Його постійно мучила спрага, та останнім часом він став остерігатися миски з водою, а коли все-таки пив, на смак вона була, як сталева стружка. Від води боліли зуби. Від неї очі пронизувало цвяхами болю. Зараз він лежав на траві, і його не хвилювали ні світляки, ні будь-що інше. Йому було байдуже до ЧОЛОВІКІВ, гомін голосів яких долинав звідкись згори. Це було ніщо порівняно з його власним усе дужчим стражданням.

— Бостон! — вигукнув Ґері Первієр і загиготів. — Бостон! Якого біса ти там забув? І що наштовхнуло тебе на думку, що в мене є гроші, щоб віятися з тобою? Думаю, доки не надійде чек, мені не вистачить навіть до Норджа проїхатися.

— Ну тебе к бісу, ти просто купаєшся в грошах, — відгукнувся Джо. Він уже досить-таки захмелів. — Варто тільки трохи понишпорити в твоєму матраці, ото і все.

— Крім блощиць, там нічого немає, — заперечив Ґері і знову розреготався. — Ліжко аж кишить ними, та мені до одного місця. Готовий перезаряджати?

Джо простяг склянку. Інгридієнти стояли одразу ж за кріслом Ґері. Він змішував їх у темряві впевненою, тренованою, важкою рукою хронічного алкоголіка.

— Бостон! — лукаво повторив Ґері, подаючи Джо коктель. — Збираєшся дати трохи жару, еге ж, крихітко Джої?

Ґері був єдиною людиною в Касл-Року, а може, і в світі, якій сходило з рук називання Джо крихіткою Джої.

— Трохи поколобродити, га? Ніколи не чув, щоб ти виїздив кудись далі, ніж до Портсмута.

— Я бував у Бостоні раз чи двічі, — відповів Джо. — А ти, збоченцю, стережись, а то нацькую на тебе собаку.

— Ти не нацькуєш цього пса навіть на волаючого ніґера з бритвами в обох руках, — заперечив Ґері. Він зігнувся і коротко погладив Куджо. — Що на це каже твоя дружина?

— Вона не знає. Їй і не треба знати.

— Он як?

— Вона з хлопцем їде до Коннектикуту навідати сестру і її виродка-чоловіка. Їх не буде цілий тиждень. Вона виграла трохи грошей в лотерею. Краще самому сказати тобі. Усі імена й так оголосять по радіо. Через той виграшний бланк, що вона має підписати.

— Виграла в лотерею, кажеш?

— П’ять тисяч доларів.

Ґері свиснув. Куджо невдоволено повів вухами.

Джо переказав йому розмову за вечерею, випустивши епізод зі сваркою і обернувши все так, наче угода була його ідеєю. Хлопець їде на тиждень з нею до Коннектикуту, а восени — на тиждень з ним до Мусхеда.

— І ти, свинтусе, збираєшся до Бостона витрачати свою частку, — сказав Ґері, сміючись і плескаючи Джо по плечу. — А ти — ще той тип, треба сказати.

— А чому б і ні? Пригадуєш, коли я востаннє мав вихідний? Я — ні. Не пам’ятаю. На цей тиждень у мене небагато діла. Думав десь півтора дня розбирати мотор комбайна Річі. Бавитися з клапаном і все таке. Та з цим підйомником робота займе щонайбільше чотири години. Скажу йому, хай завезе комбайн завтра, і зроблю все по обіді. Маю одну трансмісію, але це всього-на-всього вчитель. З початкової школи. Можна відкласти. І ще кілька подібних дрібниць. Просто подзвоню їм і скажу, що беру невеличку відпустку.

— Чим збираєшся займатися в Бостоні?

— Ну, можна пару разів сходити на «Фенвей»[40], подивитися, як грають діряві «Сокс»[41], піти на Вашингтон-стрит[42].

— Знаю райончик. Фронтова зона, як його називають. Вищий пілотаж! — Ґері пирснув від сміху і ляснув себе по нозі. — Подивитися кілька брудних шоу і спробувати підхопити трипер!

— Але самому не дуже весело.

— Що ж, думаю, можна з тобою прогулятися, якщо вділиш мені трохи грошенят, доки не прийде чек.

— Добре, — погодився Джо. Первієр був пияком, та до боргів ставився відповідально.

— Я не був із жінкою вже десь чотири роки, — задумливо промовив Ґері. — У Франції втратив майже всю свою спермофабрику. Те, що лишилося, часом функціонує, а часом — ні. Цікаво буде перевірити, чи в моїй порохівниці ще залишився порох.

