Він загасив свою цигарку і ледь не перевернув наполовину повну пляшку Роджера. Руки тремтіли.
Роб кивнув.
— За це я й вип’ю, — він підняв склянку. — Пропоную тост, джентльмени.
Вік і Роджер підняли свої.
Роб секунду подумав і проголосив:
— Щоб усе вийшло, поганим прогнозам на зло.
— Амінь, — промовив Роджер.
Вони цокнулись і випили. Коли Вік перехилив склянку до дна, то знову спіймав себе на тому, що думає про Донну й Теда.
Джордж Міра, листоноша, підняв затягнуту в блакитно-сірі штани поштової уніформи ногу і пукнув. Останнім часом він пукав чимало, і це його трохи хвилювало. Схоже, від того, що він їв, це не залежало. Учора на вечерю вони з дружиною їли грінки з тріскою у вершковому соусі, і він пукав. На сніданок — тарілка вівсянки «Келлоґ» зі шматочками бананів… і пукання тривало. На обід були два чизбургери з майонезом у «Лагідному тигрі» — нова серія.
Він відшукав свій симптом у «Домашній медичній енциклопедії», безцінному дванадцятитомному виданні, яке його дружина збирала по одному тому, обмінюючи на свої чеки в крамниці «Шоп’н Сейв», що в Саус-Перісі. Інформація, яку Джордж Міра знайшов під заголовком «надмірне газоутворення», його не вельми втішила. Це могло бути симптомом розладів шлунка, могло означати, що в нього утворюється маленька мила виразка, або свідчити про проблеми з кишківником і навіть онкологію. Якщо так триватиме й далі, він збирався піти на прийом до старого доктора Квентіна. Доктор Квентін скаже, що його надмірне пукання пов’язане з віком, ось і вся причина.
Смерть тітки Евві Чалмерс, яка відійшла наприкінці весни, стала для Джорджа Міри важким ударом, важчим, ніж він міг уявити. З того часу він не любив задумуватися про вік. Йому більше подобалися думки про «золоті роки пенсії», роки, які вони з Кетті проведуть разом. Більше не треба буде вставати о пів на сьому. Не треба буде тягати мішки з поштою й вислуховувати того придурка Майкла Форньєра, начальника Касл-Рокського поштового відділення. Не треба буде відморожувати яйця взимку і божеволіти влітку, коли пригріває сонечко і відпускники бажають, щоб їм привозили пошту в кемпінги або в заміські котеджі. Натомість можна буде об’їздити на «віннебаґо»[73] всі мальовничі місця Нової Англії, можна буде порпатися в саду, завести купу нових хобі і, найголовніше, можна буде розслабитись і відпочити. Думка про те, що всю старість доведеться пропердіти, як несправна ракета, щось ніяк не вписувалась у приємні уявлення про «золоті роки пенсії».
Він повернув маленький біло-блакитний поштовий фургон на міську дорогу № 3, мружачись від сліпучого сонячного променя, що ковзнув по вітровому склі. Літо видалося точнісінько таким, як пророкувала тітка Евві, і навіть іще гарячішим. Він чув, як у високій по-літньому траві сонно дзвенять цикади, і на мить перед очима спалахнула картинка: сцена із «Золотих років пенсії» під заголовком «Джордж відпочиває в гамаку на задньому дворі».
Він зупинився коло воріт Міллікенів, заштовхуючи в їхню скриньку рекламний проспект «Зейрз»[74] і рахунок за електроенергію. Сьогодні був день надходження рахунків за електроенергію, та Джордж Міра сподівався, що люди з компанії електропостачання не затамовуватимуть подих, чекаючи на чек від Міллікенів. Міллікени були такими ж обдертими білими злиднями, як і Ґері Первієр, що жив вище по дорозі. На те, що лишилося від Ґері Первієра, чоловіка, який колись отримав «Хрест за бойові заслуги», аж сором було дивитися. Та й отой Джо Кембер не дуже далеко від нього втік. Вони скочувалися на пси разом.
Джон Міллікен був на подвір’ї, ремонтуючи щось схоже на мотоплуг. Джордж помахав йому рукою. Той лише коротко клацнув пальцем у відповідь, перш ніж повернутися до роботи.
«Ось на тобі, дармоїде на гроші соцзахисту, — подумав Джордж. Задерши ногу, він дунув у свій тромбон. — З отим пуканням справи кепські. У компанії треба бути збіса обережним».
