— Бізе, друзяко, — каже він. — Пробач мені. Зовсім я про тебе забувся.
Великий смуток і веселощі охоплюють його, коли він дивиться на підсмаженого джек-расела. Яка кричуща ганьба, що така печальна подія може водночас і розвеселити.
— Що ж, зате ти тепер там з нею, правда? — говорить він, і ця думка така сумна (хоч і дуже приємна), що він починає плакати. Його аж трясе від бурі ридань. А плачучи, він думає про те, що тепер може курити скільки влізе й де завгодно в будинку. Він може курити прямісінько за її обіднім столом.
— Ти, Бізе, друзяко, тепер з нею, — мовить він крізь сльози, хрипко й здавлено. Яка полегкість — коли твій голос звучить цілком відповідно до ситуації. — Бідолашна старенька Мері, бідолашний старенький Біз. А хай воно все горить!
Не перестаючи плакати, з фіолетовим кікбольним м’ячем, затиснутим під пахвою, він повертається у «Квік-Пік». Каже містерові Ґошу, що забув узяти сигарети. Думає, може, містер Ґош і пачку «Гармонії Преміум» йому вділить за рахунок закладу, проте аж так далеко Ґошева щедрість не поширюється. Рей димить усю дорогу до лікарні, з зачиненими вікнами, Бізом на задньому сидінні й увімкненим на повну потужність кондиціонером.
З думкою про Реймонда Карвера
Буває так, що написати оповідання легко — воно виникає цілком і повністю, як завершена річ. Але найчастіше вони приходять до мене двома частинами: спершу горнятко, потім вушко до нього. А позаяк вушко може не з’являтися тижнями, місяцями, ба навіть роками, то я на задвірках свідомості тримаю скриньку, в якій повно незавершених горнят, і кожне дбайливо сповите в ту унікальну психічну обгортку, що її ми звемо пам’яттю. Вирушати на пошуки вушка ніяк не можна, навіть якщо горнятко надзвичайно красиве; треба терпляче очікувати, коли воно саме з’явиться. Я розумію, що це досить-таки лажова метафора, та коли заходить мова про той процес, який називається літературною творчістю, то більшість метафор лажові. Я все життя пишу художню літературу, проте й досі дуже погано розумію, як працює вся ця кухня. Хоча про свою печінку я теж не знаю, як вона працює, але, допоки вона виконує свою роботу, мене це влаштовує.
Років із шість тому я був свідком передаварійної ситуації на жвавому перехресті в Сарасоті. Лихач за кермом вантажівки-громила (із тих, що з велетенськими колесами) хотів уклинитися в лівоповоротну смугу руху, яка вже була зайнята іншим таким самим громилом. Водій, на чиє місце замірялися, ударив по клаксону, очікувано заверещали гальма, і два бегемоти-бензиножери спинилися, коли до зіткнення лишалося всього якихось кілька дюймів. Водій на поворотній смузі опустив вікно й підняв у блакитне флоридське небо палець — жест американський, ніби сам бейсбол. Мужик, що мало в нього не врізався, відповів на привітання тим самим і по-тарзанівськи погупав себе кулаками в груди, що мало означати: «Нариваєшся?» Та потім світлофор став зеленим, засигналили інші водії, й вони поїхали далі, так і не дійшовши до фізичного конфлікту.
Той інцидент змусив мене задуматись: а що було б, якби ті двоє повилазили зі своїх машин і почали свої розбірки просто там, на трасі Таміамі? Нічого безглуздого в таких фантазіях немає: вибухи люті на дорозі трапляються повсякчас. На жаль, «трапляється повсякчас» — не рецепт гарного оповідання. Та все ж та аварійна ситуація запала мені в душу. То було горнятко без вушка.
Десь через рік, обідаючи якось із дружиною в «Еплбіз»,[64] я побачив чоловіка за п’ятдесят, який краяв на шматочки рубаний стейк для літнього пана. Він робив це дуже старанно, а літній пан просто вдивлявся кудись у порожнечу в нього понад головою. У якусь мить старий наче трохи прийшов до тями й хотів був узяти виделку та ніж, певно, щоб самому себе погодувати. Але молодший чоловік усміхнувся й похитав головою. Літній пан облишив спроби й знову повернувся до вдивляння в порожнечу. Я вирішив, що це батько з сином. І виявилося, що це якраз воно: вушко до мого горнятка з вибухом дорожньої люті.
