Мати Вілсона, не найжиттєрадісніша людина у світі, казала: «Біда триватиме доти, доки в тебе вистачить сліз оплакувати її».

Пам’ятаючи про це, як і про решту народних мудростей, які він завчив, сидячи в матері на колінах (іншою перлиною було: «Апельсин золотий удень, але свинцевий — уночі»), Вілсон завжди турбувався про дорожню підстраховку — він розглядав її як буфер — перед особливо важливими подіями. А яка подія в дорослому житті могла бути важливішою за подорож до Нью-Йорка, де він мав продемонструвати свій портфель та рекламну промову вищому керівництву «Ринку Майбутнього».

«Ринок Майбутнього» був найважливішою рекламною агенцією епохи інтернету. Агенція ж Вілсона «Концепти Півдня» складалася з однієї людини та розташовувалося в Бірмінгемі. Таке щастя не випадає двічі, отже, буфер був життєво необхідним. Він прибув в аеропорт «Бірмінгем-Шателсворс» о четвертій ранку, щоб встигнути на прямий рейс о шостій. Літак мав доставити його в «Ла-Ґвардію»[267] о дев’ятій двадцять. Зустріч, а насправді співбесіда, була запланована на другу тридцять. П’ятигодинний буфер виглядав достатньою підстраховкою.

Спершу все було гаразд. Працівник аеропорту перевірив портфель Вілсона та дозволив покласти його в шафу першого класу, хоча сам Вілсон, звісно, летів економ-класом. Трюк полягав у тому, щоб попросити про це, перш ніж працівників почнуть діймати всі навколо. Втомлені люди не захотіли б слухати, наскільки важливий цей портфель — що він може стати квитком у майбутнє.

Довелося реєструвати ще й валізу, яку Вілсон узяв із собою. Якщо він виб’ється в фіналісти проекту «Зелене Століття» (а це може статися, у нього були гарні шанси), йому доведеться затриматися в Нью-Йорку на десять днів. Вілсон гадки не мав, скільки часу забере визначення переможців, але він не збирався віддавати свій одяг до готельної пральні, так само як і не збирався замовляти їжу в номер. В усіх великих містах ціни на готельні послуги дуже високі, а у Великому Яблуці — просто колосальні.

Усе почало котитися під три чорти, коли літак, який вилетів вчасно, досягнув Нью-Йорка. Потрапивши у повітряний затор, він був змушений скакати та кружляти в сірому небі над пунктом призначення, який пілоти справедливо називали «Ла Гівнардія». Лунали й інші, не вельми-то веселі жарти, а місцями навіть прямі скарги, але Вілсон зберігав спокій. Його дорожня підстраховка була на місці: він мав надійний буфер.

Літак приземлився о десятій тридцять, запізнившись трохи більше, ніж на годину. Вілсон пішов до багажної каруселі, але його речі все не з’являлися. І не з’являлися. І не з’являлися. Урешті залишилися тільки він та бородатий старигань у чорному береті. Каруселлю кружляв невзятий багаж: пара снігоступів та велика, зморена подорожжю рослина з похиленими листочками.

— Як так? Це ж неможливо, — сказав Вілсон старому. — Рейс був без зупинок.

Старий знизав плечима.

— Напевно, в Бірмінгемі переплутали наліпки. Наше барахло, мабуть, летить зараз кудись у Гонолулу. Я собі почвалаю в «Загублений багаж». Хочете скласти мені компанію?

Вілсон пішов за старим, міркуючи над висловом матері. Він дякував Богу, що принаймні портфель був у нього.

Вони вже наполовину заповнили бланк про втрату речей, коли оператор із обробки багажу голосно гукнув їм:

— Джентльмени, це належить комусь із вас?

Вілсон обернувся та побачив свою картату валізу. Схоже, вона була мокрою.

— Вона впала з візка, — пояснив оператор, звіряючи прикріплену до квитка Вілсона квитанцію на отримання багажу з квитанцією на валізі. — Час від часу таке трапляється. Ви можете взяти бланк скарги, якщо щось розбилося.

— А мій багаж де? — спитав старигань у береті.

— Нічим не можу вам зарадити, — відповів працівник. — Але, кінець кінцем, ми їх усі майже завжди знаходимо.

— Ага, — буркнув старий. — Але до кінця ще далеко.

Коли Вілсон залишив термінал із валізою, портфелем та ручною кладдю, вже була майже одинадцята тридцять. За весь цей час встигло прилетіти ще кілька літаків, і тому черги на таксі були дуже довгими.

Я маю буфер, заспокоював він себе. Трьох годин цілком вистачає. До того ж я стою під дашком і не мокну. Вважай, що тобі пощастило, і розслабся.

Він подумки ще раз проговорив свою промову, візуалізуючи кожен рекламний плакат із портфеля, та нагадуючи собі бути крутим. Атакувати їх найчарівнішою посмішкою і забути, що його прибутки можуть суттєво змінитися, коли він зайде в будинок 245 по Парк-авеню.

«Зелене століття» було мультинаціональною нафтовою компанією, оптимістично-екологічна назва якої перетворилася на тягар, коли неподалік від узбережжя Мексиканської затоки, в Алабамі, на одній з її підводних свердловин стався витік. Не такий жахливий, як на «Глибоководному обрії»,[268] але доволі серйозний. А тут ще й ця назва. Коміки з вечірніх шоу простібали її як тільки могли. (Леттерман:[269] «Що одночасно і зелене, і чорне, і смердить?») Перша плаксива заява президента «Зеленого століття»: «Ми повинні видобувати нафту там, де вона є. Сподіваємося, люди це зрозуміють» — не допомогла; підписана цими словами інтернет-карикатура на директора компанії, з дупи якого лилася нафта, розійшлася мережею зі швидкістю якоїсь зарази.

Піар-команда «Зеленого століття» звернулася до «Ринку майбутнього», своєї постійної агенції, з ідеєю, яка, на її думку, була неймовірною. Вона хотіли доручити свою кампанію з боротьби з наслідками аварії маленькій південній агенції. Роздзвонити по всіх усюдах, що не проситимуть допомоги в старих нью-йоркських шахраїв, — і цим заспокоїти американців. Особливо тих американців, що жили за лінією, яку нью-йоркські шахраї на своїх дорогих коктейльних вечірках, без сумніву, звикли називати Кретинсько-Мейсонівською лінією.[270]

Черга до таксі просунулася на дюйм. Вілсон зиркнув на годинник. За п’ять хвилин дванадцята.

Не хвилюйся, сказав він собі, але марно.

Вілсон нарешті заліз у кеб «Джоллі Дінґл» о двадцятій хвилині після опівдня. Йому вкрай не подобалася ідея тягнути свою підмочену в дорозі валізу в розкішний офіс у мангеттенському бізнес-центрі — це буде так по-провінційному, — але Вілсон починав думати, що відвідини готелю доведеться пропустити.

Кеб виявився яскраво-жовтим мінівеном. За кермом сидів меланхолійний сикх з величезним помаранчевим тюрбаном на голові. З дзеркала заднього огляду звисали та гойдалися загорнуті в люситову[271] оболонку фото його дружини та дітей. Радіо було налаштовано на «1010 ВІНС». Кожні чотири хвилини грала ксилофонова заставка, від якої зводило зуби.

— Трахвік сьодні дуже паханий, — сказав сикх, коли вони повільно покотилися до виїзду з аеропорту. Цим, здавалося, вичерпувався його словниковий запас. — Трахвік дуже-дуже паханий.

Коли вони виповзли на дорогу до Мангеттену, Вілсон відчув, як з кожною зупинкою та перистальтичним ривком уперед тоншає його буфер. У нього було півгодини на промову, лише півгодини. Чи залишать вони для нього «вікно», якщо він запізниться? Може, вони скажуть: «Хлопці, з чотирнадцяти маленьких південних агенцій, які ми сьогодні прослуховуємо, щоб дати їм шанс пробитися — народження зірки,[272] і все таке, — тільки одна має досвід співпраці з компаніями, які були винні в забрудненні навколишнього середовища, і це — «Концепти Півдня». Тож давайте не проганяти містера Джеймса Вілсона тільки через те, що він запізнюється.

Вони можуть так сказати, але в принципі Вілсон вважав, що це… неможливо. Понад усе на світі вони хочуть спинити потік цих жартиків у вечірніх шоу, і хутенько. Це і робило його промову такою важливою, але кожен мудак має свою промову. (Це вже з батькової скарбниці мудрості.) Він має приїхати вчасно.