Джеку було тільки сім років, проте він уже розумів, що в нього вкрали частину дитинства: шестирічний він видавався самому собі неймовірно наївним і безтурботним — і все-таки він навчився довіряти маминій силі. Здавалося, що люте, неокреслене зло більше не чатувало на них у темних кутках, шафах із прочиненими дверцятами, порожніх кімнатах і на затінених вулицях.

Події того марнотного літнього пообіддя тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року знищили усталений спокій. Після них Джек приблизно півроку ще спав з увімкненим світлом, бо нічні жахіття вривалися в його сон.

Машина рухалась вулицею лише за кілька будинків від помешкання Сойєрів — триповерхової споруди в колоніальному стилі. То була зелена машина — і це все, що Джек знав про неї, крім того, це був не «мерседес»: «мерседеси» — єдині автомобілі, які хлопчик упізнавав одразу. Чоловік за кермом опустив скло й посміхнувся Джекові. Спершу хлопчик подумав, що знає цього чоловіка — він, певно, був знайомий Філа Сойєра і хотів просто привітатися з його сином. Той намір якимось чином відбивався в посмішці чоловіка — легкій, природній, знайомій. Інший чоловік нахилився вперед на пасажирському сидінні та уважно поглянув на Джека крізь круглі й чорні окуляри сліпого. Другий чоловік був убраний в білісінько-білий костюм. Водій ще мить усміхався до нього щирою приязною посмішкою. А потім запитав:

— Синку, ти не знаєш, як проїхати до готелю «Беверлі-Гіллз»? — Зрештою виявилося, що він чужинець.

І Джек відчув незначне й дивне розчарування. Джек показав на вулицю прямо. Готель розташовувався саме там, настільки близько, що батько міг ходити туди на ранкові зустрічі на літній терасі.

— Прямо? — запитав водій, усе ще посміхаючись.

Джек кивнув.

— А ти розумний малий, — відповів йому водій, а пасажир захихотів. — Не знаєш, чи далеко це звідси? — Джек похитав головою. — Кілька кварталів буде?

— Ага. — Джек починав відчувати дискомфорт.

Водій досі посміхався, от тільки тепер ця посмішка виглядала широкою, важкою і порожньою. А гиготіння пасажира стало хрипким і якимось аж вологим, неначе він водночас усмоктував щось мокре.

— П’ять чи, може, шість? Що скажеш?

— Гадаю, десь п’ять або шість, — відповів, задкуючи, Джек.

— Що ж, я дуже хотів би віддячити тобі, малий, — сказав водій. — Ти часом не любиш цукерок? — Він простягнув крізь вікно стиснутий кулак, повернув догори й розтулив. На долоні лежала цукерка «Тутсі Ролл».[32] — Це тобі. Бери.

Джек непевно ступив крок уперед, у голові лунали тисячі попереджень щодо підозрілих людей із цукерками. Але ж цей чоловік досі був у машині, і якщо він спробує щось зробити, Джек устигне пробігти півкварталу. Та й відмовлятися від цукерки — невиховано. Джек наблизився ще на крок. Він глянув чоловікові в очі — блакитні, ясні та важкі, як і його посмішка. Джекові інстинкти волали, аби він відвів руку та йшов геть. Але хлопчик дав руці опуститися за дюйм чи два від «Тутсі Ролл», щоб за мить м’яко та легко вхопити цукерку пальцями.

А тоді водій стиснув Джекову руку, і пасажир в окулярах для сліпих гучно засміявся. Вражений Джек витріщився на очі чоловіка, який стискав його руку, і побачив, як вони почали змінюватися — подумав, що побачив, як вони почали змінюватися — з блакитних на жовті.

Але за мить вони вже були жовтими. Чоловік на сусідньому сидінні прочинив дверцята та оббіг ззаду машину. Він носив маленький золотий хрестик на лацкані шовкового піджака. Джек гарячково виривався, але водій, посміхаючись широко та порожньо, міцно тримав його.

— НІ! — волав Джек. — ДОПОМОЖІТЬ!

Чоловік у чорних окулярах відчинив задні двері з Джекового боку.

— ДОПОМОЖІТЬ МЕНІ! — кричав Джек.

Тип, що тримав його, заходився згинати та скручувати Джека, аби можна було запхати його у відчинені двері машини. Хлопчик пручався, продовжуючи кричати, але чоловік спокійно ще сильніше стиснув йому зап’ясток. Джек бив нападника по руках, намагаючись відштовхнути від себе. І раптом з жахом збагнув, що відчуває під пальцями зовсім не шкіру. Він повернув голову й побачив, що те, що, висовуючись із чорного рукава, вчепилося в його бік, було не рукою, а якоюсь твердою штукою, яка стискала його, наче клішня чи роздвоєний кіготь. Джек знову закричав.

