Від цього він відчував мурашки по тілу. Відчував обурення й шаленство.

Фрисбі злетів і знов опустився. Вік простежив за ним очима.

Так, він щось підозрював. Але підозри — далеко не те саме, що впевненість. Принаймні це він точно засвоїв. Він міг написати ціле есе на тему: «Чим відрізняються підозри від упевненості». Він справді був повірив, що всі підозри безпідставні, і це робило удар удвічі жорстокішим. А навіть якщо ні — те, чого не знаєш, не завдає болю. Хіба не так? Коли людина йде темною кімнатою з глибокою ямою в підлозі і проходить усього в якихось дюймах від неї, їй не конче знати, що ледь не провалилася. Причин для страху немає. Коли світло не ввімкнене.

Ні, він не провалився. Його штовхнули. Залишалося питання, що з цим робити. Роз’ятрена частина його єства, що волала від болю й гніву, зовсім не хотіла мислити «по-дорослому» і визнати, що подібні грішки трапляються в дуже багатьох пар з одного, а то й з обох боків. «До дідька «Пентхаус Форум», «Варіейшнс», чи як там ще називаються ці журнальчики, коли йдеться про мою дружину, яка трахалася невідомо з ким

(там, де друг — завжди друг)

за моєю спиною, коли Теда не було вдома…»

Знову почали прокручуватися кадри: зім’яті простирадла, напружені тіла, ніжні звуки. Потворні слова, огидні терміни наринули, як збіговисько роззяв на місце інциденту: перепихатися, встромляти, дрючити, замочити пісюна, я граю не за гроші, я граю не для слави, та грати твою мамцю — таки ганебна справа, розрядити пістолет, сапати вазони… «З моєю дружиною! — конвульсивно думав Вік, заламуючи руки. — Все це з моєю дружиною!»

Його розлючена, уражена частина мусила, скрегочучи зубами, погодитися, що він не може приїхати додому і натовкти Донні, щоб аж пір’я летіло. Проте він міг забрати Теда й піти. Не переймаючись поясненнями. І хай тільки спробує його зупинити, якщо наважиться. Він не думав, що вона це зробить. Узяти Теда, поїхати в мотель, найняти адвоката. Одним махом обрубати всі кінці й не оглядатися.

Але хіба не злякає хлопця, коли Вік просто схопить його і повезе в мотель? Чи не зажадає Тед пояснень? Йому тільки чотири, та цього досить, щоб збагнути: щось жахливо, катастрофічно не гаразд. А ще ця поїздка: Бостон, Нью-Йорк, Клівленд. Вікові було абсолютно начхати на цю подорож, принаймні зараз: хай старий Шарп зі своїм малюком хоч висадяться на Місяці, йому було все одно. Та Вік не сам. У нього є партнер. У партнера дружина і двоє дітей. Навіть тепер, коли йому було настільки боляче, Вік усвідомлював, що зобов’язаний хоча б сяк-так спробувати врятувати угоду з Шарпом, що було рівнозначне врятуванню самої «Ед Воркс».

Було ще одне питання, хоч він і не бажав його ставити собі: чому, власне, він хотів забрати Теда й піти, навіть не вислухавши її бачення історії? Те, що вона спить із ким завгодно, псує мораль Теда? Ні, він так не вважав. Тому що — його розум одразу ж ухопився за цю ідею — це певний спосіб змусити Донну страждати так само глибоко, як він зараз. Та чи хотів він перетворити сина на психологічний еквівалент лома чи кувалди? Мабуть, ні.

Інші питання.

Записка. Поміркуй-но хвильку про цю записку. Не про її зміст, не про ті шість рядків, сповнені брудної акумуляторної кислоти; подумай про сам факт записки. Хтось просто взяв і вбив курку, котра, даруйте за двозначність, несе золоті яйця. Навіщо коханець Донни прислав цю записку?

Звісно, тому що курка перестала нестися. І наш містер інкогніто був лютий, як дідько.

Донна його відшила?

Він намагався знайти якесь інше пояснення і не міг. Якщо розглядати фразу «Я З НАСОЛОДОЮ ТРАХАВ ЇЇ ДО НЕ МОЖУ» окремо від її несподіваної, приголомшливої сили, чи не є це класичний трюк собаки на сіні? Якщо не можеш мати якусь річ, нагидь на неї, щоб не дісталась комусь іншому. Нелогічно, зате ж як приємно. У цей розклáд вписується і нова, не така напружена атмосфера вдома. І те майже зриме полегшення, яке випромінювала Донна. Вона дала копняка містеру інкогніто, і цим анонімним посланням він вирішив відігратися на її чоловікові.

