— Лайно, — промурмотів Джо.

Собака не з’являвся. Мабуть, знав, що Джо знайде купу, і йому було соромно. Куджо був розумним, наскільки розумними бувають собаки взагалі, і усвідомлення (або передчуття) таких речей аж ніяк не виходило за межі його розуміння.

Джо взяв лопату й вигріб лайно геть. Потім вилив на пляму цілий ковпачок «Індастріал клінера»[52], який завжди тримав під рукою, протер ганчіркою і сполоснув водою з крана, що був у глибині гаража.

Покінчивши з цим, він витяг і переглянув свій маленький, скріплений спіралькою записник, у якому записував усі замовлення. Комбайн «Інтернешнел» Річі був готовий: з цим новим підйомником витягти двигун було раз плюнути. Роботу з трансмісією вдалося перенести без проблем: учитель, як і сподівався Джо, виявився поступливим. У нього було ще кілька замовлень, та всі дріб’язкові.

Він пішов у дім — установленням телефону в гаражі Джо не переймався: як пояснив Чаріті, додаткова лінія обійдеться в купу бабла, — і заходився обдзвонювати людей, кажучи, що мусить поїхати з міста на кілька днів у справах. Він займеться їхніми проблемами, перш ніж вони вирішать звернутися до когось іншого. А якщо одному чи двом не терпиться замінити ремінь вентилятора чи радіаторного шланга, то клав він на них.

Завершивши з дзвінками, він повернувся до майстерні. Останньою роботою на сьогодні було залити нове мастило й замінити поршневі кільця. Власник обіцяв, що забере машину опівдні. Джо взявся до роботи, думаючи про те, як же тихо стало довкола без Бретта і Чаріті… І без Куджо. Зазвичай велетень сенбернар, сопучи, лежав у тінистому кутку біля масивних розсувних дверей і дивився, як Джо працює. Іноді Джо до нього говорив, і в Куджо завжди був такий вигляд, ніби він уважно слухає.

«Покинули, — з деяким обуренням подумав Джо, — всі троє мене покинули». Він зиркнув на те місце, де лежало лайно, і з відчуттям змішаного з огидою збентеження знову похитав головою. Питання, що робити з годівлею Куджо, постало знову — і знову без відповіді. Що ж, пізніше треба буде дзенькнути старому збоченцю. Може, йому спаде на думку хтось — якась дитина, — хто погодиться якихось кілька днів навідуватись і давати Куджо пожерти.

Він кивнув головою, ввімкнув радіо на норвейську станцію «Воксо» і зробив гучніше. Крім новин і спортивних повідомлень, він його по-справжньому й не слухав, та то була все ж таки компанія. Особливо коли нікого немає поряд. І коли в будинку десь із десяток разів дзвонив телефон, Джо його не почув.

Половину ранку Тед Трентон провів у своїй кімнаті, граючись машинками. За чотири роки, прожиті на цій землі, він назбирав їх аж понад тридцять. Солідна колекція, яка розпочалася 79-центовими пластиковими модельками, що їх тато часом купував у бриджтонській крамничці-аптеці, куди навідувався щосереди ввечері, аби придбати «Тайм» (із 79-центовими вантажівками треба поводитись обережно, бо їх «ЗРОБЛЕНО НА ТАЙВАНІ» і вони мають схильність розвалюватися), і закінчувалася його флагманом, прекрасним жовтим бульдозером «Тонка», котрий сягав Тедові до колін.

У нього було багато чоловічків, щоб саджати в кабіни вантажівок. Деякі з них були круглоголовими молодцями, котрих він наскладав із наборів «Плейскул». Інші були солдатики. Чимало було й таких, котрих він називав «хлопцями з Зоряних Воєн». Серед них були Люк, Хан Соло, Імперський страшило (він же Дарт Вейдер), Беспін-войовник і беззаперечний улюбленець Теда — Ґрідо. Ґрідо завжди діставався бульдозер.

Іноді він грався у «Дюків з Газзарду»[53], іноді у «Бі-Джея і шимпанзе Біра»[54], іноді в копів і контрабандистів (мама з татом возили його до Норвея на подвійний кіносеанс, де вони дивилися «Кульову блискавку» і «Лихоманку на білій смузі», що справило на Теда чимале враження), а іноді в гру, яку вигадав сам. Вона називалася «зіткнення десяти машин».