З іншого боку вулиці пролунав гучний голос:

— Агов, відчепіться від хлопчика! Ви! Дайте малому спокій!

Джек зітхнув із полегшенням і вигнувся, як тільки міг, у чоловікових руках. З іншого краю кварталу, продовжуючи репетувати, до них біг високий худий темношкірий чоловік. Тип, що тримав Джека, кинув малого на тротуар і оббіг автомобіль. Двері одного з будинків позаду Джека гучно відчинилися — з’явився ще один свідок.

— Ходу, ходу, — казав водій, натискаючи на акселератор.

Чоловік у білому костюмі знову скочив на пасажирське сидіння, машина заточилася і, вискнувши, помчала по діагоналі по Родео-Драйв, ледь уникнувши зіткнення з довгим білим «кленетом»,[33] за кермом якого сидів засмаглий чоловік у тенісній формі. Водій «кленета» натиснув на клаксон.

Джек підвівся з тротуару. Його нудило. Лисий чоловік у рудуватому костюмі сафарі постав перед ним і запитав:

— Хто це був? Ти знаєш їхні імена?

Джек заперечно похитав головою.

— Як ти почуваєшся? Нам варто викликати поліцію.

— Я хочу сісти, — відповів Джек, і чоловік відступив на крок.

— Хочеш, щоб я викликав поліцію? — запитав він, і Джек знову заперечно похитав головою.

— Не можу в це повірити, — сказав чоловік. — Ти живеш неподалік? Я ж бачив тебе раніше, правда?

— Я Джек Сойєр. Мій дім ось там.

— А, той білий будинок, — кивнув чоловік. — Ти син Лілі Кавано. Я проведу тебе додому, якщо хочеш.

— А де інший чоловік? — запитав Джек. — Темношкірий, ну, той, що кричав.

Він незграбно відступив від чоловіка в костюмі сафарі. Якщо не зважати на них двох, вулиця була порожньою.

Саме Лестер Спіді Паркер був тим чоловіком, що біг до нього. Джек усвідомив, що Спіді тоді врятував йому життя — і хлопчик чимдуж побіг до готелю.

— Ти поснідав? — запитала матір, випускаючи з рота хмарки диму.

Вона огорнула волосся шарфом, ніби тюрбаном, і тепер, коли кучерів не було видно, її обличчя видалося Джекові особливо вразливим і кістлявим. Півдюйма цигарки тліли між її підмізинним і середнім пальцями. Помітивши, як Джек зиркнув на куриво, Лілі викинула сигарету в попільничку на туалетному столику.

— Та ні, майже, ні, — відповів хлопчик, застрягши біля дверей її спальні.

— Скажи чітко: так чи ні, — сказала вона, повернувшись до дзеркала. — Невизначеність убиває мене. — Вона накладала макіяж, і її рука та зап’ясток, відбиваючись у свічаді, здавалися тонкими, наче патички.

— Ні, — відповів він.

— Гаразд, тоді зачекай трішки, і коли твоя мама зробить себе гарною, то поведе вниз і купить усе, чого ти забажаєш.

— Добре, — відповів він. — Я просто вирішив, що це надто сумно — сидіти там самому.

— І чого б це тобі сумувати… — Вона нахилилася вперед і ретельно роздивлялася в люстерку своє обличчя. — Сподіваюся, ти не проти зачекати у вітальні, Джекі? Я б хотіла зробити це на самоті. Дамські секретики.

Джек мовчки розвернувся й пішов назад у вітальню. Коли пролунав телефонний дзвінок, він аж на фут підскочив.

— Мені відповісти? — гукнув він.

— Так, дякую, — сказала вона збентеженим голосом.

Джек підняв слухавку й привітався.

— Привіт, малий, нарешті я вас знайшов, — сказав дядько Морґан Слоут. — Що, заради Бога, коїться в голові у твоєї матусі? Господи, у нас могли би бути великі неприємності, якби хтось не почав звертати увагу на деталі. Вона є? Скажи, що вона мусить зі мною поговорити. Мені байдуже, що вона скаже — вона має зі мною поговорити. Довіряй мені, хлопче.

Телефон ледь не випав із Джекових рук. Йому хотілося покласти слухавку, стрибнути разом із матір’ю в машину та їхати до іншого готелю в іншому штаті. Але він не поклав слухавки, а крикнув: