Та чудовиськом із його сну була зовсім не гігантська мавпа. Це був… Хто? Дракон? Ні, нічого такого. Ніяких драконів, ніяких динозаврів чи тролів. Він не пам’ятав. Хай там що це було, воно не могло видертися нагору до Донни й Теда, тому просто чекало внизу біля їхнього сховку, як кіт, що зі страхітливою незворушністю чатує на мишу.

Вік кинувся вперед, і хоча поспішав щодуху, ніяк не міг наблизитися до іншого краю галявини. Він чув, як Донна кличе на допомогу, та коли намагався відгукнутись, слова завмирали в повітрі, не пролетівши й двох футів від його рота. Урешті-решт його помітив Тед.

«Вони не діють! — закричав Тед, і голос його був сповнений такого розпачу і безнадії, що Вікові аж живіт звело від страху. — Тату, слова проти чудовиськ не діють! Тату! Вони не діють і ніколи не діяли! Ти збрехав мені, тату! Збрехав!»

Він помчав іще швидше, але це було, ніби біжиш на біговій доріжці. Погляд упав на підніжжя тієї високої сірої скелі і Вік побачив купу старих кісток і вишкірених черепів. Деякі з них поросли зеленим мохом.

І прокинувся.

І все-таки, що то був за монстр?

Він просто не міг згадати. Увесь сон тепер здавався схожим на сцену, яку він спостерігав крізь перевернутий телескоп. Вік кинув цигарку в унітаз і спустив воду. Потім відкрутив кран в умивальнику, щоб змити попіл.

Вік помочився, вимкнув світло й повернувся до ліжка. Лягаючи, кинув погляд на телефон і несподівано відчув ірраціональне бажання зателефонувати додому.

Ірраціональне — це ще м’яко сказано. Було за десять хвилин друга. Він не тільки розбудить її своїм дзвінком, а ще й перелякає до смерті. Сни не слід тлумачити буквально, це знає кожен. Коли твій шлюб і кар’єра висять на волосині, воно й не дивно, що свідомість починає показувати ось такі невеселі коники.

І все ж таки: просто почути її голос і переконатися, що все гаразд…

Він відвернувся від телефону, збив подушку і рішуче заплющив очі.

«Зателефонуєш їй уранці, якщо вже тобі так припекло. Одразу ж після сніданку».

Він заспокоївся і невдовзі знову поринув у сон. Тепер йому вже нічого не снилося — а якщо й снилося, у свідомості це ніяк не відбилось. І коли у вівторок уранці продзвенів будильник, Вік геть забув про чудовисько на галявині. Залишився тільки невиразний спогад, наче він прокидався вночі. Того дня додому Вік не зателефонував.

Того вівторка Чаріті Кембер прокинулася рівно о п’ятій, також переживши коротку фазу дезорієнтації: замість дерев’яних стін — жовті шпалери, замість білих ситцевих фіранок — яскраво-зелені візерунчасті штори, замість широкого двоспального ліжка, що вже почало прогинатися посередині, було вузьке, односпальне.

Тоді Чаріті пригадала, що перебуває в Стретфорді, штат Коннектикут, і в ній розлилося радісне передчуття. Вона зможе цілий день розмовляти з сестрою, досхочу пригадувати старі часи, дізнатися, як та жила останні кілька років. А ще Голлі запропонувала поїхати до Бриджпорта, пройтися по крамницях.

Вона прокинулася на півтори години раніше, ніж зазвичай, і, мабуть, за добрі дві години до того, як у цьому домі почнеться якийсь рух. Але, як казала її мати, людина ніколи не спить добре на новому місці перші дві ночі, і це правда.

Чаріті лежала й прислухалась, і незабаром із тиші почали виділятися окремі неголосні звуки. Вона дивилася на вузьку смужку вранішнього світла, що пробивалася крізь напіврозсунуті штори: перші промені світанку, завжди такі бліді, тонкі й прозорі. Почувся скрип підлоги. Ранкове шаленство сойки. Проїхав перший потяг, що прямував до Вестпорта, Ґрінвіча і Нью-Йорка.

Підлога скрипнула вдруге.

І втретє.

То було не просто потріскування дощок. То були кроки.

Чаріті сіла в ліжку, обмотавши ковдру і простирадло навколо пояса своєї скромної рожевої нічної сорочки. Тепер кроки повільно віддалялися вниз сходами. Хода була легка. Босоніж або в шкарпетках. То Бретт. Коли живеш із людиною, починаєш розрізняти її кроки. Це була одна з тих загадкових речей, що приходять з роками, як відбиток листка на камені.

Вона відкинула ковдру, підвелася й рушила до дверей. Її кімната виходила в головний коридор, і вона ще встигла мигцем побачити, як маківка Бретта і його настовбурчений чубчик зникають унизу.

