Тепер уже його нiхто не смiв закрити. Гiтлерiвцi й не пробували цього робити. Вони просто всовували в отвiр стволи гвинтiвок i автоматiв i стрiляли. Стрiляли не цiлячись, не бачачи того, в кого стрiляють, поспiшаючи, нервуючи. Кулi м'яко шльопали в стiнки й у пiдлогу блiндажа, вони пiдривалися пiд Андрiя, падали бiля його голови, але диво дивнеє! - жодна з них не зачепила юнака. Потiм у блiндаж влетiла граната. Маленька, кругла, мов гусяче яйце, граната з бiлою шворкою упала внизу призьбочки, на якiй лежав Андрiй, i лейтенант не мав сили, щоб хоч вiдкинути її подалi од себе. Пошипiвши трохи, граната репнула навпiл, наповнила блiндаж громом, полум'ям i димом, i Андрiй знову втратив свiдомiсть.

Вiн опам'ятався аж уночi i одразу ж вiдчув, що над усе хоче пити. Спробував пiдвестися - не мiг. А тiло палало вогнем i благало, щоб залити той вогонь свiжою прохолодною водою. Андрiй знав, що варто йому лише вибратися з цього блiндажа й проповзти до яру, на днi якого тече струмок, вiн нап'ється i одразу ж забуде про свої муки, не буде бiльше горiти в оцьому незгасному, пекучому полум'ї.

Але вилiзти з блiндажа вiн не мiг. Якби це був звичайний блiндаж з боковим отвором, вiн би виповз з нього, незважаючи нi на який бiль. Але тут треба було стати на повний зрiст, пiдтягнутися на руках,- про це вiн не мiг тепер i думати. Куди там пiдтягуватися з перебитими ребрами!

I вiн лежав усю нiч i шепотiв одне тiльки слово: "Пити... пити... пити..." Свiтлi води хлюпотiли довкола нього, цiлi моря води шумiли в тiсному блiндажi, рiки текли через цей пiдземний склеп, i плавав серед цих рiк i морiв вмираючи молодий лейтенант Андрiй Коваленко i не мiг напитися, Бодай один ковток, бодай одну краплину! Ах, якби йому вдалося вибратися звiдси, якби вiн вижив. Вiн би до кiнця свого життя не розлучався б нiколи з флягою. Фляга, наповнена водою. Люди такi дурнi. Чому вони не носять з собою фляг, наповнених водою? Адже це так зручно. I тодi б нiчого не було страшно. Бо вода для людини - найцiннiше. Боже, якi дурнi люди!.. I вiн теж був досi дурний. Але тепер вiн уже порозумнiшав. Аби лиш йому вдалося вижити, аби лиш вижити!..

Ранок зазирнув у блiндаж ясними очима блакитного неба i не впiзнав того юнака, який бився вчора з фашистами. На землянiй призьбi лежав мрець з блiдими щоками, на яких уперше пробилося коротке цупке волосся. Губа у мерця були чорнi, потрiсканi, як земля, i непорушнi теж, як земля. Але ось його очi, щiльно прикритi повiками, раптом розплющилися, глянули на стiнку блiндажа, на якiй висiла прозора крапелька води, i знову закрилися. Мрець ще жив. За хвилину його очi знову розплющилися, i тепер вiн уже довше дивився на маленьку крапельку прозорої рiдини, яка виступала в тому мiсцi, де лопата копача перерiзала корiнець якоїсь травинки. Корiнцiв таких на стiнках блiндажа було багато i на кожному з них висiла зваблива крапелька. Мрець пiдвiв голову й злизав одну з крапельок шершавим сухим язиком. Мабуть, вiн не вiдчув нiякого полегшення, бо не кинувся злизувати другу крапельку, а деякий час лежав. А може, просто вiдпочивав, витративши на той незначний порух усi свої сили. Перегодя живий мрець знову пiдвiвся й знову лизнув крапельку на стiнцi.

до вечора на тiй стiнцi, бiля якої лежав поранений, не лишилося жодної крапельки, а спрага мучила його ще з бiльшою силою. Вночi вiн копав рукою ямку в пiдлозi блiндажа, припадав губами до вологої землi. Вiн смоктав би землю, як ласощi, вiн їв би її, якби з неї можна було витягти бодай грам води.

Так тривало довго, дуже довго. Поранений уже збився з лiку. Йому ввижалося, нiби вiн лежить в блiндажi й палає на пекельнiм вогнi вже цiлий мiсяць, а насправдi минуло три днi й три ночi.

На четверту нiч випав дощ. До ранку в блiндажi утворилася калюжка каламутної, перемiшаної з глиною води. Андрiй набрав води повний котелок i напився.

Був якраз день його народження. Вiсiмнадцять рокiв тому мати народила його в полi, бiля чумацької могили, пiд копою пшеницi. Чи знала ти, мамо, як важко буде твоєму синовi, твоїй дитинi?

В день народження п'ють iскристе вино, дзвенять келихи, люди всмiхаються до iменинника, зичать йому щастя й довгих рокiв. А вiн лежав самотнiй пiд землею, пив з солдатського котелка теплу дощову воду, змiшану з жовтою глиною, i була та вода для нього солодшою за всi пива-меди на свiтi.

Коли погамував спрагу, раптом вiдчув, що йому хочеться їсти. Голод усi цi днi ховався за спрагою, а тепер виступив наперед, вхопив юнака за горло й беззвучно плямкав своїми синiми губами: "Ти вмреш, ти вмреш, ти вмреш!" Сили одлiтали од тiла, як птахи у вирiй, їх нiщо тепер не могло стримати. Якби в Андрiя хоч був шматочок хлiба! Грудочка цукру хоч би завалялася в нього в кишенi! Якась крихта!

Але не було в нього нiчого, i сили летiли, летiли, лишаючи Андрiєве тiло лежати в землi.

Чи був у нього якийсь вихiд? Гукати? Кликати на допомогу? Але кого кликати i як? Та й не мiг вiн кричати, бо рана в грудях скувала його голос. Спробувати все-таки вилiзти з блiндажа? Але як це зробити з потрощеними ребрами?

Вiн пив воду й думав. Iнколи його свiдомiсть затуманювалась, якась червоно-чорна запона застеляла йому очi, i в головi сотнi маленьких коваликiв дзенькали сотнями по сотнях кувадл. Але вiн нелюдським напруженням волi одкидав ту запону, i ковалики ховалися в якихось темних закутках i давали йому змогу знову повернутися думкою до свого становища.