Та завіса лише трошки відслонилась. І все. Вона бачила пані Фортуну лиш одну-єдину коротку мить — прекрасну, бентежну й незбагненну, як яскраву фею, що танцює між грибами в мерехтливих променях росяного ранку… Тільки раз і більш ніколи. Тому й відчула укол у серце, коли квиток зник з очей, хоч він і вкрав у неї спокійний сон. Чаріті усвідомлювала, що впродовж усього життя купуватиме лотерейні квитки і ніколи не виграє більш ніж два долари за раз.
Нічого страшного. Дарованому коневі в зуби не заглядають. Принаймні якщо ви розумні.
Тоді вони поїхали в «Портленд Мешин», і, виписуючи чек, Чаріті подумала, що дорогою додому треба зайти до банку, щоб покласти частину грошей із заощаджень на поточний рахунок для погашення чека. За п’ятнадцять років на їхньому з Джо депозитному рахунку назбиралося трохи більш ніж чотири тисячі доларів, якраз досить, щоб покрити три чверті боргів, не враховуючи іпотеки на ферму. Звісно, вона не мала права забувати про іпотеку, проте завжди так робила. Не могла змусити себе думати про неї, доки не треба було сплачувати черговий внесок. Але тепер вони могли витрачати скільки хотіли. Коли надійде виграш, можна буде покласти його на депозит, втративши тільки відсотки за два тижні.
Працівник «Портленд Мешин» Льюїс Беласко пообіцяв, що підйомник привезуть по обіді, а Беласко був людиною слова.
Джо Маґрудер і Ронні ДюБей поставили підйомник на пневматичний навантажувач, і той, сколихнувши повітря, з м’яким шурхотом зіслизнув на доріжку.
— Старий чорт Кембер щось дуже розщедрився, — зауважив Ронні.
Джо кивнув.
— Жінка сказала віднести його в сарай. Там у нього гараж. Тримай добре, Ронні, а то він важкий, як дідько.
Джо Маґрудер узявся з одного боку, Ронні — з іншого, і вони, крекчучи й хекаючи, наполовину понесли, наполовину поволокли підйомник до сараю.
— Поставимо його на землю на хвилину, — звелів Ронні, — я ні чорта не бачу. Треба трохи звикнути, щоб не полетіти догори дупою через якусь залізяку.
Вони з глухим стуком опустили підйомник на землю. Після сліпучого полуденного сонця Джо майже нічого не бачив. Розрізняв тільки нечіткі обриси: припіднятий домкратом автомобіль, верстак, похилі розмиті контури балок горища.
— Цю штуку треба… — почав був Ронні й раптом затнувся.
З темряви біля автомобіля долинуло низьке, горлове гарчання. Ронні відчув, що його трудовий піт раптом охолов. Волосся на потилиці стало дибки.
— Святі роги… Ти чуєш? — прошепотів Маґрудер.
Тепер Ронні міг розгледіти Джо, його злякано розширені очі.
— Чую.
Звук нагадував низьке гудіння потужного навісного двигуна на холостому ходу. Ронні знав, що такі звуки міг видавати тільки великий собака, і якщо він їх видавав, то, найімовірніше, не заради жарту. Знаку «ОБЕРЕЖНО! ЗЛИЙ СОБАКА» він ніде не помітив, та ці сільські телепні не завжди переймаються такими дрібницями. Ронні знав тільки одне: він молив Бога, щоб собака, який видає ці звуки, був прив’язаний.
— Джо, ти бував тут раніше?
— Один раз. Це їхній сенбернар. Нев’їбенно здоровий, як хата. Але раніше він такого не робив.
Джо ковтнув слину, і Ронні почув, як у нього в горлі щось тенькнуло.
— Господи, Ронні, ти тільки поглянь…
Очі Ронні поволі звикали до темряви, а короткозорість надавала тому, що він бачив, якогось примарного, майже надприродного вигляду. Він знав, що в жодному разі не можна показувати злим собакам свій страх — вони здатні вловлювати його запах, — та все ж безпомічно затрусився, не в змозі нічого з цим вдіяти.
Пес був справжнім монстром. Він стояв у глибині сараю, позаду припіднятої домкратом автівки. Без сумніву, то був сенбернар, помилитися було годі: навіть у напівмороку було видно густу рудаво-коричневу шерсть, широкі плечі. Голова опущена. Він уп’явся в них непорушними, сповненими притлумленої ворожості очима.
Собака був не прив’язаний.
— Повільно відступай назад, — наказав Джо. — Заради всього святого, не біжи.
Як тільки вони почали задкувати, собака повільно рушив уперед. Він рухався напружено. Власне, він не йшов, а, як подумалося Ронні, радше наступав. Цей пес не просто вимахувався. Його двигун заведений і готовий до старту. Голова й далі опущена. Висота гарчання не змінювалася. За кожним їхнім кроком назад він робив крок уперед.