Та гра, у яку Тед грав найчастіше і в яку грав зараз, не мала назви. Вона виглядала так: Тед вигрібав з обох коробок усі машини, саджав у них чоловічків і вишиковував їх одну за одною по діагоналі, кількома паралельними рядами, так ніби вони косо припарковані на якійсь вулиці, яку міг бачити тільки він один. Потім Тед дуже повільно пересував вантажівки одну по одній в інший кінець кімнати і знову розташовував їх бампер до бампера. Часом він повторював цикл десять-п’ятнадцять разів, протягом години, а то й більше, і йому не набридало.

Вік і Донна були приголомшені цією грою. Вони трохи непокоїлися, спостерігаючи, як Тед раз у раз повторює одну й ту ж майже ритуальну схему. Обоє вряди-годи допитувались, у чому привабливість гри, та, щоб пояснити, Теду не вистачало слів. «Королі ризику», «Копи і контрабандисти» та «зіткнення десяти машин» були просто іграми типу «тарах-бабах». Ця ж була тихою, мирною, врівноваженою і організованою. Якби в нього був великий словниковий запас, Тед міг би пояснити батькам, що гра є його мантрою Ом, яка відчиняє двері до роздумів і самозаглиблення.

Тепер, граючись, він думав про те, що щось не гаразд.

Автоматично і несвідомо його погляд упав на двері шафи, та проблема була не в ній. Двері були щільно зачинені, і відтоді як з’явилися слова проти чудовиськ, вони ніколи не відчинялися. Ні, не гаразд було щось інше.

Що це, він точно не знав, навіть не був упевнений, чи хоче знати. Але, як і Бретт Кембер, Тед уже навчився розбиратись у течіях батьківської ріки, по якій плив. Останнім часом у нього виникло відчуття, що одразу ж під її поверхнею криються темні вири, піщані мілини, можливо, смертельні чорториї. Там могли бути пороги. Водоспад. Будь-що.

Не все гаразд було між татом і мамою.

Це було видно з того, як вони дивилися одне на одного. Як розмовляли. Це було на їхніх обличчях і за ними. У їхніх думках.

Він закінчив пересувати косі ряди вантажівок з одного боку кімнати на інший, розташувавши їх там в автоколону бампер до бампера, встав і підійшов до вікна. Трохи боліли коліна: він уже довгенько грав у свою безіменну гру. Унизу, на задньому дворі мати вішала білизну. Півгодини тому вона намагалася зв’язатися з чоловіком, який міг полагодити «пінто», та його не було вдома. Вона довго чекала на відповідь, а тоді люто жбурнула слухавку. А його мама майже ніколи не сердилася через такі дрібниці.

Коли він визирнув, мати вішала останні дві сорочки. Вона глянула на них, і її плечі ніби згорбилися. Вона підійшла до яблуні за подвійною смугою одягу, і з її пози — ноги розставлені, голова похнюплена, плечі злегка трусяться — Тед зрозумів, що мати плаче. Він дивився на неї якийсь час, а тоді поповз назад до своїх вантажівок. Він відчув порожнечу в шлунку. Тед уже сумував за татом, і сумував сильно, та це було гірше.

Він повільно сунув вантажівки через кімнату одну по одній, шикуючи їх тим же діагональним порядком. Коли грюкнули задні двері, він перервався. Думав, що мати його покличе, та вона цього не зробила. Почулися її кроки в кухні, тоді рипіння її улюбленого крісла у вітальні: вона сіла. Але телевізор не ввімкнувся. Тед уявив, як мати просто сидить там унизу, просто… сидить… І швидко прогнав цю думку.

Він скінчив шикувати машини. Ґрідо, його улюбленець, сидів у кабіні бульдозера, дивлячись своїми круглими, порожніми чорними очима на двері Тедової шафи. Очі в нього були великими, так, ніби він побачив там щось, щось настільки страшне, що змусило його очі розширитися, щось насправді лихе, щось моторошне, щось, що наближається…

Тед кинув нервовий погляд на двері. Вони були міцно зачинені.

Нарешті йому таки набридло. Він поскладав іграшки в коробку, навмисне голосно брязкаючи, щоб вона зрозуміла, що Тед збирається зійти вниз дивитися «Пороховий дим»[55] на восьмому каналі. Рушив до дверей, але зупинився, зачаровано задивившись на слова проти чудовиськ.

Чудовиська, тримайтеся далі від цієї кімнати!