— Ага, — пробурмотів Джо. Він почав ковтати слова, у вухах дзвеніло. — І не забудь про бейсбол. Знаєш, коли я останній раз був на «Фенвеї»?

— Ні.

— У шіст-де-сят вось-мо-му, — проскандував Джо, нахилившись вперед і для підсилення за кожним складом ляскаючи Ґері по руці. При цьому розлив майже весь свій напій. — Ще до народження сина. Вони грали з «Тиграми» і продули 6–4, лохи. У восьмому інінгу Норм Кеш пробив хоум-ран.

— Коли плануєш виїжджати?

— Думаю, в понеділок десь близько третьої. Дружина з малим, здається, хочуть їхати вранці. Відвезу їх на станцію в Портленд і матиму весь ранок і частину обіду, щоб розгребти всі справи.

— Візьмеш авто чи фургон?

— Авто.

У темряві погляд Ґері став замріяним і маслянистим.

— Бухло, бейсбол і баби, — промовив він і трохи випростався на стільці. — До одного місця, можна й поїхати.

— То ти згоден?

— Ага.

Джо скрикнув від радості, і обоє розреготалися. Жоден з них не помітив, як від цього звуку Куджо підняв голову і тихенько загарчав.

Світанок понеділка був забарвлений у перламутровий і темно-сірий кольори: туман був такий густий, що Бретт Кембер не міг розгледіти дуба коло свого вікна, хоча той був на відстані якихось тридцяти ярдів[43].

Будинок довкола нього ще спав, та в самого Бретта сну наче й не бувало. Він їде в подорож — від цієї звістки бриніла кожна клітинка його єства. Тільки він з мамою. Бретт відчував: подорож буде чудова, і в глибині душі, навіть не усвідомлюючи цього, був радий, що тато з ними не їде. Він зможе бути сам собою, а не намагатися дорівнятися до якогось таємничого ідеалу чоловіка, якого, він знав, досяг його батько, а сам Бретт іще навіть не міг його збагнути. У нього був хороший настрій, неймовірно хороший і неймовірно життєрадісний. Йому було шкода всіх на світі, хто не вирушав у подорож цього прекрасного туманного ранку, після якого, коли сонце випече туман, настане ще один палючо спекотний день. Він збирався сидіти біля вікна і спостерігати кожну милю подорожі від станції на Спрінг-стрит аж до Стретфорда. Увечері він довго не міг заснути і ось — ще й п’ятої немає… Та якщо він і далі лежатиме в ліжку, то просто вибухне абощо.

Тихо, як тільки міг, він одяг джинси, футболку з «Касл- Рокськими пумами», білі спортивні шкарпетки і взувся в кеди. Тоді зійшов униз і приготував собі миску «Какао-ведмедиків». Намагався їсти якомога тихіше, та був упевнений, що хрускіт сніданку, котрий чувся у вухах, розноситься по всьому дому. Він почув, як нагорі батько захропів і повернувся у двоспальному ліжку, яке ділив із мамою. Рипнули пружини. Бреттові щелепи застигли. Після секундних роздумів він виніс другу порцію «ведмедиків» на ґанок, стежачи, щоб не грюкнути дверима.

У щільному тумані всі запахи літа відчувалися дуже виразно, повітря було вже тепле. На сході, одразу ж над ледь помітною латкою, у якій вгадувалися обриси смуги сосон на східному краю пасовища, він побачив сонце. Воно було маленьке і яскраво- сріблясте, як повний місяць, коли підіб’ється високо на небі. Навіть зараз у повітрі висіла важка димка вологи, мовчазна й непроникна. О восьмій чи дев’ятій туман розвіється, та волога залишиться.

А зараз Бретт бачив перед собою білий, таємничий світ, і хлопця сповнювали його потаємні радощі: запаморочливий дух сіна, яке вже за тиждень можна буде косити, запах гною і маминих троянд. Він розрізняв навіть слабкий аромат тріумфальної жимолості Ґері Первієра, що повільно поглинала паркан на межі його володінь, поховавши його під солодкаво-духмяною масою чіпких пагонів.

Він відставив миску й рушив через подвір’я туди, де, як він знав, мав бути сарай. На півдорозі він озирнувся через плече і побачив, що від будинку залишилися тільки імлисті обриси. Ще кілька кроків — і його поглинув туман. Він був сам у білому мороці, тільки крихітне сріблясте сонце дивилося на нього згори. Він вдихав запах пилу, вологи, троянд і жимолості.