Останнє питання: це що-небудь змінює?

Він дістав із кишені лист і, не розгортаючи, заходився крутити його в руках. Він спостерігав, як у небі пливе червоний фрисбі, і запитував себе, якого дідька йому з цим усім робити.

— Що це в нечистого таке? — поцікавився Джо Кембер.

Він вимовляв кожне слово роздільно, майже без інтонації. Джо стояв на порозі й дивився на дружину. Чаріті накривала йому на стіл. Вони з Бреттом уже поїли. Джо повернувся з фургоном, набитим усіляким залізяччям, і, в’їхавши в гараж, угледів те, що на нього там чекало.

— Підйомник, — відповіла вона. Чаріті відіслала Бретта на весь вечір погратися з другом, Дейвом Берджероном. Не хотіла, щоб хлопець був поблизу, коли щось піде не так. — Бретт сказав, що ти хотів би такий мати. Він сказав: «Підйомник «Йорґен»».

Джо перетнув кімнату. Це був худорлявий чоловік кістлявої, але міцної статури, з великим гострим носом і тихою, легкою ходою. Зелений фетровий капелюх збився назад, так що стало видно залисину, яка росла спереду. На чолі — пляма від мастила, з рота несе пивним духом. Важкий погляд маленьких синіх очей. Чоловік, який не любить сюрпризів.

— Пояснюй, Чаріті, — промовив він.

— Сідай, а то вечеря охолоне.

Рука, як поршень, рвонула вперед. Міцні пальці вп’ялися їй у передпліччя.

— Якого хера ти там надумала? Пояснюй, я сказав.

— Не лайся, Джо Кембере.

Їй було страшенно боляче, та вона не дасть йому задоволення прочитати це в її очах чи на обличчі. Багато в чому він поводився як тварюка, і хоча це захоплювало її в молодості, тепер захоплення минуло. За роки спільного життя вона засвоїла, що іноді над ним можна взяти гору, просто вдаючи хоробрість. Не завжди, але іноді.

— Скажеш мені нарешті, якого хера ти собі надумала?

— Сідай їсти, і я все розповім, — спокійно відповіла Чаріті.

Він сів, і Чаріті подала йому тарілку. На ній лежав стейк із вирізки.

— Відколи це ми можемо дозволити собі харчуватися, як Рокфеллери? — поцікавився Джо. — Думаю, в тебе вже є напоготові яка-небудь годяща казочка.

Вона принесла каву і запечену половинками картоплю.

— То тобі не потрібен підйомник?

— Я ніколи такого не казав. Але де мені, бляха, взяти стільки грошей?

Він заходився їсти, не зводячи з неї очей. Чаріті знала: зараз він її не битиме. Він ще відносно тверезий, і це її шанс. Якщо він її битиме, то тільки після того, як повернеться від Ґері Первієра, залитий горілкою і переповнений скривдженою гордістю самця.

Чаріті сіла навпроти і повідомила:

— Я виграла в лотерею.

Щелепи завмерли, тоді запрацювали знову. Джо закинув до рота шматок.

— Аякже, — відповів він, — а завтра каналія Куджо почне срати золотими ґудзиками.

Він махнув виделкою в бік собаки, що, не знаходячи собі місця, бігав туди-сюди по ґанку. Бретт не любив брати його з собою до Берджеронів. Вони тримали кроликів, і Куджо просто божеволів від їхнього вигляду.

Чаріті сягнула до кишені фартуха, дістала підписану агентом копію бланка на отримання виграшу і через стіл простягла його Джо.

Кембер короткопалою рукою розгладив папір і вп’явся в нього очима. Його погляд сконцентрувався на цифрі.

— П’ять… — почав був Джо, але його рот із гучним звуком закрився.

Чаріті мовчки дивилася на нього. Він не усміхнувся. Не підійшов, щоб поцілувати. Для людини з його складом думок слово «пощастило» означало тільки те, що поряд чатує якась пастка.

Нарешті він глянув на неї.

— Ти виграла п’ять тисяч доларів?

— Так, мінус податки.

— Відколи ти граєш у лотерею?

— Я щотижня купую п’ятдесятицентовий квиток. І ти, Джо Кембере, не маєш права мені дорікати. Враховуючи те, скільки ти тратиш на пиво.

— Пильнуй свій рот, Чаріті, — пригрозив Джо, не кліпнувши пронизливо-синіми очима. — Пильнуй свій рот, а то він може й розпухнути.