Найгіршим для Джо Маґрудера був момент, коли вони знов опинилися на сонці. Яскраве світло сліпучо било в очі. Він більше не бачив собаки. Якщо той зараз до нього дістанеться…
Він уперся спиною в бік вантажівки. Цього виявилося досить, щоб втратити самоконтроль. Він рвонув до кабіни.
З іншого боку Ронні ДюБей зробив те саме. Він дістався пасажирських дверей і нескінченно довгу хвилину намацував замок. Учепився в нього руками, все ще чуючи низьке гарчання, таке схоже на двигун «Евінруд» на вісімдесят кінських сил. Двері ніяк не хотіли відчинятися. Він чекав, що собака от-от відгризе йому шматок заду. Нарешті палець відшукав кнопку, двері відчинились, і він, відсапуючись, видерся на пасажирське сидіння.
Кинув погляд у дзеркальце заднього огляду й побачив, що собака непорушно стоїть на порозі гаража. Потім перевів погляд на Джо, що сидів за кермом і зніяковіло посміхався. Ронні подарував йому таку ж тремтячу посмішку.
— Просто собака, — вимовив Ронні.
— Гавкає страшніше, ніж кусає.
— Авжеж. Хочеш піти туди ще раз? Краще прилаштуєш підйомник.
— Твою мать, — відгукнувся Джо.
— І тебе, і твою коняку.
Обидва зареготали. Ронні дав йому закурити.
— Чим, по-твоєму, нам зайнятися?
— Я — весь твій, — відповів Джо, заводячи машину.
На півдорозі до Портленда Ронні промовив скоріше сам до себе:
— З цим псом щось не те.
Джо, котрий вів машину, вистромивши з вікна лікоть, швидко озирнувся на Ронні.
— Я злякався і не соромлюся це визнати. Такі ось маленькі собачки змушують мене пудити в штани, особливо коли нікого немає вдома. Мені так і хочеться натовкти йому яйця, розумієш? Я хочу сказати: якщо люди не прив’язують собаку, який може вкусити, то на це вони й заслуговують, знаєш? Ця тварюка… Ти ж його бачив? Закладаюся, падлюка важить добрих двісті фунтів.
— Може, дзенькнути Джо Кемберові? — промовив Ронні. — Розповісти, що сталося. Поки йому руку не відкусили. Як думаєш?
— Що тобі недавно зробив Джо Кембер? — вишкірившись, відгукнувся Маґрудер.
Ронні задумливо кивнув.
— Він не смокче мені так, як ти. Що правда, то правда.
— Останній раз мені смоктала твоя дружина. До речі, не так уже й погано.
— Дідько тобі в пельку, паскуднику.
Вони зареготали. Джо Кемберові ніхто не телефонував. Коли Ронні з Джо повернулися в «Портленд Мешин», уже був час закруглятися. Час гуляти. Вони витратили п’ятнадцять хвилин, щоб скласти звіт про поїздку. Беласко зайшов спитати, чи Кембер був удома, коли вони приїхали. Ронні ДюБей підтвердив. Беласко, йолоп найвищої категорії, пішов собі геть. Джо Маґрудер побажав Ронні гарних вихідних і офігенного четвертого липня. Ронні відповів, що планує піти в запій і не виходити з нього до вечора неділі. Вони розпрощалися.
Жоден з них і не згадував про Куджо, доки не прочитали про нього в газетах.
Решту дня перед продовженими вихідними Вік провів, детально обговорюючи з Роджером поїздку. Роджер був мало не до параної педантичний щодо деталей. Усі квитки й готелі він бронював через агенцію. Літак до Бостона з портлендського аеропорту відлітав у понеділок о сьомій десять ранку. Вік пообіцяв, що заїде по Роджера о пів на шосту. Сам він вважав, що це зарано, та добре знав Роджера і його маленькі пунктики. Вони говорили про поїздку загалом, свідомо оминаючи подробиці. Вік поки що тримав свою ідею з кав’ярні при собі, а серветка була надійно схована в кишені його спортивної куртки. Роджер буде більш сприйнятливим, коли вони опиняться далеко звідси.
Вік зібрався піти раніше, та вирішив іще зайти до себе перевірити пошту. Ліза, їхня секретарка, вже пішла, подовживши собі й без того подовжений вікенд. Боже, тепер ніякою силою не можна змусити секретарку залишатися на роботі до п’ятої, незалежно від вихідних. Особисто Вік вбачав у цьому ще одну ознаку занепаду західної цивілізації. Можливо, якраз у цю мить Ліза, двадцятиоднорічна красуня майже з повною відсутністю грудей, одягнена в обтислі джинси й «нуль-бюстгальтер», вливалася в потік машин на магістралі, прямуючи на південь, до Олд-Орчерда чи Гемптонса. «Відривайся, Диско-Лізо», — з посмішкою подумав Вік.