— Тепер ти готовий до розмови, синку? — запитав він.

— Так, тепер я готовий, — відповів Джек абсолютно спокійним голосом, а тоді зайшовся слізьми.

— Кажи, Джеку-Мандрівнику. — Спіді опустив ключ і підійшов до хлопчика. — Кажи, синку, і заспокойся, заспокойся вже…

Але Джек не міг заспокоїтися. Раптом усього навколо стало надто багато, надто. І лишалося або плакати, або зануритися у велику хвилю темряви — хвилю, яку не могла осяяти жодна золота іскра. Сльози пекли, але Джек відчував, що його вб’є жах, якщо він не виплачеться.

— Поплач, Джеку-Мандрівнику. — Спіді пригорнув хлопчика.

Джек притулився гарячим запухлим обличчям до тонкої сорочки негра, вдихаючи його запах — трохи «Олд Спайс», трохи кориці, трохи книжок, яких дуже довго не брали з бібліотеки. Гарні запахи, затишні. Він обхопив руками Спіді; долоні намацали кістки на спині прибиральника. Вони були дуже близько до поверхні — їх укривав лише тоненький шар шкіри.

— Поплач, як тобі од того стане ліпше, — промовив чоловік. — Часом воно помагає. Спіді знає, як далеко ти був, Джеку-Мандрівнику, наскільки далеко ти підеш і як сильно ти втомився. Тож плач, коли тобі стане од того ліпше.

Джек заледве розбирав почуті слова — тільки їхнє звучання: миролюбне, заспокійливе.

— Моя мати справді хвора, — урешті сказав Джек Спіді в груди. — Гадаю, вона приїхала сюди, щоби бути подалі від давнього батькового ділового партнера, містера Морґана Слоута. — Хлопчик добряче шморгнув носом, відпустив Спіді, відступив від нього та витер запухлі очі долонями.

Джек навіть здивувався, що не відчуває жодного збентеження — раніше сльози викликали в нього огиду й сором… це було майже як обмочити штани. Може, то через постійну суворість матері? Джек припускав, що частково, мабуть, так і є; тонкосльозою Лілі Кавано не була.

— Але ж це не єдина причина, через яку вона приїхала сюди?

— Ні, — сказав Джек, стишивши голос. — Гадаю, вона приїхала сюди… помирати. — На останньому слові його голос невідь чому пішов вгору і завищав, наче незмащений шарнір.

— Можливо. — Спіді не відвертав від Джека очей. — І, можливо, ти тут, щоб її врятувати. Її… та іншу жінку, таку саму, як вона.

— Хто вона? — вимовив Джек терпкими губами.

Він знав хто. Не знав її імені, але знав хто вона.

— Королева, — відповів Спіді. — Її звуть Лаура Делосіан. Вона королева Територій.

— Допоможи мені, — пробурмотів Спіді. — Подерж стареньку Срібну Леді під хвостом. Ти поведешся трохи завільно щодо Леді, але певен, вона не заперечуватиме, якщо ти допоможеш мені її на місце поставити.

— Ти її так називаєш? Срібна Леді?

— Агась. — Спіді ощирився дюжиною зубів, верхніми та нижніми. — Усі коні на каруселі мають імена. Хіба ж ти не знав цього? Давай хапайся, Джеку-Мандрівнику.

Джек підсунув руки під дерев’яний хвіст білої кобили і стиснув пальці. З кректанням Спіді обхопив великими коричневими руками передні ноги Леді. Разом вони перенесли дерев’яну лошицю до обертальної платформи каруселі. Штир стирчав унизу, виблискуючи мастилом «Квакер Стейт».

— Трохи лівіше… — прохрипів Спіді. — Ага… тепер опусти її, Джеку-Мандрівнику! Опусти її долу. Чудово.

Вони встромили штирі та відступили. Джек хекав, а Спіді щирився, хрипко відсапуючись. Негр витер долонею піт із брів і осміхнувся хлопчику.

— Боже правий, ну хіба ми не круті?

— Ну раз ви так кажете, — усміхнувся Джек.

— Кажу! О так! — Спіді потягнувся до задньої кишені та витяг звідти темно-зелену пляшку. Він відкрутив закривку, ковтнув — на мить Джек відчув дивну впевненість: він може бачити крізь Спіді. Чоловік ставав прозорим, ефемерним, наче один із привидів у серіалі «Топпер»,[34] що крутили на одній з інді-станцій у Лос-Анджелесі. Спіді зникав. «Зникав, — міркував Джек. — Чи переходив у інше місце?» Але це була ще одна ідіотська думка; вона не мала жодного сенсу.

