Одне слово, підлетіли ми до будинку Олени Анатоліївни та й ну гадати: де ж її вікно? Жила вона на сьомому поверсі, у третьому парадному. Ми порахували, що її вікна виходять у двір. Порахували — і підлетіли до одного з них. Кватирка, на наше щастя, була широко відчинена, тож Ігор і вкинув у неї барвистий букет зарошених айстр.

Раптом із квартири пролунав чоловічий зойк. Слідом за ним відразу спалахнуло світло в кімнаті — і ми побачили, що це зовсім не вікно Олени Анатоліївни! За шибою стирчав незнайомий лисий здоровань. Виявляється, він спав під самим вікном, і букет вологих, прохолодних айстр улучив йому просто в лисину!

Ми не встигли отямитись від несподіванки й дати дьору, як здоровань рвучко розчинив вікно, й очі в нього полізли на лоба!

Тут ми нарешті оговтались — і давай навтьоки! Ми летіли з такою швидкістю, що нас, мабуть, не наздогнав би й реактивний надзвуковий літак. Та голос лисого здорованя наздогнав.

— Держіть! Ловіть! Хапайте! Стій! Руки вгору! — верещав здоровань і вигукував іще такі слова, які вголос і повторювати соромно.

Що він потім думав, як пояснював собі наше літання, я не знаю. Мабуть, гадав, що ми йому наснилися. Та після цієї халепи ми, зрозуміло, вже більш нікуди не полетіли, а вирішили квіти відкласти, поки точно не довідаємося, де чиє вікно. Посиділи трохи в альтанці та й розійшлися по домівках.

Небавом підкотила зима.

Взимку, зрозуміло, ми й не думали про польоти: холодно, у пальтах не політаєш. А почала наближатись весна — знов задумались і чекали її приходу з величезним нетерпінням.

Аж ось настав і квітень. Літати було ще холоднувато, і ми весь вільний час каталися на трамваї: він ходив неподалік від нашого провулка.

Майже щодня після уроків ми сідали у вагон, займали найкращі місця — коло вікон — і мчали містом із веселим перегуком коліс. Ми уявляли: це поїзд, і він везе нас у далекі-далекі краї. На якійсь зупинці ми виходили й добиралися додому пішки тими вулицями, які вивчили під час польотів.

А бувало — їздили аж до Борьчиної бабусі. Я вже згадував, що вона мешкала на самій околиці, у Святошині. Її будиночок стояв перед кінцевою зупинкою трамвая, а за ним відразу починався ліс. Борисова бабуся щоліта назбирувала таку силу-силенну ягід і варила стільки варення, що їй самій було не впоратися з ним і за сто років! От ми й їздили іноді до неї «на допомогу» — як казала вона. І допомога наша була — ого-го! Всі варення — чорничне, ожинове, полуничне, з диких грушок та яблук — за зиму зникали безслідно, і вже на початку травня полички бабусиної комірчини полегшено зітхали під мізерною вагою спорожнілих банок і набиралися сил до наступної ягідної пори.

Зрозуміло, після таких візитів ми не в силі були дістатися назад пішки, а з насолодою всідалися в трамвай і весело мчали додому. Після цього ми всі днів зо три, а то й більше не могли навіть і глянути на цукерки, чим немало дивували батьків, котрі відразу ж починали мацати наші лоби та совати нам попід пахви термометри…

Щоправда, інколи насолоду від мандрівок нам трохи псував Володька Кучма. Трамвайна зупинка, де ми сідали, щоб вирушити в мандри, була якраз перед вікнами його будинку. І дуже часто цей капосний хлопець, запримітивши нас, вискакував на балкон і починав дражнитись. Як він тільки нас не обзивав! Але вдіяти ми нічого не могли — не будемо ж вдиратися в його квартиру! Звичайно, можна було б ізнову «поговорити» з ним у школі чи вночі підлетіти до вікна та гарненько налякати його. Але наступного дня ми забували його смішки: все ж він був нашим однокласником і, коли говорити по щирості, не таким уже й нікчемним дотепником.

Чимало помандрувавши, ми пересвідчились: найкращий куточок міста — наш Виноградний провулок. Він був зовсім невеличкий, лише п'ять маленьких будинків. Провулок ховався за величезними спинами новобудов житломасиву і влітку виглядав дивовижно зеленим серед поки що не засаджених пустирів навколо нових будинків.

Біля кожного будиночка в нашому провулку ріс невеличкий садок — по кілька яблунь чи груш, бузкові та черемхові кущі. Особливо ж багато було квітів. Вони розцвітали вже на початку весни й цвіли аж до пізньої осені. А ще в кожному дворі буйно вився дикий виноград. Може, саме за це наш провулок і назвали Виноградним.

Якось теплого вечора, в суботу, на початку травня, до моїх батьків завітали сусіди із крайнього, найменшого будиночка і радісно сповістили, що отримують нову двокімнатну квартиру, переїжджають туди просто завтра ж, а на їхнє місце вселяється далекий родич, дідусь-пенсіонер.

Звичайно, я не розумів, чого сусіди радіють: та я нізащо в світі не проміняв би свою невеличку кімнатку навіть на окрему трикімнатну квартиру! Але, як і мої батьки, я поздоровив сусідів і запросив приходити в гості.

Вранці вони виїхали, а вдень, десь о третій, у провулок заїхав грузовик — і я зрозумів: це і є наш новий сусід. Таку подію не можна було проґавити! Я негайно скликав друзів, і ми помчали дивитися на переселення, а то й допомогти, коли треба.

З кабіни грузовика виліз водій, а за ним дідуган, мабуть, отой пенсіонер.

— Чого позбігалися? — раптом звернувся він до нас. — Ану киш звідси! Ач, цирк собі знайшли! — І навіть махнув на нас рукою, наче на якихось курчат.

Що й казати, таке «знайомство» нас образило й здивувало. «Ну й типчик», — подумав я, оглядаючи здалеку дідугана. Він був худющий, мов Кощій Безсмертний, а ніс його, здавалося, був набагато більшим, аніж треба: товстий, гачкуватий, він важко нависав на підборіддя, де стирчала куца руда борідка. При кожному слові ніс рухався, наче він, а не його власник, промовляв до нас. А по обох боках носа, під рудими волохатими бровами, витанцьовували малесенькі колючі очиці, ніби вартові при носі.

— Нічого собі сусідчик! — промовисто виголосив Ігор. — Бачу, нам здорово пощастило.

Ми сховались у Борьчин садок і звідти назирали, як шофер із дідуганом заносять у дім речі: залізне ліжко, два розхитаних стільці, старезне крісло, оббите, напевне, шкірою мамонта.

— Дивіться, дивіться! — вигукнув раптом Ігор. — А це що вони тягнуть?

Я зиркнув і побачив, що шофер і дідуган обережно вносять у двері скляну шафу, точнісінько таку, які стоять у лікарнях і в яких тримають медичні інструменти. Потім дідуган заніс у дім іще кілька штативів із пробірками й колбами, як у нас у школі, в хімічному кабінеті.

— Може він лікар? — сказала Наталка.

— Скоріше хімік-любитель! — кинув Ігор.

— А знаєте, хлопці, — згадав я, — де ж ми тепер грати будемо?

Річ у тім, що приблизно раз на місяць ми влаштовували гру в сищиків-розбійників. Уся територія нашого провулка, тобто всі п'ять садочків, були у нашому повному володінні. Ми запрошували гратися й Володьку: з нього був неабиякий розбіяка, принаймні, так хвацько свистіти й гоготіти, як він, не вмів ніхто. І кінчалися наші бойовиська в садку теперішнього нового сусіда. А як він тепер поставиться до цього? До того ж, як я вже казав, і наша липа, де ми любили посидіти, росла в кінці провулка, майже під вікнами сусіда.

— Справді проблема! — погодився Ігор.

— Треба піти до сусіда, — сказала Наталка, — і попросити дозволу.

— А як із ним говорити? — поспитав я. — Ти ж бачила, який він!

— Та чого там! — перебив мене Борис. — Людина як людина, трохи, правда, нервова, але ж нове місце! Гадаю, треба йти до нього зараз же. А розмову беру на себе!

З Борькою ми відразу погодились: говорити з дорослими він умів! На уроках, коли хтось чогось не знав і його могли викликати, Борис завжди виручав. Він умів так хитро й таким щирим голосом задавати вчителям питання, влучаючи в їхнього «конька», що ті й не помічали, як потрапляли йому на гачок. А коли спохоплювались — урок уже кінчався.

Ми вибрались на вулицю й гайнули до сусіднього будинку.

Подзвонили у двері. Ніхто не відгукнувся. Ми оглянули будиночок і побачили: крайнє вікно, щільно запнуте цупкою сірою фіранкою, відчинене. Отже, вдома хтось є.