Цього разу, коли Робінсон підняв його, Ґендальф заскавчав від болю і вишкірився, але не вкусив. Робінсон відніс його в будинок і поклав на підстилку. Розпрямившись, він подивився на руки і побачив, що на них повно шерсті. Коли потер долоні, шерсть полетіла донизу пухом ваточника.

— Усе в тебе буде гаразд, — сказав він Ґендальфу. — Це просто щось із животом. Напевно, зжер дохлого бурундука, поки я не бачив. Полеж, відпочинь. Я впевнений: коли повернуся, тобі вже покращає.

У «Шевроле Сильверадо» залишалося ще півбака бензину, більш ніж достатньо на шістдесят миль поїздки до Беннінгтона і назад. Робінсон вирішив спершу сходити до Лісових Акрів дізнатися, чи не потрібно чогось Тимліну.

Його останній сусід сидів у своєму кріслі-гойдалці на порозі «Вероніки». Був він блідий, під очима темніли фіолетові мішки. Коли Робінсон розповів про Ґендальфа, Тимлін кивнув.

— Я майже не спав уночі. Бігав до туалету. Мабуть, ми з ним підхопили однаковий вірус. — Він усміхнувся, показуючи, що це жарт… хоча й не дуже смішний.

Ні, сказав він, у Беннінґтоні йому нічого не потрібно, але, можливо, Робінсон заїде до нього на зворотному шляху.

— У мене є щось, що може тобі знадобитися, — додав він.

До Беннінґтона діставатися довелося довше, ніж розраховував Робінсон, через покинуті на дорозі машини. До фасаду «Королівства Харлей-Девідсон» він під’їхав майже опівдні. Вітрини магазину були розбиті, від виставкових моделей не лишилося й сліду, але у дворі стояло багато мотоциклів. Ці були захищені від викрадення сталевими кабелями з міцними замками.

Робінсона це анітрохи не бентежило, бо він шукав лише акумулятор. «Фет Боб», на якому він зупинив вибір, був на декілька років молодший за його власний і акумулятор мав подібний. Робінсон дістав із пікапа ящик з інструментами, перевірив рівень заряду «Імпакт» (тестер два роки тому подарувала йому на день народження донька) й отримав зелений вогник. Знявши акумулятор, він пішов у виставковий зал і знайшов там цілий стос карт. Керуючись найдетальнішою, він другорядним шляхом повернувся на озеро до третьої години.

Дорогою він бачив багато мертвих тварин, зокрема величезного лося, який лежав біля чийогось житлового причепа поруч зі сходами з цементних блоків. На порослому курячою лапкою газоні стирчала жердина з прикріпленою дошкою, де було написано від руки лише два слова: «НЕВДОВЗІ РАЙ».

На порозі «Вероніки» нікого не було, але, коли Робінсон постукав у двері, Тимлін запросив його зайти. Він сидів у кімнаті, оформленій у строкатому сільському стилі, і здавався ще блідішим, ніж зазвичай. В одній руці він тримав велику лляну серветку. На ній червоніли плями крові. На кавовому столику перед ним стояло три предмети: велика книга з написом «Краса Вермонту», наповнений жовтою рідиною шприц і револьвер.

— Радий, що ти прийшов, — сказав Тимлін. — Я не хотів іти, не попрощавшись із тобою.

Робінсон миттю усвідомив абсурдність першої, що промайнула в думках, відповіді («давай не поспішати») і зумів промовчати.

— Я втратив півдюжини зубів, — сказав Тимлін. — Але це не головне. За останні годин дванадцять я ніби вичавив із себе мало не всі кишки. Найстрашніше те, що я майже не відчув болю. Геморой, який я підхопив у п’ятдесят років, за відчуттями був набагато гірший. Біль прийде потім, я достатньо читав, щоб знати про це, але не хочу тут затримуватися, щоб відчути його на повну. Ти знайшов акумулятор?

— Так, — сказав Робінсон і важко сів. — Господи, Говарде, я співчуваю!

— А ти? Як ти почуваєшся?

— Добре. — Але це вже було не зовсім так. На передпліччях у нього розквітли кілька червоних плям, не схожих на сонячні опіки, ще одна з’явилася на грудях, під правим соском. Вони свербіли. І ще… сніданок залишався всередині, але шлунок, схоже, не дуже цим тішився.

Тимлін подався вперед і постукав пальцем по шприцу.

— Демерол. Я збирався ввести його собі, а потім розглядати картинки Вермонту, доки… доки. Але я передумав. Мені підійде пістолет. А ти бери шприц.

