— Можу посперечатися, ви молилися про це, так, Саллі?

— Звісно! У нас двоє дітей, яких годувати треба. Для нас самих постійний ремонт цієї машини був би просто банкрутством.

— Це сталося завдяки вашим молитвам, Саллі.

— І ви не маєте до цього жодного стосунку?

— Запитайте в нього.

Я похитав головою.

— Що ми могли зробити, Саллі? Ми ж лише два дідугани.

Коли вона пішла, Ральф перехилився до мене через край шкіряного крісла і сказав:

— Є тільки одна гарна річ у тому, щоб помирати ось так, як ми. Нам можна нічого не боятися. Що вони з нами зроблять? — Ця його їдка посмішка. — Ми й так мертві.

Я придумав собі уніформу: бейсболка з символом «Чикаго Кабс», темні окуляри-авіатори і бита марки «Луїсвілль Слаґґер». Ральф назвав мене групою підтримки. «Вони й мене бояться, а потім іще бачать хлопця з бейсбольною битою і в окулярах. Тут у них і прокидається гаряче бажання співпрацювати». Про те, які ми старі, він не згадав.

Медсестри йшли. Четверо звернулися до нас за наступні три місяці. Медсестра, яка намагалася забрати добірку сімейних світлин у хлопця, з яким розлучилася після того, як він нагородив її трипером. Щоб помститися, покинутий хлопець вкрав її колекцію. Медсестра, хлопець доньки якої боявся до них приходити, бо до нього постійно чіплялися двійко братиків-хуліганів, що жили в сусідньому кварталі. І медсестра, яка двічі на місяць грала в покер з п’ятьма шулерами, котрі працювали в магазині дешевої електроніки і, мабуть, вважали надзвичайно кумедним кожного разу обігравати її на сорок-шістдесят доларів. Їй знадобилося чотири місяці, аби збагнути, що її дурять.

Але все це, як кажуть, дурниці. Справжні труднощі принесла з собою маленька худенька медсестра на ім’я Каллі. Спочатку ми помітили синці на її руках, потім на горлі, хоч вона й носила з формою нашийну хустку. Потім вона з’явилася з двома зламаними пальцями і кілька тижнів кульгала, і нарешті з несильним, але помітним синцем під оком. Решта медсестер про це перешіптувалися, і одна з них розповіла, що головна медсестра запитала у Каллі, що відбувається. Каллі всміхнулася і сказала: «У моїй родині всі незграбні».

Приблизно тоді і Ральф, і я зрозуміли, що, імовірно, не протягнемо довше за визначений термін. У мене на правому стегні несподівано з’явилося невелике, але, без жодного сумніву, ракове новоутворення, а в Ральфа знову почалися негаразди з серцем, які то з’являлися, то зникали вже два десятиліття. Ми воліли не говорити про це. Коли доходиш до цієї точки, особливо казати нічого. Ти лише сподіваєшся протягнути якомога довше і думаєш, що досі час від часу допомагав людям і робитимеш це далі, поки стане сил.

Одного вечора ми простежили за Каллі до її будинку і з’ясували, що вона живе на злиденній фермі, відокремленій від усього світу, мов якийсь маяк. Наступного разу ми поїхали за нею і, коли вона зупинилася біля торговельного центру, дочекалися її біля машини.

Вона всміхнулася.

— Два мої улюблені пацієнти. Чи не надивилися на мене на хіміотерапії? — Незважаючи на веселе привітання, котячі зелені очі дивилися на нас із підозрою. У Каллі з’явилася нова загадкова кульгавість.

— Так. Том хоче вам освідчитися.

— Ну, — усмішка її не змінилася, — мабуть, мені варто спершу обговорити це зі своїм чоловіком. Як ви гадаєте?

— Про це ми і хочемо з вами поговорити, Каллі, — сказав я. — Про вашого чоловіка.

Усмішка пішла, як і вона сама. Точніше, вона спробувала піти. Я став перед дверима машини, а Ральф узяв її за руку і відвів фути на чотири[12] вбік.

Він щось сказав їй, чого я не розчув, але її відповідь я почув добре:

— Моє особисте життя вас не обходить. І я поскаржуся на вас чоловікові.

— Він поб’є нас так само, як б’є вас?

— Хто сказав, що він мене б’є?

— Я ж був поліцейським, пам’ятаєте? Я розбирав десятки таких випадків. Усі вони відбуваються за однією схемою.

— Отже, ви були не надто гарним поліцейським, бо мій чоловік ніколи не здіймав на мене руку.

— Три заборонні судові накази за п’ять років; шість дзвінків на номер 911; лікар «швидкої» повідомив, що ви двічі надходили до нього зі струсом мозку; а у притулку для жінок мені розповіли, як ви двічі залишалися у них на три ночі.

