Джейк Чемберз (часом його називають Бамою) спускається сходами, тримаючи в руках портфеля. Там, усередині, лежать підручники з природознавства, географії, зошит, олівець і сніданок, який кухарка матері, місіс Ґрета Шоу, приготувала на ультрасучасній кухні з металу й пластику, де безперервно, поглинаючи неприємні запахи, гуде вентилятор витяжки. У пакеті зі сніданком лежать бутерброд, намащений арахісовим маслом і джемом, бутерброд із копченою ковбасою, салатом-латуком і цибулею, а також чотири коржики Орео. Не те щоби батьки не переносили сина на дух, але, схоже, вони просто не звертали на нього уваги. Вони відцуралися його, передавши до рук місіс Ґрети Шоу, няньок, репетитора влітку й школи Пайпера (Приватної та Доброї, а найголовніше — Для Білих) решту часу. Ніхто з цих людей жодного разу навіть не спробував удати із себе щось більше, ніж те, чим вони є насправді, — фахівці, найкращі у своїй галузі. Ніхто не стискав його в міцних теплих обіймах, як це зазвичай роблять у історико-любовних романах, котрі читає його мати й котрі Джейк переглядав, вишукуючи сороміцькі місця. Істеричні романи — так їх іноді називає батько, або «розпирачі корсажів». «Базікай — оце й усе, на що ти здатний», — з безмежним презирством кидає йому мати за зачиненими дверима, під якими підслуховує Джейк. Батько працює на телебаченні — у Мережі. Джейк навіть зміг би розрізнити його серед сонму підтягнутих чоловіків з модними зачісками «сторч». Мабуть, зміг би.

Джейк поки ще не усвідомлює, що терпіти не може всіх фахівців, крім місіс Шоу. Люди завжди спантеличували його. Його мати, якась дуже вже худа, однак сексуальна, часто спить зі своїми божевільними друзями. Батько часто говорить про людей із Мережі, що ті «занадто захоплюються кока-колою». Ці слова завжди супроводжуються усмішкою, у якій немає навіть натяку на гумор, і демонстрацією жвавого понюху нігтя великого пальця.

Зараз він на вулиці, Джейк Чемберз на вулиці, він, ніби демонстранти, «вийшов на вулиці». Чепурний, вихований, симпатичний, вразливий. Раз на тиждень він грає у кеглі в «Мідтаун Лейнз». У нього немає друзів, самі лише знайомі. Він ніколи не замислювався над цим, але це його пригнічує. Хлопчик не знає чи не розуміє, що тривале спілкування з фахівцями залишило на ньому свій відбиток — через це він набув багатьох їхніх характерних рис. Місіс Ґрета Шоу (вона краща за багатьох із них, але, блін, не надто це втішно) дуже фахово робить бутерброди. Нарізає їх на чотири частини і стинає скоринку з хліба, тож коли він їсть у школі свій сніданок, то це більше схоже на вечірку з коктейлями: варто лишень уявити, що замість книжки про спорт чи вестерна Клая Блейздела зі шкільної бібліотеки у твоїй руці келих. Джейків батько заробляє шалені гроші, бо він майстер влаштовувати «розправи» — себто показувати у своїй Мережі забійніше шоу, ніж у конкурентів з іншої Мережі. Батько викурює чотири пачки сигарет на день. Він не кашляє, але в нього неприємна усмішка, та й від дози старої доброї кока-коли часом не відмовляється.

Джейк іде вулицею. Мати залишає йому гроші на таксі, але, коли немає дощу, він ходить пішки, розмахуючи портфелем (а іноді — сумкою для боулінгу, хоча зазвичай він залишає її в своїй шафці), маленький хлопчик із білявим волоссям і блакитними очима — справжнісінький американець на вигляд. Дівчатка вже почали звертати на нього увагу (з дозволу матерів, звісно), та й він не цурається їх, бо сором’язлива непоступлива пиха маленького хлопчика вже в минулому. Сам того не усвідомлюючи, він розмовляє з ними як фахівець і цим відлякує від себе. Йому подобається географія, а ще боулінг у пообідній час. Його батько володіє акціями компанії, що виготовляє автоматичне обладнання для боулінгу, але в «Мідтаун Лейнз» використовують обладнання іншої марки, не тієї, до якої має причетність його батько. Джейкові здається, що все це йому байдуже, але насправді він замислювався над цим.

