Майк пробіг іще кілька ярдів, потім раптом опинився поза лісом і мало не послизнувся на гравії, яким був обсипаний поворот дороги, але зберіг рівновагу і перебіг двосмугове шосе до місця, де стояв його пікап. Коли він уже був біля машини і рвучко відчинив дверцята, у прохолодному вечірньому повітрі пролунали несамовиті крики Френка.

Зачинивши дверцята, Майк із полегшенням побачив, що ключ у замку запалення. Його залишили там для якнайшвидшої втечі після нічної витівки. Запустивши двигун, Майк натиснув педаль газу.

Коли він виїхав на шосе, у пам’яті спливло повчання Чамберса. «Дорогою до озера, до озера… не до міста».

— Дідько з тобою, старий, — подумав уголос Майк. — Я їду додому!

Він знову почув крик Френка. Але, хоч як дивно, крики тепер долинали не ззаду, а звідкись згори. За хвилину злива гарячої крові пролилася на пікап, забризкавши лобове скло.

Майк ввімкнув двірники, але вони тільки розмазали червону рідину по склу, і видимість стала ще гіршою. Потім за кривавим туманом у світлі фар він побачив, як просто посеред шосе приземлилася істота. В її нижніх лапах було затиснуте безруке і безноге тіло Френка Беннетта. Хлопець був іще живий, він істерично волав; шкіра була зірвана з обличчя, і тепер воно скидалося на булькатий череп.

Натиснувши на газ, Майк скерував величезний пікап просто на істоту. Радіатор вдарив потвору в груди, перекинув її через дах машини в довгий відкритий кузов. «Шевроле», небезпечно виляючи і мало не вилітаючи з дороги, помчало далі, розмелюючи колесами нещасного Френка. Майк насилу вирівняв кермо, пригальмував, озирнувся і подивився крізь заднє скло. У світлі габаритних ліхтарів він побачив у кузові потвору з тріщини в камені, яка намагалася піднятися. Була вона побитою і пом’ятою, але далеко не мертвою.

Майк, розсердившись, набрав швидкість і вдарив по гальмах. Потвора втратила рівновагу, перелетіла через борт кузова і впала спиною на чорну поверхню шосе. Квотербек зупинився посеред дороги, потім переключився на задню передачу і поїхав назад, стрімко набираючи швидкість. Цього разу він переїхав істоту. Він страшенно тішився, коли почув, навіть відчув, як під вагою пікапа хрумтять і ламаються кістки і хрящі.

Коли машина подолала перешкоду, Майк зупинився і крізь вимащене кров’ю лобове скло побачив блідотілу потвору, що нерухомо лежала на дорозі. Юнак полегшено зітхнув і знову поїхав уперед, об’їжджаючи істоту і мовчазний шматок понівеченого заюшеного м’яса, який колись був його другом.

Проїжджаючи повз дороговказ «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО КОУЛМАНА» і прямуючи крутим спуском до рідного міста, Майк Стинсон думав, чи вдасться знищити всі сліди нічної кривавої події, якщо заїхати на автомийку, і чи вдасться прошмигнути до своєї спальні так, щоб батько не дізнався, що сталося.

Позаду, вдалині, рознісся звук, схожий на пронизливий вереск.

«Це неможливо, — сказав він собі. — Ця потвора здохла. Я сам бачив!»

Однак дорогою до передмість Коулмана слова дідугана Чамберса знову пролунали в голові. «До озера… Не до міста».

«Я їх затримаю, скільки зможу».

Кров застигла в Майкових жилах.

«Їх».

Вереск, нетерплячий, голодний вереск ставав голоснішим. Майк подивився у дзеркало заднього огляду… і побачив, як місяць почорнів від породжених дірою під нужником жахіть, колись забутих… але яких уже ніщо не стримувало.

Джексон переїхав назад до округу Монро через рік після виходу на пенсію та через три після розлучення. Без розлучення він би, напевно, допрацював до смерті, залишивши Шейлу непогано забезпеченою вдовою там, в Анн-Арбор. Теннессі вона ненавиділа. Як можна ненавидіти Теннессі?

Джексон стояв за накритим пурпуровою лавиною кетевбінським рододендроном, ніби якась нишпорка, і спостерігав, як троє здоровезних чоловіків у просторих домотканих комбінезонах розчищають ділянку від гнилих колод і пожухлого листя. Він стежив за ними, поки ті виконували випадкові роботи по всіх Димчастих горах: розчищали стежки, рубали дрова, пересували меблі, будували сараї. Люди просто говорили їм, що зробити, і вони це робили.

Поки що він не знав їхньої історії, але не сумнівався, що вона в них є. Після повернення він спостерігав за цими диваками: за ворожкою, яка жила на старій фермі Пур, за тією старою, яка лікувала майже від будь-яких хвороб, за тим хлопцем із Ґатлінберта, який умів розмовляти животом. Колись він напише книгу, засновану на цих історіях. «Дивні розповіді Димчастих гір» або щось на кшталт цього. Він не принижуватиме тутешніх мешканців, навпаки, його книга покаже, яким цікавим може бути крайовий люд. Нарешті він міг щось сказати про світ.

Джексон не знав, чи він гарний письменник, чи ні, хоча мріяв про те, що колись прославиться як теннессійський Генрі Девід Торо, який розумів життя на цих схилах і цінував таємниці, які вони, напевно, зберігали. У книзі «Волден, або Життя в лісі» Торо писав: «Більшість людей просвітку не мають». У цих місцях люди, безумовно, впадали у відчай, і їм не було з ким про це поговорити. Олівер Венделл Голмс говорив про людей, які «ніколи не співають і вмирають, зберігаючи свою музику в собі». Це про тих, хто тут живе. Це про нього.

Уперше братів він побачив два тижні тому в лісі, між стовбурами дерев. По-мавп’ячи довгі руки, обличчя, сховані за темними кошлатими бородами, і мішкуваті комбінезони уподібнювали їх до сімейства снігових людей, або печерних крикунів, як їх називають у Кентуккі. Хіба не весело буде включити таких чудовиськ у книгу?

У цих комбінезонах, їм, напевно, було дуже незручно — ще б пак, середина липня й волога спека, — але вони працювали так, ніби від цього залежало їхнє життя: збирали ягоди з кущів і дерев та складали їх у кошики. Джексон був готовий заприсягтися, що з цими хлопцями не все гаразд, у них, мабуть, було якесь фізичне чи нервове відхилення, або й обидва. Час від часу один із них смикав головою вперед-назад, як під час нападу, потім повертав голову і широко розплющував одне око, немов намагаючись щось розгледіти. Усі троє здавалися схвильованими і ніби чекали чогось. Тільки чого?

Потім другий почав смішно рухати плечима. Збоку здавалося, ніби його плечі розростаються до неймовірних розмірів і ось-ось мають луснути. Він стрибав на повалене дерево або великий камінь, розгойдувався, намагаючись упасти або зістрибнути, але потім заспокоювався і заплющував очі, наче засинав у цьому незручному положенні.

Тому, хто пошив комбінезони, схоже, бракувало матерії, через що довелося використати різні тканини та кольори. Тіла чоловіків були масивні, опуклі, але комбінезони сиділи на них вільно. Елегантністю їхнє вбрання не вирізнялося, але було пошите для кожного окремо.

Усі троє були схожі одне на одного грубими обличчями, начебто вирізаними з плоті та кісток безталанним скульптором, не надто впевненими руками. Один був менший за інших, його Джексон про себе назвав Молодшим. Найбільший здався йому схожим на Здорованя, так він його і називав. А тому, хто постійно крутив головою і дивився навколо, вирячивши одне око, він дав прізвисько Булькатий.

В окрузі Монро всіляких чудернацьких речей було аж занадто: тут водилися бігфути; тут було Загублене море, яке вважалося найбільшим підземним озером у Північній Америці; тут траплялися примари індіанців черокі, повсталі з потривожених могил; тут жили легенди про великих птахів, що ходять на ногах, як люди, про гірських відьом, про НЛО; подейкували навіть, що тут на шосе 411 кілька разів бачили Елвіса, який ловив попутки. Але ці хлопці мали справжній потенціал. У них не було нічого нормального.

Тому він ішов за ними від одного місця роботи до іншого, роблячи замітки та численні фотографії, тримаючись на відстані, але досить близько, щоб спостерігати за їхніми звичками, чекаючи, коли вони втратять пильність і зрадять свої таємниці.

Сьогодні вранці він простежив за ними до грубої хатини, у якій вони жили. Зупинивши пошарпаний «датсун» на старій лісовозній дорозі, він за допомогою бінокля зазирнув у відчинені двері. Тоді на очі йому трапилася гола, у страшних складках спина якоїсь бабці. На старій був дурнуватий капелюшок із пишними перами, ніби вона готувалася до виходу у вищий світ, але забула вдягти блузку. Зараз же, спостерігаючи за ними крізь великий, укритий пурпуровими квітами кущ, наче якийсь збоченець-вуайєрист, він вирішив, що сьогодні з ними щось не так, можливо, вони нервували більше, ніж зазвичай, немов знали, що за ними спостерігають. Джексон стояв нерухомо, гадаючи, що такого наплести, якщо вони його зловлять.