Він рушив дорогою до Ґері Первієра і видобув ще один проспект «Зейрз» і ще один рахунок за електроенергію, додавши до них бюлетень організації «Ветерани війн за кордоном». Засунувши їх у поштову скриньку, Джордж розвернув авто на під’їзній доріжці Первієра. Їхати на пагорб до Джо Кембера йому сьогодні не доведеться. Учора близько десятої той зателефонував на пошту і попросив затримати його кореспонденцію на кілька днів. Майкл Форньєр, завідувач поштового відділення Касл-Рока і неабиякий базікало, заповнив стандартний бланк «утримувати до подальших вказівок» і кинув його на стіл Джорджа.
Форньєр попередив Джо Кембера, що коли він хоче затримати доставку пошти і за понеділок, то для цього вже запізно. Листоноша вирушив за п’ятнадцять хвилин до його дзвінка.
— Не страшно, — відповів Джо Кембер. — Думаю, забрати сьогоднішню я ще встигну.
Кладучи конверти в скриньку, Джордж помітив, що пошта Ґері Первієра за понеділок, видання «Популярної механіки» і прохання про пожертву від фонду підтримки освіти сільських дітей, так і лишилася неторканою. Розвертаючись, він побачив, що великий старий «крайслер» Первієра стоїть на місці, а поряд із ним припаркований уже трохи підіржавілий «універсал» Джо Кембера.
— Повіялися кудись разом, — уголос пробурмотів Джордж Міра. — Двоє дурнів поїхали гастролювати.
Він задер ногу і знову пукнув.
Джордж дійшов висновку, що двійця, напевне, вирушила кудись пити й волочитися за шльондрами, роз’їжджаючи довкола на Кемберовому пікапі. У нього не виникло запитання, чому вони взяли вантажівку Джо, якщо під рукою були ще два значно комфортніші транспортні засоби. Крові на східцях ґанку він теж не помітив, так само як і величезної дірки, проламаної в нижній панелі вхідних дверей будинку Ґері Первієра.
— Двоє дурнів поїхали на гастролі, — повторив Джордж. — Добре, що Джо Кембер хоч здогадався скасувати доставку.
Він рушив назад до Касл-Рока тим же шляхом, яким приїхав, раз у раз задираючи ногу, щоб подути у свій тромбон.
Стів Кемп заїхав до «Молочної королеви», що в торговельному центрі «Вестбрук», аби перехопити там кілька чізбургерів і морозиво «Діллі бар». Він сидів і їв у фургоні, дивлячись на Брайтон-авеню, але нічого перед собою не бачив і не відчував смаку їжі.
Перед цим Стів телефонував до офісу красунчика-чоловіка. Коли секретарка спитала його ім’я, він назвався Адамом Своллоу, маркетинговим директором «Дому світла», і сказав, що хотів би поговорити з містером Трентоном. У нього аж у роті пересохло від задоволення. Коли Трентон з’явиться на дроті, у них знайдуться цікавіші теми для розмови, ніж маркетинг. Наприклад, про родимку маленької мадам і про те, на що вона схожа. Чи про те, як одного разу, кінчаючи, вона вкусила його, і то так сильно, що аж пішла кров. Або поцікавитись, як справи у богині блуду відтоді, як красунчик чоловік дізнався, що вона виявляє деяку перебірливість стосовно того, хто по інший бік ліжка.
Та не так сталося, як гадалося.
— Мені шкода, — промовила секретарка, — але ні містера Трентона, ні містера Брейкстоуна не буде в офісі до кінця тижня. Можливо, їх не буде на місці й більшу частину наступного. Якщо я можу вам чимось допомогти…
У її жвавому тоні виразно чулася надія. Дівчина справді хотіла допомогти. Це був її щасливий шанс отримати замовлення, поки шефи залагоджують справи в Бостоні або Нью-Йорку, але точно не в такому екзотичному місті, як Лос-Анджелес. Тільки не така занюхана, маленька агенція, як «Ед Воркс». Тож розважайся, хлопчику мій, і танцюй, поки капці не задимлять.
Стів подякував і сказав, що зателефонує ближче до кінця місяця. Перш ніж секретарка встигла спитати номер його телефону, він повісив слухавку, оскільки офіс «Дому світла» містився в телефонній будці на Конгрес-стрит, якраз навпроти тютюнової крамниці «Джо».
І ось тепер він сидів у фургоні, їв чизбургери і думав, що робити далі. «Ніби ти не знаєш», — прошепотів внутрішній голос.