Нарешті вони опинились далеко за межами свята і усіх запропонованих розваг. Десь там грав оркестр, лунав гучний сміх. Люди продовжили розважатись, забувши про тих кого, так жваво щойно обговорювали. Навіть Мері та Сьюзен побігли на танцмайданчик. Відсутність подруги їх зовсім не бентежила.

— Пані Хелен, мамина подруга… — шепотіла Клавдія, вдивляючись в свято з безпечної відстані.

— Що? — перепитав кавалер.

— Не розумію, ми з’явились…, а тоді почались кпини в мою адресу. Невідкриті, але й не так вже й приховані. Безпідставні.

— Вони не безпідставні Клавдія. Люди краще помічають зі сторони, речі, які ми самі до кінця не усвідомлюємо.

Кліпаючи здивовано очима, Клавдія зберігала мовчання.

— Напевно всі мешканці славного містечка Пінса давно помітили мої занадто часті візити до родини Кемс. Альберт та Марта думають, що вони здебільшого дружні, — він засміявся. — Шкода, що не всі люди у місті такі хороші, як твої батьки. Тоді б ніхто не зрозумів, ще довгий час причину моїх частих візитів до вас.

Клавдія продовжувала зберігати мовчання. Боячись розвіяти нічний жах, який щойно пережила і опинитись у мрії, яка ніколи не повинна здійснитись.

Рудольф замовк на якусь хвилину, подивився на дівчину і продовжив: я не вірив в кохання, та побачивши тебе зрозумів, що кохання таки існує. З першої миті, коли я тебе побачив ти стала володаркою мого серця.

Раптово він дістав невеличку оксамитову коробочку з червоною стрічкою. Обережно кінчиками, пальців молодий чоловік відчинив її. Всередині дорогої та нової коробочки, зберігалась старовинна каблучка. Величезний діамант був головною принадою цієї прикраси.

— Це родинна реліквія. Передається у спадок, — він замовк знову, ставши на одне коліно. — Мабуть рано запитувати, та все ж, Клавдія ти станеш моєю дружиною?

Дівчина не могла повірити у реальність слів, та того що відбувалось навколо.

— Так, — ледь чутно тремтячим голос.

Він швидко піднявся та надягнув каблучку на її палець. Окрилений щастям, майбутній наречений обійняв Клавдію та прошепотів: ти погодилась. Найбільше щастя мого життя, ти погодилась.

Я ледь чутно зойкнула, поглянувши на власний палець, знайома каблучка була тепер на моїй руці. Я знала, що це не більше, як магічна копія, підробка. Оригінал залишився на пальці сплячої пані Кемс, але які відчуття захлиснули мене. Щастя, безмірне та щире. Каблучка надто схожа на оригінал. Через декілька хвилин я тяжко видихнула. Наближались найгірші спогади життя старенької.

Клавдія повинна звикнутись з думкою, що її довго обговорюватимуть разом з майбутнім чоловіком. Альберт та Марта на всі недоречні натяки та можливі зауваження говорили з гордо піднятою головою: наша дочка гідна найкращого. Нарешті знайшовся той, хто вартий її руки.

Подібні слова в устах Альберта і Марти звучали ляпасом для всіх недоброзичливців. З часом подію заручин Рудольфа і Клавдії сприймали тепло, щиро, як і повинні сприймати у колі друзів. Дівчина познайомилась з батьками нареченого. Вони виявились не такими грізними та помпезними, як колись їх описували Мері та Сьюзен, будуючи численні здогадки. Милі виховані люди. Батьки підтримали рішення сина, допомагали в організації майбутнього весілля. Весілля такої шанованої пари мало стати найграндіознішою подією для Пінсу. Газети щодня повідомляли про поповнення списку гостей. Перед усім він складався з дуже поважних осіб. Пінс ще ніколи не був на вершині обговорення у таких привілейованих та високопоставлених людей.

Рудольф з Клавдією не зважали на весь галас довкола їх весілля. Вони ходили гуляти, читали разом поезію, катались на човні. Часом сховавшись від усіх поглядів, вони могли поцілуватись. В такі моменти щастя тривало для них вічність. Людське життя на жаль не триває вічність. Обірвати його можуть безліч причин.

Наступний заголовок газети майорів вже не веселими новинами, смутком, суспільним співчуттям.

Нещасний випадок…прикрий збіг обставин…страшна пожежа…загинула уся високопоставлена родина… Меморіальна церемонія, вшанування пам’яті померлим. Уривки, деякі уривки найстрашніших сторінок пам’ятала пані Кемс. Бідолашна наречена постійно говорили люди. Вона ж їх не чула. Не бажала чути і усвідомлювати. Його більше не має, він помер. Ніколи більше жінка не побачить цього повного життя красеня. Нічого не буде, їхнього весілля, родини, безлічі діточок, спільного майбутнього. Нічого. Тільки горе попереду, смуток і жаль.

То як їй вдалось це? Чи впоралась вона з горем? Не знаю важко відповісти однозначно так чи ні. Обидві відповіді мають свої аргументи. Жінка жива, значить так. Аргумент на користь ні: чи можна назвати її життя нормальним? Буває гірше підказує мені підсвідомість.

Батьки полишили будь-яку надію врятувати дочку. Хіба можна врятувати ту, яка не бажає бути врятованою? День у день дівчина зачинялась від усіх, ставала відлюдкуватою. Декілька годин в’язала, що ненавиділа робити, займалась створенням викройок, шила. Робила звичні речі скоріше автоматично. З батьками та друзями майже не розмовляла, крайня необхідність змушувала її відповісти. Допомогти мав приїзд Луїзи — старшої сестри. Вона завжди відрізнялась впертим характером, тому без проблем повинна змусити сестру заговорити.

Луїза постійно зверталась до сестри, ставши досить жорсткою. Тільки так можна змусити було її відповісти.

— То ти збираєшся продовжувати ігнорувати мене, батька та матір? Ти взагалі не збираєшся більше розмовляти?

Доведена до відчаю та роздратування пані Кемс скаже слова, що в майбутньому перекреслять усілякі дружні стосунки з сестрою.

— Тільки за крайніх обставин.

— Яких саме обставин? — невдоволено запитала Луїза.

— Коли хтось помре.

Відповідь приголомшила обох сестер. Старша вибігла з кімнати, грюкнувши дверима. Такого нечемства, зухвальства вона не очікувала, особливо від доброї та милої Клавдії. Горе, яке горе стане виправданням огидної поведінки.

Ні, вона не пробачить сестрі.

Клавдія відштовхнула усіх, залишившись майже на одинці з безкінечним смутком. Людська компанія перестала бути цікавою. Суспільство назавжди померло разом з коханим. Здоровий глузд допомогли зберегти книги. Тільки в них вона знаходила забуття. Відволікалась від власного горя, заглиблювалась у чужі життя. Серед сторінок зникало, звісно тимчасово її цілковите горе. З’являлись персонажі, що також переживали різні трагедії. Вона читала багато, дуже багато книг. Особливо творів з сумним кінцем або доволі складними і непростими випробуваннями. П’єр Абеляр «Історії моїх лих» одна із найперших робіт, що потрапила до руки пані Кемс. Вона читаючи розуміла, навіки залишиться пані Кемс. «Віднесені вітром» Маргарет Мітчелл підходящий роман. З роками книг ставало більше і більше. Наприклад «Співаючі в тернівнику» австралійської письменниці Колін Маккалоу. Жанри могли змінюватись, тільки не зміст. Історія має заворожувати, змусити переживати реальні відчуття, сильніші за власні. Це одна з найголовніших умов за якою Клавдія стане читати ту чи іншу роботу.

Минали роки, десятиріччя з моменту трагедії. Людські життя протікали своїм невгамовним потоком. Страшні події забулись, стираючи сильніше з часом. Час допомагає зітерти найвеличніші споруди з історії, залишаючи по них пісок. З людськими спогадами тим паче простіше. Спогади не настільки міцна споруда. Містечко забуло про лихо, що забрало життя трьох осіб. Воно виросло змінилось, місцями постарішало. На зміну одному поколінню, прийшло інше.

Клавдія нічого не забула. Всі свої спогади вона приховала глибоко в серці. Серце перетворилось на скриньку, в якій поховано абсолютно усе. Від щасливо прожитих днів, до днів схожих на безкінечну чорну смогу. Кожному вона здаватиметься сухою та черствою. Насправді так воно і буде. По-іншому просто не може бути. Якщо вона колись відкриє скриньку спогадів, пережиті почуття емоції, повернуться із новою силою захлиснуть її. Такого вона вже точно не зможе пережити: спогади, емоції, відчуття.