Такої туги Андрiй ще нiколи не чув у Павлуниному голосi. Вiн кинувся на голос i наткнувся на друга, який уже лежав на землi.

- Павлуню! - покликав вiн i ще раз повторив: - Павлуню!..

Банников не вiдповiв, а може, його тужний голос забив рiзкий трiск Сашкового кулемета, який нарештi вiдповiв па цьвохкання автоматiв. Андрiй нахилився над Павлунею i спробував пiдвести його. Той хилився до землi, як зiв'ялий. Тодi Коваленко присiв i обережно взяв друга на плечi. Пiдвестися з такою ношею виявилося для нього важче, нiж вiн гадав, але вiн усе ж пiдвiвся й зробив кiлька крокiв у тому напрямку, куди поволi, вiдстрiлюючись, вiдходили його товаришi. Тодi йому пiд ноги пiдкотилося щось м'яке i важке, вдарило пiд колiна, i Андрiй упав навзнак. Падаючи, вiн думав лише про те, що Павлунi буде дуже боляче ударитися об землю, але вже нiчим не мiг зарадити. Вiн не знав, що Павлуня вже мертвий i що йому тепер усе байдуже. I через те, що вiн не знав цього, есесiвцi нiяк не могли одiрвати Андрiєвих рук од тiла Павлунi, хоч як били вони по цих руках i якими прокльонами осипали юнака. Лаятися вголос вони не наважувалися, бо десь поблизу ще бризкав вогнем кулемет Антропова i, пiдтримуючи його, раз по раз бахкали в темрявi нiмецькi солдатськi гвинтiвки, що були в руках у втiкачiв.

Кiнчилося все тим, що Андрiя зв'язали якимсь мотуззям i понесли у невiдомiсть, яка в цiй країнi мала одну-єдину назву: неволя й смерть.

Його несли довго, тодi везли в кузовi машини i скинули в якомусь садочку, пiд деревом. Вiн сiв, обiпершись спиною об шорсткий стовбур, i прислухався до голосiв ночi. Чи не принесуть вони йому звукiв стрiлянини отам в лiсi над озером? Нiч мовчала. По боках бiля нього стовбичили темнi постатi вартових, навпроти, за деревами, виднiвся великий будинок з мертвими чотирикутниками вiкон. I тиша, тиша, як на днi моря.

Але ось одне з вiкон отого похмурого будинку вiдчинилося, i в його чорному отворi з'явилася нiжна бiла пляма. Хтось пiдiйшов до вiкна i дивився в сад. Андрiй мiг би поклястися, що той "хтось" - жiнка або дiвчина. Бо у чоловiкiв не буває, не може бути таких нiжних облич.

Жiнка дивилася в сад i мовчала. Мовчали й тi, що були внизу, пiд деревами. Мабуть, у цей сад не раз i не два привозили таких, як Андрiй, i жiнка добре знала, що то за тiнi ховаються в пiтьмi серед чорних дерев. Андрiй злякався, що жiнка зараз зачинить вiкно й знову сховається в таємничiй, недоступнiй для нього глибинi кiмнат.

"Якщо зараз зачинить, значить менi кiнець", - подумав вiн i став ждати, до болю стиснувши щелепи, затамувавши в грудях вiддих. Його серце билося так гучно, що його, здається, можна було почути на вулицi, ї жiнка теж, мабуть, почула той стукiт. Вона схилилася на пiдвiконнi, пiдперла обличчя бiлими нiжними руками i несподiвано заспiвала тихим, глибоким голосом:

Ave, Maria, gratia plena,

Domirus tecum, benedicta tu.

Вона спiвала щось сумне-сумне, виразно вимовляючи латинськi слова, яких Андрiй зовсiм не розумiв. Але невiдома, чужа для нього мелодiя була такою близькою й привабливою, незрозумiлi олова звучали так заспокiйливо й мирно, що всi його страхи одразу кудись зникли i тепер було тiльки бажання слухати й слухати цей жiночий голос, що линув з темряви, неначе з неба.

