— Звідки ти дізналася, що він помер?

— Прочитала в «Нью-Йорк пост». Жахливий заголовок, це їхнє коронне: «ЗДОРОВ, ПРИЇХАЛИ!». І його фото. Я живу в Покіпсі, туди «Пост» надходить регулярно. — Вона помовчала. — Викладаю у Вассарі[63].

— Ти викладаєш у Вассарі і читаєш «Пост»?

Вона з усмішкою знизала плечима.

— У всіх є свої вади. А ти, Боббі? Теж прочитав у «Пост»?

— Я «Пост» не отримую, мене сповістив Тед. Тед Бротіґен.

Вона сиділа мовчки й дивилася на нього, її усмішка згасала.

— Пам’ятаєш Теда?

— Я думала, що не зможу володіти рукою, а Тед її вправив, неначе помахом чарівної палички. Звісно, я пам’ятаю його. Але, Боббі…

— Він знав, що ти будеш тут. Я відразу ж так подумав, коли розкрив посилку, але не міг повірити, доки тебе не побачив. — Він потягнувся до неї і з дитячою безпосередністю провів пальцем по шраму на її обличчі. — Це з Лос-Анджелеса, так? Що трапилося? Як ти вибралася?

Вона похитала головою.

— Я про це не говорю. Я ніколи не розповідала про те, що відбулося в тому будиночку. І не розповім. То було інше життя. То була інша дівчина. І та дівчина померла. Вона була дуже юною, великою ідеалісткою, і її обдурили. Пам’ятаєш картярського махляра з «Сейвін-Року»?

Він кивнув, злегка всміхнувся і взяв її за руку. Вона міцно стиснула його пальці.

— «Вгору-вниз, покрутись. Ну ж бо, лялю, де є краля?» Його звали Маккен чи Маккауленд, якось так.

— Ім’я не має значення. Важливо те, що він завжди робив так, щоб ти думав, що знаєш, де дама. Завжди змушував тебе вірити, що можеш виграти. Правильно?

— Так.

— Та дівчина зв’язалася саме з такою людиною. З людиною, яка завжди вміла мішати карти трішки швидше, ніж ти думав. Він шукав збентежених, сердитих дітей. І знайшов їх.

— Він носив жовтий плащ? — поцікавився Боббі, й сам не знаючи, жартує чи ні.

Вона глянула на нього, ледь звівши брови, і він зрозумів, що цієї частини вона не пригадує. Та й взагалі чи розповідав він їй про ницих людей? Йому здавалося, що так. Здавалося, він розповів їй геть усе, але вона не пам’ятає. Можливо, те, що трапилося з нею в Лос-Анджелесі, випалило кілька дірок у її пам’яті. Боббі розумів, як таке могло статися. В цьому вона зовсім не унікальна, чи не так? Багато їхніх ровесників страшенно старалися забути, ким вони були й у що вірили в період між вбивством Джона Кеннеді в Далласі й убивством Джона Леннона в Нью-Йорку.

— Не звертай уваги, — промовив він. — Продовжуй.

Вона похитала головою.

— Я вже сказала на цю тему все, що збиралася. Все, що можу сказати. Керол Джербер померла на Бенефіт-стрит у Лос-Анджелесі. Деніз Скуновер живе в Покіпсі. Керол ненавиділа математику, навіть десяткові дроби не могла подужати, а Деніз викладає математику. Хіба це може бути одна й та ж особа? Безглузде припущення. Справу закрито. А тепер поясни, до чого тут Тед. Адже він не може бути живий, Боббі. Йому було б за сто. І то добряче.

— Не думаю, щоб час мав велике значення, коли ти Руйнач, — промовив Боббі. Не мав він великого значення і на ВКНД, де Джиммі Ґілмер співав тепер про «тростинний курінь» під гудливий акомпанемент чогось схожого на окарину.

— Руйнач? Що…

— Не знаю, і це неважливо, — сказав Боббі. — Але ось що може бути важливо, тому слухай уважно, добре?

— Гаразд.

— Я живу у Філадельфії. У мене чудова дружина, вона професійний фотограф, троє чудових дорослих дітей, чудова стара собака з хворими лапами і добрим характером та старий будинок, який весь час аж волає про ремонт. Дружина каже, що діти шевця завжди ходять без чобіт, а в будинку столяра постійно тече дах.

— То ось хто ти, тесля?

Він кивнув.

— Я мешкаю в Редмонт-гіллз і коли згадую, що варто купити газету, купую філадельфійський «Інквайрер».

— Тесляр, — промовила вона задумливо. — Я завжди думала, що ти закінчиш письменником чи ще щось у тому ж дусі.