Бетмен і Робін посварилися
Сендерсон бачиться з батьком двічі на тиждень. По середах увечері, зачинивши ювелірну крамницю, котру його батьки відкрили ще хтозна-якого року, він проїжджає три милі до «Розкішного маєтку» й там навідує свого тата, найчастіше в кімнаті відпочинку. Або в його «люксі», якщо в тата видався поганий день. Щонеділі Сендерсон водить його кудись пообідати. Заклад, у якому доживає свого затуманеного віку тато, насправді зветься «Відділенням «Гарвест-Гілз» для особливого догляду», але Сендерсон вважає, що «Розкішний маєток» — точніша назва.
Вони не так уже й погано проводять час разом, і не лише тому, що Сендерсон більше не мусить міняти старому постіль, коли той сходить під себе, і вставати серед ночі, коли тато йде блукати будинком — гукає дружину, щоб посмажила йому яєчню-бовтанку, чи повідомляє Сендерсону, що ті кляті пацани Фредерикси знову на задньому подвір’ї киряють і верещать один на одного (Дорі Сендерсон ось уже п’ятнадцять років як померла, а троє пацанів Фредериксів, давно вже не пацанів, переїхали). Про хворобу Альцгеймера існує такий бородатий жарт: є в ній і щось хороше — щодня знайомишся з новими людьми. А Сендерсон для себе відкрив щось насправді хороше: сценарій лишається практично незмінним. А отже, тобі майже ніколи не доводиться імпровізувати.
Узяти, наприклад, «Еплбіз». Понад три роки вони в неділю обідають у тому самому ресторанчику, і тато майже щоразу каже те саме: «Непогано тут. Треба буде ще раз навідатися». Він завжди їсть рубаний стейк, слабко просмажений, а коли приносять хлібний пудинг, повідомляє Сендерсону, що в його жінки пудинг виходить кращим. Торік у меню «Еплбіз» на Комерс-вей пудингу не було, тож тато, змусивши Сендерсона чотири рази прочитати йому список десертів уголос і поміркувавши над ним нескінченні дві хвилини, замовив яблучний коблер.[65] Коли пиріг принесли, тато зауважив, що Дорі подавала такий із жирними вершками. А далі просто сидів, утупившись крізь вікно в автостраду. Наступного разу він зробив таку саму ремарку, але пиріг з’їв увесь, до самісінького денця тарілки.
Зазвичай він може згадати, як звуть Сендерсона і хто він йому такий, але часом зве його Реджі, іменем старшого брата. Реджі загинув сорок років тому. Коли Сендерсон збирається вже йти з «люкса» по середах (чи по неділях, коли привезе батька назад у «Розкішний маєток»), тато незмінно дякує та обіцяє, що наступного разу йому вже буде значно ліпше.
Замолоду, до зустрічі з Дорі Левін, котра зробила його цивілізованим, майбутній тато Сендерса був грубим мужиком, працював у буровій бригаді на техаських нафтових полях. Та й тепер він часом перевтілюється в себе тодішнього — чоловіка, який і не мріяв одного дня стати успішним продавцем ювелірних прикрас у Сан-Антоніо. У такі дні він прикутий до свого «люкса». Якось він перевернув ліжко й поплатився за надмірні зусилля переломом зап’ястка. Коли черговий санітар — Хосе, татів улюбленець, — запитав, навіщо він це зробив, тато відповів: бо те падло Ґантон не схотіло вимикати радіо. Жодного Ґантона, звісно, не існує. Зараз ні. Колись, у минулому, може, й існував. Імовірно.
А останнім часом у тата з’явилася схильність до клептоманії. У його кімнаті санітари, медсестри й лікарі знаходять усяку всячину: вази, пластмасові ложки-виделки з їдальні, пульт дистанційного керування з кімнати відпочинку. А якось Хосе витяг із-під татового ліжка коробку, в якій колись були американські сигари. Тепер там лежали розрізнені шматки пазлів та вісімдесят-дев’яносто гральних карт. Навіщо тато все це ховає, він нікому пояснити не може, зокрема й рідному синові, а найчастіше взагалі заперечує, що він узагалі щось брав. Якось він повідомив Сендерсону, що то Ґандерсон підкинув, щоб у нього були неприємності.
— Тату, ти маєш на увазі Ґантона? — спитав Сендерсон.