— Ш-ш-ш. Заспокойся. Дай-но я гляну. — Вона стала поряд із ним навколішки. — Авжеж. Поламані. Шебе, ну ти й придурок. І як же ти тепер зароблятимеш на життя? Можна подумати, тобі не відомо, що ти слабак і завжди таким був. — Еллі допомогла йому зіп’ятися на ноги. Він спробував прикрити обличчя долонями, але це йому не вдалося, і тоді він, не криючись, дав волю сльозам. — Ходи сюди, до столу, я подивлюся, що можна зробити.

Вона підвела його до столу, всадовила й наклала на руки шини з рейок ломаччя, призначеного для підпалювання, із дров’яного ящика. Шеб тихенько плакав, мимоволі схлипуючи.

— Меджис, — сказав стрілець, і маленький піаніст широкими очима озирнувся та здивовано вирячився на нього. Шеб більше не намагався всадити в нього ніж, тому стрілець кивнув досить приязно. — Меджис, — повторив він. — На Чистому морі.

— То й що з того?

— Ти був там, правда ж? Як то кажуть, дуже давно тому.

— А якщо й був? Щось я тебе не пригадую.

— А дівчину пам’ятаєш? Дівчину на ім’я Сюзанна? І ніч Жнив? — У його роздратованому голосі вчувалося нетерпіння. — Ти був біля вогнища?

Губи маленького чоловічка, рясно вкриті краплями слини, затремтіли. У його очах читалося, що він знає правду: зараз він набагато ближчий до смерті, ніж тоді, коли увірвався до кімнати з ножем.

— Геть звідси, — сказав стрілець.

В очах Шеба з’явилися перші проблиски розуміння.

— Але ж ти був усього лише хлопчиком! Один із трьох! Ти прийшов, аби полічити худобу, і Елдред Джонас, Мисливець за Трунами, був там, і…

— Забирайся, поки цілий, — сказав стрілець, і Шеб почимчикував геть, тримаючи вивихнуті зап’ястки перед собою.

Еллі лягла назад у ліжко.

— Про що це ви балакали?

— Не має значення, — відповів він.

— Гаразд. То на чому ми зупинилися?

— Ні на чому. — Він перекотився на бік подалі від неї.

— Ти ж знаєш, що було між нами. Він зробив усе, що міг, — не надто багато, до того ж, і я взяла, що могла, бо мені це було потрібно. Нічого не вдієш. То що нам лишилося? — терпляче промовила вона і торкнулася його плеча. — Я дуже рада, що ти такий сильний.

— Не зараз, — сказав він.

— Хто була та дівчина? — спитала вона й тут же відповіла на своє запитання: — Ти її кохав.

— Облиш, Еллі.

— Я можу зробити тебе сильним.

— Ні, — відказав він. — Не можеш.

Наступного вечора бар був зачинений: у Таллі настало щось на кшталт священного дня відпочинку. Стрілець пішов до крихітної кособокої церковки біля цвинтаря, а Еллі залишилася протерти столи міцним розчином засобу для дезінфекції й відмити скло гасових ламп водою з порошком.

У дивовижних багряних сутінках, освітлена зсередини, церква, коли дивитися на неї з вулиці, палахкотіла полум’ям, неначе горнило печі.

— Я не піду, — відрубала Еллі. — Релігія тієї проповідниці згубна. Нехай туди ходять поважні городяни.

Він став у вестибюлі, заховавшись у тінь, і зазирнув усередину. Лавок не було, паства слухала проповідь стоячи (він бачив Кенерлі в оточенні його виводка; Кастнера, власника підупалого галантерейного магазину, та його худу, мов тріска, дружину; кількох завсідників бару; кількох «міських» жінок, яких він не зустрічав раніше; і — о диво — Шеба). Незлагодженим хором без музичного супроводу вони виводили якийсь гімн. Стрілець із цікавістю спостерігав за велетенською жінкою за кафедрою. Еллі казала: «Вона живе сама, майже ніколи ні з ким не зустрічається. Виходить тільки по неділях, аби відслужити свою пекельну месу. Її звуть Сильвія Пітстон. Вона ненормальна, але має над ними якусь чаклунську владу. Та їм це підходить. Таке їм якраз до смаку».

Розміри жінки не піддавалися жодному описові. Груди як кургани. Шия — товстелезна колона, яку вінчала голова, схожа на блідо-білий місяць. На обличчі сяяли очі, такі великі й такі темні, що нагадували бездонні гірські озера. Пишне каштанове волосся було недбало зібране на маківці у вузол і трималося на шпильці, такій здоровенній, що вона могла б зійти за невеличкий рожен для м’яса. За тканину для сукні проповідниці, схоже, правила мішковина. Руки, що тримали псалтир, нагадували обаполки. Її чиста, приваблива шкіра була ніжною й оксамитовою. Стрілець подумки відзначив, що важить вона, мабуть, понад триста фунтів. Зненацька він відчув до неї сильний фізичний потяг — нестримну шалену хіть, від якої все тіло пронизав дрож. І він повернув голову, відвівши погляд.

Ми зберемось біля ріки, Прекрасної, прекрасноїРііііііки, Ми зберемось біля ріки, Що плине в Царстві Божому.

Остання нота приспіву поступово стихла, і деякий час паства лише вовтузилася й кашляла.

Вона чекала. Коли всі нарешті вгомонилися, вона розпростерла над ними руки, наче благословляючи. Цей жест викликав у пам’яті якісь спогади.

— Дорогі мої брати й сестри у Христі.

Одразу після цього рядка у стрільця з’явилася невідчепна думка, що він це вже десь чув. На мить його опанувало змішане почуття ностальгії й страху, через яке червоною ниткою проходило моторошне усвідомлення дежа-вю, і він подумав: «Я бачив це уві сні. Чи був тут раніше. Якщо так, то коли? Не в Меджисі». Ні, точно не там. Труснувши головою, він позбувся цього нав’язливого відчуття. Серед пастви — чоловік із двадцять п’ять, не більше — запанувала мертва тиша. Всі погляди були прикуті до жінки-пастора.

— Сьогодні ми разом із вами подумаємо про Того, хто втручається в усі справи. — Її приємний, мелодійний, виразний голос розливався гарно поставленим контральто.

Паствою пронісся легенький шелест.

— Я відчуваю, — задумливо мовила Сильвія Пітстон, — що особисто знайома з усіма, про кого йдеться у Великій Книзі. За останні п’ять років я до дірок зачитала три Біблії, найдорогоцінніші з усіх книжок, які тільки можуть бути в цьому мерзенному світі, а ще раніше — незліченну їх кількість. Я люблю цю Книгу і люблю її героїв. Пліч-о-пліч заходила я з Даниїлом у лев’ячу яму. Стояла поряд із Давидом, коли уздрів він Вірсавію, що купалася, і спокусився її вродою. Була в палахкотючій огненній печі разом із Шадрахом, Мешахом та Авед-Неґо. Я поклала дві тисячі чоловік ослячою щелепою разом із Самсоном і осліпла разом зі Святим Павлом дорогою до Дамаска. Я плакала з Марією на Голгофі.

І знову серед парафіян пронісся тихий, ледь чутний шепіт із зітханням.

— Я знаю і люблю їх всіх. І є тільки один… — вона піднесла вгору вказівний палець, — …один персонаж у найвеличнішій з-поміж усіх драм, якого я не знаю.

Лише один, хто стоїть зовні, ховаючи лице в тіні.

Тільки один, од якого плоть мою пронизує дрож, а душа моя ціпеніє від ляку.

Я боюся його.

Я не знаю, що він задумав, і помираю зі страху.

Я жахаюся Лукавого.

Повторні зітхання. Одна з парафіянок піднесла до рота долоню, наче для того, щоб притлумити крик, що рвався назовні, і почала розкачуватися всім тілом.

— Лукавого, що приповз до Єви на животі в подобі змія, вискалюючись і звиваючись у пилюці. Лукавого, що ходив серед дітей Ізраїлевих, поки Мойсей був на Горі, і нашіптував їм створити золотого ідола, золотого тельця, і поклонятися йому в розпусті й блуді.

Стогони, кивання.

— Лукавий!

— Він стояв на балконі з Єзавеллю й дивився, як із роздери-душу-криком упав і помер цар Ахаз. Разом вони глузували, коли зграя псів почала хлебтати його кров. О брати мої й сестри, стережіться Лукавого!

— Так, о Ісусе… — вигукнув чоловік у солом’яному капелюсі, який першим трапився на очі стрільцеві, коли той зайшов у місто.

— Брати й сестри, він завжди був тут. Але мені не відомо, що він затіває. І вам теж. Кому дано збагнути страшну пітьму, що клубочиться там, пиху й неймовірне блюзнірство, нечестиве тріумфування? І безум! Запаморочливий безум, що ходить, повзає, плазує, знаходячи прояв у найжахливіших людських потягах і бажаннях!

— О Ісусе Спасителю…

— Це через нього наш Господь змушений був зійти на гору…

— О так…