Тоді Спіді знову став таким же чітким, як і раніше. Очі просто зіграли з Джеком злий жарт, миттєва…

Ні! Неправда. На якусь мить його майже не стало тут!

…галюцинація.

Спіді уважно подивився на нього. Явно вирішив простягнути пляшку Джеку, тоді ледь помітно захитав головою, закрутив закривку, й баклажка ковзнула в задню кишеню. Він повернувся до огляду Срібної Леді, яка знову стала на своє місце на каруселі. Тепер залишалося тільки надійно закріпити її болтами. Чоловік усміхався.

— Ми круті, найкрутіші, Джеку-Мандрівнику.

— Спіді…

— Усі вони мають імена, — промовив Спіді, повільно обходячи навколо обертальної платформи каруселі; його кроки гучно відлунювали у величезній будівлі. Зверху, в затінку перехрещених балок, тихо перемовлялися сільські ластівки. Джек ішов за негром. — Срібна Леді… Північ… а ось цей чалий — Скаут… а ось цю кобилку звуть Прудконога Еллі.

Негр відкинув голову та заспівав, дивуючи ластівок, що кружляли навколо:

— Спід з вогнем кохання гралась… І Білл Мартін її вбив, розкажу, що сталось…[35] Гай-гай. Поглянь, як вони літають! — Він зареготав, але коли повернувся до Джека, то знову посерйознішав. — Ти ж хочеш спробувати врятувати життя своєї матері, Джеку? Її та тої, іншої, жінки, про яку я тобі розповідав?

— Я… — «не знаю як» хотів він сказати, але голос усередині нього — голос, що прийшов з тої, раніше замкненої, кімнати, з якої вранці виринула згадка про двох чоловіків, що намагалися його викрасти — владно зріс: «Ти чудово все знаєш! Тобі, можливо, для початку знадобиться Спіді, але ти все знаєш, Джеку. Знаєш».

Він гарно знав цей голос. Це був голос його батька.

— Я спробую, якщо ви розкажете мені як. — Голос хлопчика звучав нерівномірно: то вищав, то нижчав.

Спіді пройшов залою до дальньої стіни — великої, заокругленої, складеної з дерев’яних колодочок, на яких було намальовано (примітивно, але з дикою енергією) коней, що кудись мчали. Джекові стіна нагадувала опущену кришку батькового секретера (того секретера, згадав Джек, що стояв у кабінеті Морґана Слоута, коли вони з матір’ю були там востаннє; ця думка спричинила напад витонченого, невиразного гніву).

Спіді дістав величезне кільце з ключами. Він перебирав їх, геть занурившись у власні думки, потім знайшов потрібний і вставив його у навісний замок. Витягнув вушко з гнізда, клацнув ним та вкинув замок у нагрудну кишеню. Чоловік відштовхнув стіну вбік по рейках. Чарівно-яскраве сонячне світло хлюпнуло всередину, примушуючи Джека мружитися. Відблиски води м’яко затанцювали по стелі. Вони зі Спіді дивилися на неймовірний океанічний краєвид, що простягався перед наїзниками Каруселі з «Дивосвіту Аркадії» щоразу, коли Срібна Леді, Північ та Скаут несли їх повз східний бік круглої будівлі, у якій стояла карусель. Легкий океанічний бриз здмухнув волосся з Джекового лоба.

— Краще, щоб було вдосталь сонячного світла, якщо ми хочемо про це говорити, — сказав Спіді. — Ну ж бо, йди сюди, Джеку-Мандрівнику, і я розкажу тобі все, що зможу… хай і не все, що знаю. І хай Бог милує дізнатися тобі коли-небудь усе.

Спіді говорив лагідним голосом — таким м’яким і заспокійливим, що він був для Джека, наче добре вичинена шкіра. Джек слухав, часом супився, часом витріщався.

— Пам’ятаєш ті штуки, які ти називаєш Дивовиддям?

Джек кивнув.

— Ці штуки — не сни, Джеку-Мандрівнику. Ані денні, ані нічні. Те місце — реальне. Або принаймні доволі реальне. Багато в чому відрізняється від цього, але реальне…

— Спіді, моя мама каже…

— Зараз це не має жодного значення. Вона не знає про Території… хоча, в якомусь сенсі, вона таки про них знає. Бо твій таточко… Він знав. І той, інший, чоловік…

— Морґан Слоут?