Йдучи вулицею, він проминає крамницю «Блуміз», у вітрині якої стоять манекени — у шубах, костюмах, що застібаються на шість ґудзиків, деякі взагалі без нічого, «в чому мати народила». Ці манекени — ці ляльки — виглядають дуже фахово, а він терпіти не може будь-яку фаховість. Він ще занадто маленький, тож не здатний ненавидіти самого себе, але зерно вже впало у ґрунт, тільки дай йому час — і воно проросте та дасть гіркі плоди.

Він опиняється на розі і стоїть там, тримаючи збоку портфель. Повз нього з ревінням проноситься транспорт — фуркочуть сварливі сині з білим автобуси, жовті таксі, «фольксвагени», велика вантажівка. Джейк усього лише дитина, але дитина, наділена неабияким розумом, тож краєм ока він помічає свого вбивцю. Це чоловік у чорному: обличчя не видно, тільки поли сутани шамтять на вітрі, руки тягнуться до нього, а на вустах жорстка усмішка фахівця. Джейк не випускає портфеля, у якому лежить обід, приготований навдивовижу вправними руками місіс Ґрети Шоу, і долілиць падає на проїжджу частину. Крізь затемнене лобове скло він мигцем бачить налякане обличчя бізнесмена у темно-синьому капелюсі, за криси якого хвацько заткнуте маленьке стильне перо. Десь від звуків рок-н-ролу розривається радіо. На протилежному боці вулиці пронизливо кричить якась стара жінка. На ній темний капелюх із серпанком. Цей чорний серпанок зовсім не стильний: він схожий на траурну вуаль. Джейк не відчуває нічого, крім здивування і звичного йому запаморочливого спантеличення — невже це і є кінець життя? І він уже більше ніколи не вкотить по кеглях із кращим результатом, ніж два сімдесят? Він незграбно простягається на дорозі і просто перед носом бачить недавно залиту тріщину в асфальті. Портфель вислизає з його рук. Джейк іще встигає подумати, чи він, бува, не зідрав коліна, а потім його переїжджає автомобіль бізнесмена у синьому капелюсі зі стильним пером. Це великий синій «кадилак» 1976 року випуску з білими покришками «Файрстоун». Машина і капелюх майже одного кольору. Вона трощить Джейкові спину й, розплющивши живіт, буквально розмазує по асфальту. З рота б’є фонтан крові. Він повертає голову і бачить задні габаритні вогні «кадилака» й дим, що виривається з-під задніх коліс від раптового гальмування. На його портфелі машина теж залишила широкий слід від шини. Джейк веде головою в інший бік і бачить великий сірий «форд»: верещать гальма, й автомобіль зупиняється в кількох сантиметрах від його тіла. До нього мчить на всіх парах чорношкірий хлопець, що торгував сухарями й содовою з візка. Кров струменить Джейкові з носа, вух, очей, анального отвору. Його геніталії розчавлені. Він роздратовано думає про свої коліна, наскільки сильно він їх обідрав. А ще думає, чи, бува, не запізнюється до школи. Тепер уже й водій «кадилака» мчить до нього, белькочучи щось на ходу. Звідкись лунає жахливий спокійний голос, голос фатуму: «Розступіться, я священик. Останнє причастя…»

Він бачить чорну сутану й відчуває, як тілом прокочується хвиля жаху. Це він, чоловік у чорному. Джейк із останніх сил відвертає обличчя. Десь по радіо передають пісню рок-групи «Кісс». Він бачить свою руку — маленьку, білу, гарну, — що розчепіреними пальцями шкребе бруківку. Він ніколи не гриз нігтів.

Не відводячи від руки погляду, Джейк помирає.