— Я не готовий, — відповів Робінсон.

— Це не для тебе. Ґендальф не повинен мучитися.

— Мені здається, він просто з’їв бурундука, — мляво промовив Робінсон.

— Ми обидва знаємо, що річ не в цьому. А якби навіть і в цьому, мертві тварини так насичені радіацією, що проковтнути бурундука — це те саме, що проковтнути кобальтову капсулу. Дивно, що він взагалі так довго протягнув. Будь вдячний за той час, який ти провів із ним. Трохи благодаті. Це все, що потрібно гарному собаці, знаєш? Трохи благодаті.

Тимлін уважно придивився до його обличчя.

— Тільки не здумай мені заплакати. Якщо ти заскімлиш, я теж заскімлю, тож ну його на хер, чоловіче.

Робінсон зумів стримати сльози, хоча, правду кажучи, не почувався аж так мужньо.

— У холодильнику є ще упаковка «Бадвайзера», — сказав Тимлін. — Не знаю, навіщо я її туди ставив. Напевно, за звичкою. Принесеш нам по баночці? Тепле пиво краще, ніж ніякого. Здається, це Вудро Вільсон так сказав. Вип’ємо за Ґендальфа. І за твій новий акумулятор. А я поки сходжу по-маленькому. Хоча хтозна, тепер це може закінчитися чимось серйознішим.

Робінсон сходив за пивом. Коли повернувся, Тимліна не було. І не було ще майже п’ять хвилин. Прийшов він повільно, тримаючись за стіни. Штани зняв і замість них обгорнувся вологим рушником. Сідаючи, тихенько застогнав, але протягнуте Робінсоном пиво взяв. Вони випили за Ґендальфа. «Бадвайзер» справді був теплим, але не таким уже й поганим. Зрештою, це ж був Король Пива.

Тимлін узяв зі столу пістолет.

— У мене буде класичне вікторіанське самогубство, — промовив він задоволено, наче передчуваючи. — Приставити пістолет до скроні. Другою рукою закрити очі, і — прощавай, жорстокий світе.

— Я влаштовуюся в цирк,[2] — не замислюючись, підхопив Робінсон.

Тимлін щиро розсміявся, губи розімкнулись, і оголилися нечисленні зуби, які ще залишилися.

— Це було б чудово, але сумніваюся, що вийде. Я розповідав тобі, що в дитинстві мене збила вантажівка? Так, та, яку наші англійські кузени називають «молоковіз».

Робінсон похитав головою.

— У 1957-му це сталося. Мені було п’ятнадцять. Я йшов собі сільською дорогою в Мічигані в бік шосе 22, де сподівався на попутці дістатися Траверс-ситі й там потрапити до кінотеатру на подвійний сеанс. Я розмріявся про одну дівчинку з мого класу — такі довгі ноги, такі округлі груди — і зійшов із більш-менш безпечного узбіччя. Молоковіз вилетів на вершину пагорба — водій мчав занадто швидко — і врізався прямісінько в мене. Якби в ньому був вантаж, мене б точно вбило, а так він був набагато легшим, що дало мені змогу дожити до сімдесяти п’яти і дізнатися, як це — випорожнятися власними кишками в унітаз, який не працює.

Не вигадавши доречної відповіді, Робінсон промовчав.

— Коли вантажівка виїхала на пагорб, на її лобовому склі блиснуло сонце, а потім… ніщо, порожнеча. Гадаю, зі мною буде приблизно те саме, коли куля увійде в мій мозок і знищить усе, що я будь-коли думав або пам’ятав. — Він повчально підняв палець. — Тільки цього разу після порожнечі не буде нічого. Просто спалах. Як сонце на лобовому склі молоковоза, а за ним — ніщо. Мені ця ідея видається чудовою та водночас жахливо гнітючою.

— Може, варто трохи почекати? — запропонував Робінсон. — Ти міг би…

Тимлін ввічливо помовчав, чекаючи на продовження, брови підняті, в одній руці пістолет, в іншій — банка пива.

— Блядь, не знаю, — сказав Робінсон. А потім, на свій подив, закричав: — Що вони наробили? Що ці виблядки наробили?

— Ти прекрасно знаєш, що вони наробили, — промовив Тимлін. — А ми тепер вигрібаємо наслідки. Я знаю, ти любиш цього собаку, Пітере. Це заміна, виміщення любові. Але ми беремо те, що можемо отримати, і якщо в нас є половина мозку, то ми й за це вдячні. Тому не вагайся. Устроми шприц йому в горло, і якомога сильніше. Якщо буде смикатися, тримай за нашийник.