— Я теж так думав. А ще в мене був період, коли я думав, що закінчу у в’язниці штату Коннектикут. Однак цього не трапилося, тож, гадаю, речі мають властивість врівноважуватися.

— Про яку посилку ти казав? І який стосунок вона має до Теда?

— Вона надійшла федерал-експресом від типа на ім’я Норман Олівер. Банкіра. Він розпорядник заповіту Саллі. Всередині було ось що.

Він знову сягнув до спортивної сумки і видобув звідти стару пошарпану бейсбольну рукавицю. Поклав її на коліна жінки, що сиділа поруч з ним на лаві. Вона одразу ж перевернула її і глянула на ім’я, написане збоку.

— Боже мій, — вимовила вона безбарвним, шокованим голосом.

— Я не бачив цю крихітку відтоді, коли знайшов тебе з вивихнутим плечем он у тому гайку. Думаю, якийсь малий проходив повз, побачив її в траві і привласнив. Хоча вона навіть тоді була не в дуже хорошому стані.

— Її вкрав Віллі, — вичавила вона ледь чутно. — Віллі Ширмен. Я думала, він хороший. Бачиш, як погано я тямила в людях? Навіть тоді.

Він дивився на неї з німим подивом, але Керол цього не бачила, вона не відривала очей від старої рукавиці моделі Елвіна Дарка, посмикувала сплутані ремінці із сиром’ятної шкіри, що якимось дивом усе ще скріплювали тканину докупи. А тоді потішила і зворушила його, зробивши те ж саме, що й він, коли розкрив коробку і побачив, що лежить у ній: вона піднесла бейсбольну рукавицю до обличчя і вдихнула приємний мастильно-шкіряний аромат кишеньки. Він, щоправда, спочатку надів рукавицю на руку, навіть цього не зауваживши. Природний рух бейсболіста, природний рух хлопчака, такий ж автоматичний, як дихання. Дитиною Норман Олівер колись, звичайно ж, був, але в бейсбол, очевидно, не грав, бо не знайшов папірця, засунутого глибоко в останній палець рукавиці, той, що з глибокою подряпиною в старій волячій шкірі. Папірець знайшов Боббі. Ніготь його мізинця зачепив папірця і той зашелестів.

Керол відклала рукавицю. Сива чи ні, а вона знову виглядала юною і повною життя.

— Розповідай.

— Вона була на руці Саллі, коли його знайшли мертвим в авто.

Її очі стали величезними і круглими. В цю мить вона не просто була схожа на дівчинку, яка в «Сейвін-Року» каталася з ним на «Чортовому колесі», вона нею й була.

— Глянь на звороті, де був автограф Елвіна Дарка. Бачиш?

Світло швидко тьмяніло, але вона все одно побачила, чітко розгледіла:

Б. Г.

1464, Дюпон-Сiркл-роуд

Редмонт-гiллз, Пенсильванiя

Зона 11

— Твоя адреса, — прошепотіла вона. — Твоя теперішня адреса.

— Так, але подивися сюди. — Він постукав по рядку «Зона 11». — Пошта відмінила поділ на зони в шістдесятих. Я перевіряв. Тед або не знав, або забув.

— А може, написав це навмисне?

Боббі кивнув.

— Цілком ймовірно. Хоч би там як, Олівер прочитав адресу і надіслав її мені. Сказав, що не бачить потреби вносити стару бейсбольну рукавицю в опис майна. Він, власне, хотів повідомити мене про смерть Саллі в разі, якщо я не знаю, і що заупокійна служба відбудеться в Гарвічі. По-моєму, він хотів, щоб я приїхав, щоб почути історію рукавиці. Але тут я не міг його просвітити. Керол, ти впевнена, що Віллі…

— Я бачила, як він її носив. Наполягала, щоб він віддав, і я б змогла переслала її тобі, але він не схотів.

— Думаєш, він потім віддав її Саллі-Джону?

— Виходить, що так.

Але чомусь їй у це не вірилося. Вона відчувала, що правда куди незвичайніша. Та й ставлення самого Віллі до рукавиці було дивне, хоч вона й не пригадувала, чим саме.

— Хай там як, — вів далі Боббі, постукуючи по адресі на звороті рукавиці, — це Тедів почерк. Я в цьому переконаний. Я запхав руку в рукавицю і дещо знайшов. Власне, через це і приїхав.

Він втретє засунув руку в спортивну сумку. Багрянець уже потемнів і від дня залишилася лише блідо-рожева смужка кольору дикої рожі. Транзистор, що й досі валявся в траві, грав «Хіба ти просто не знаєш» у виконанні «Г’ю «Піано» Сміт енд зе Клавнз».