Вона попрямувала слідом.

Коли Чаріті дійшла до верхньої сходинки, Бретт уже рухався коридором, що вів через весь будинок до кухні. Вона відкрила була рот, щоб покликати його, але тут же закрила. Їй було незручно. Дім спав, і це був не її дім.

Щось у його позі, у тому, як він ішов… Але ж із того часу минуло кілька років.

Боса, вона швидко й нечутно спустилася сходами і рушила за Бреттом на кухню. На ньому були лише блакитні піжамні штани, їхні білі зав’язки звисали нижче від місця, де штанини роздвоювалися. Хоча була тільки-тільки середина літа, шкіра Бретта вже набула бронзового кольору. Він чорнявий, як і батько, тому швидко засмагав.

Спинившись на порозі, Чаріті вдивлялася в його профіль, облитий прозорим, блідим ранковим світлом. Він пробирався вздовж ряду шафок, що висіли над плитою, мийкою і робочою поверхнею. Її серце було сповнене замилування і страху водночас. «Він гарний, — подумала Чаріті. — Йому передалося все гарне, що будь-коли було в нас із Джо». Чаріті ніколи не могла забути цю мить. Вона дивилася на свого сина, одягненого в самі лише піжамні штани, і на мить невиразно відчула всю таємничість пори його дитинства, яке так скоро пролетить. Материнські очі милувалися стрункими вигинами його м’язів, контурами сідниць, чистими лініями ступень. Він був… сама досконалість.

Вона бачила все це так чітко, тому що Бретт спав. Дитиною він ходив уві сні. Це повторювалося разів із двадцять у період від чотирьох до восьми років. Урешті вона занепокоїлась і злякалася настільки, що без відома Джо вирішила проконсультуватися з доктором Ґрішемом. Чаріті не боялася, що Бретт втратить розум: усі, хто був із ним поруч, бачили, що він ріс тямущим і цілком нормальним хлопцем. Та її лякало те, що, перебуваючи в цьому дивному стані, він може нашкодити собі. Доктор Ґрішем сказав, що це малоймовірно і що більшість чудернацьких забобонів щодо сомнамбулізму з’явилась у людей під впливом дешевих, не підкріплених науковою базою кінофільмів.

— Про ходіння вві сні ми знаємо небагато, — пояснював лікар, — та все ж знаємо, що найчастіше воно буває в дітей, а не в дорослих. Взаємодія між тілом і розумом постійно зростає і міцнішає, місіс Кембер. Учені, котрі займалися дослідженнями в цій сфері, вважають, що сомнамбулізм спричиняється появою тимчасового і зовсім незначного дисбалансу між цими двома половинками людського «я».

— Щось на зразок болів під час прискореного росту? — непевно спитала Чаріті.

— Так, дуже подібно до цього, — з усмішкою відповів Ґрішем. Накресливши в блокноті параболу, він пояснив, що сомнамбулізм має досягти піку, тоді протриває ще деякий час і поступово піде на спад, а згодом і зовсім зникне.

Чаріті вийшла від лікаря, трохи заспокоївшись із приводу того, що Бретт може випасти з вікна чи вибігти на середину дороги. Та роз’яснення доктора Ґрішема до кінця її так і не переконали. Через тиждень вона привела Бретта. Тоді минув лише один чи два місяці від його шостого дня народження. Лікар провів повне обстеження і ніяких відхилень у розвитку не виявив. І справді, Ґрішем мав рацію. Останній випадок того, що Чаріті називала «нічними походами», трапився більш ніж два роки тому.

Останній — до сьогодні.

Бретт переходив від шафки до шафки, обережно зачиняючи дверцята, знімаючи накривки з каструльок і горщиків, перекладаючи кухонне начиння, банку з сухим молоком, ретельно поскладані рушники, перебираючи колекцію скляного посуду в стилі Великої депресії, яку Голлі ще не вкомплектувала. Його очі були розширені й порожні. У Чаріті аж мороз пішов по шкірі: вона була впевнена, що він бачить перед собою вміст інших шафок у якомусь іншому місці.

Чаріті відчула давній, майже забутий, безпомічний страх, що його відчувають усі батьки в перші роки життя дитини з усіма їх тривогами і маленькими сюрпризами: коли ріжуться зуби, висока температура, що піднімається як подарунок після щеплення, кашлюк, отит або оте, коли ні з того ні з сього починає кривавити рука або нога. «Про що він думає і де перебуває? — питала себе Чаріті. — І чому зараз, після двох спокійних років? Через нові обставини? Здавалося, його це анітрохи не пригнічувало. Принаймні досі».