In mulieribus it benedictus...

Одна з темних постатей обабiч Андрiя колихнулася, брязкнула автоматом, i назустрiч заспокiйливим, ласкавим звукам полетiв роздратований чоловiчiй голос:

- Ей там! Заткни пельку й зачини вiкно. Час не для молитов!

Вiкно схлипнуло, i Андрiй знову впав на дно моря.

Пара рижих битюгiв лiниво помахує короткими хвостами. Довгий вiз-платформа на товстих гумових колесах нечутно котиться за битюгами. Круглощокий, ще зовсiм молоденький есесiвець час од часу смикає за вiжки, пiдганяючи коней. Ще два есесiвцi середнiх рокiв сидять у кiпцi платформи, не випускаючи з рук автоматiв. Посерединi, звiсивши ноги, розташувалося чотири чоловiки в "генеральськiй" унiформi. Три есесiвцi везуть кудись чотирьох "генералiв".

У "генералiв" чорнi штани з широкими жовтими лампасами, чорнi кiтелi з жовтими нашивками на руках i жовтими поздовжнiми смугами на спинах, чорнi шапочки-ярмулки з жовтим перехрестям зверху. Людей у такiй унiформi знають у Нiмеччинi всi. Це - "бомба-генерали", люди, якi розряджають радянськi й союзницькi авiацiйнi бомби, що чомусь не вибухнули. Бомби не вибухають з рiзних причин. То фугаска потрапляє в надто м'який грунт, i вибуховий механiзм не спрацьовує. То в бомбi зiпсований зривач. Iнколи американцi скидали бомби з годинниковим механiзмом, якi мали вибухати через кiлька годин або навiть дiб. Часто бувало так, що "бомба-генерали", щойно почавши поратися бiля своєї чергової "пацiєнтки", злiтали в повiтря, щоб уже нiколи бiльше не повертатися на цю сповнену горя й страждань землю. Третина бомб вибухала. "Бомба-генерали" гинули, як трава пiд косою. Фашисти на це не зважали. У них не було часу на те, щоб ждати, вибухне чи не вибухне та або iнша бомба. Вони не хотiли зривати бомб толом: адже їх можна зарядити знову й послати назад, з своїми лiтаками. Вони поспiшали виграти вiйну, хоч уже давно зрозумiли, що вона безнадiйно програна. Як утопленик, вони хотiли потягти за собою ще мiльйони людей, вiдiбрати в них життя.

"Бомба-генерали" належали до приречених.

З тих чотирьох, що сидiли на возi, один був зовсiм старий. Зморшки залягли на його щоках, як степовi провалля. Великої лисини не прикривала навiть шапочка. Вузенький, як вiночок римських кесарiв, пружок сивого волосся лежав на черепi, мов прилiплений. Тiльки лоб, високий, кулястий, мов у поета Гете, i гордий красивий нiс робили це змертвiле обличчя привабливим. По боках бiля старого сидiло два молодих чорнявих чоловiки. Один - блiдий, аж свiтиться, з тонкими нервовими пальцями, з якоюсь несамовитiстю в поглядi, другий - повногубий красень, з темними тiнями пiд великими, мов сливи, очима, в хвацько збитiй набакир шапочцi, плечистий, спокiйний.

Четвертий був Андрiй Коваленко. В "генеральськiй" формi вiн видавався тонким, як очеретина. Вiн схуд за цi днi ще бiльше, якось згорбився, в правому куточку губ накреслилася сувора складка. Як i всiх iнших, його лише вчора привезли в барак, що був неподалiк од мiста Марбурга, звелiли переодягтися в форму "бомба-генерала". I от тепер везуть навiщось у мiсто, в те саме мiсто, де колись росiйський студент Ломоносов слухав лекцiї нiмецького вченого Христiана Вольфа. їх, ясна рiч, везуть не в Марбурзький унiверситет i не на екскурсiю в отой старовинний замок, що височiє над мiстом, сiрий i похмурий, як середньовiччя.