Місто гриміло життям: машини, уривки реп-музики, крики, сміх, вищання шини, — але тут, перед торговельним центром, відбувалася одна маленька смерть, бо Каллі довелося бути відвертою не лише з нами, а й з самою собою. Невеликий пакет випав із її рук на бетон, і вона впала на свою машину. Схлипи вона ніби вибивала із себе короткими, але чимраз сильнішими поштовхами, як людина, у котрої починається напад.

— Я намагалася втекти. П’ять чи шість разів. Одного разу вночі я взяла дітей і доїхала аж до Сент-Джо, який у Міссурі. Там ми прожили в мотелі два тижні. Він забрав усі гроші, до цента. Діти йому нічого не говорили. Вони бояться його так само, як я. Але він знайшов нас. Як — він так і не розповів. І знаєте, що він зробив? Того дня діти потягли мене в кіно, і, коли ми повернулися, він уже чекав на нас. У нашому номері. Я відчинила двері й побачила його. Він подивився на Люка — зараз йому вісім, а тоді було чотири — і сказав: «Люку, бери сестру і відведи її у вантажівку». — «Не ображай її, тату». Уявляєте? Щоб чотирирічний хлопчик так говорив? Чотирирічний? А потім він подивився на мене і каже: «Заходь, шльондро». Він дочекався, коли я зачинила за собою двері, і вдарив в обличчя так сильно, що зламав мені ніс. І окуляри. Він змусив дітей поїхати з ним. Так він знав, що я теж повернуся.

Розмова ця відбувалася в кав’ярні при торговельному центрі, куди ми вмовили Каллі зайти, щоб випити кави. Смалець там можна було руками з повітря збирати. Мені розповідали, що в Техасі смажать у фритюрі шматки масла. Якщо ця страва колись з’явиться тут, напевно, у цій кав’ярні її поставлять на потік.

— Але ви завжди поверталися.

— Я кохаю його, Ральфе. Не можу цього пояснити. Це ніби хвороба.

— Це не «ніби» хвороба, Каллі. Це і є хвороба.

— Можливо, якби я знала, що можу втекти так, щоб він ніколи мене не знайшов… На всі ці заборонні судові накази він чхати хотів. — Потім: — Маю визнати, іноді — останнім часом дедалі частіше — я мрію, аби він вбився на своїй клятій вантажівці. Знаєте, аварія, щоб загинув тільки він. Більше я такого нікому не бажаю. — І потім: — Це жахливо, правда?

— Так, якщо ви його кохаєте.

— Я так кажу, Томе. Я завжди так кажу. Але жінка в притулку звела мене з однією адвокаткою, і та пояснила, як вона висловилася, «динаміку» моїх почуттів до нього. Нам довелося пройти два семестри психіатрії, щоб отримати диплом медсестер, тому я завжди вважала, що добре тямлю в цих справах. Але вона змусила мене подумати про таке, про що я раніше гадки не мав. І навіть коли я це кажу, то не впевнена, що кажу це серйозно. — Вона сором’язливо додала: — Вибачте за те, що я на паркінгу влаштувала. Цілий натовп зібрала.

— Нічого, я взяв з них плату за перегляд вистави.

Вона відкинулася на гнуту спинку червоного пластикового стільця і всміхнулася.

— Хлопці, ви — мої справжні друзі. Мені цілий день було так погано. Я не можу себе змусити їхати додому, хоч мене і чекають діти. Знаю, егоїстично навіть думати так, але я просто не витримаю нових побоїв. Він розлютиться навіть від того, що я в магазин зайшла. Я повинна їхати відразу додому або мати дуже серйозну причину, щоб затриматися. Інакше пошкодую. Неможливо так жити.

— Так, — погодився я. — Абсолютно неможливо.

— Тепер ідемо покажемо йому.

Каллі якось згадала, що цими вихідними везе дітей до тематичного парку, тому ми й домовилися на сьогодні.

Нілі не почув, як ми прийшли. Ми йшли крізь тінь, потім крізь плями місячного світла, тінь, світло, поки він намагався вибратися зі своєї вантажівки. Я кажу «намагався», бо він був такий п’яний, що мало не вивалився головою вниз, і це б трапилося, якби він не вхопився за край дверцят. Тоді він розвернувся, сів на крісло, і його знудило просто вниз. Це повторилося тричі, через що мене самого мало не знудило. Потім він, природно, своїми ковбойськими чобітьми вступив у самісіньку купу, яку наробив. Витираючи тильним боком правої долоні рот, він почовгав по своєму блювотинню вперед, але зупинився, повернувся до вантажівки, відчинив дверцята і щось узяв. У місячному світлі я побачив, що це пінтова пляшка віскі. Він ковтнув багатенько, потім ступив шість кроків і виблював. Знову наступивши на своє блювотиння, він попрямував у бік сходів до квартири. Усе складалося ідеально. Кому спаде на думку щось підозрювати, коли п’яний як чіп чоловік впаде зі сходів і скрутить собі в’язи?

вернуться

12

4 фути = 121,92 см.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: