— Він стоїть тут, відколи прибув, і най дияволи відвезуть його далеко. — Андерс похмуро зиркнув на хлопців, і враз його зморшки стали глибшими. — Пекельний винахід. Жахлива річ, кажу вам. — Він озирнувся через плече, коли хлопці опинилися перед ним. Джек бачив, що Андерсу не хотілося навіть перебувати в хліві біля потяга. — Половину вантажу вже складено в потяг, і від нього також тхне пеклом.

Джек зайшов у відчинений хлів і змусив Андерса піти за собою. Річард дріботів за ними, тручи очі. Маленький потяг стояв на колії передом до заходу — дивний локомотив, товарний вагон і залізнична платформа під брезентом. Саме від неї несло запахом, який так не подобався Андерсу. Це був неправильний запах, не територіальний — запах металу і мастила водночас.

Річард негайно підійшов до одного з внутрішніх кутів хліва, сів на підлогу, притулившись спиною до стіни, і заплющив очі.

— Ви вмієте керувати цим, Володарю? — тихо запитав Андерс.

Джек заперечно похитав головою. Так, там справді були Андерсові «дияволи». Як Джек і гадав, ішлося про підвагонні батареї. Їх було всього шістнадцять. Установлені у два ряди в металевому контейнері, що підтримувався чотирма передніми колесами. Вся передня частина потяга скидалася на вдосконалену версію веловізка кур’єра. От тільки на місці велосипеда була маленька кабіна машиніста, яка нагадувала Джекові про щось інше… щось, що він не міг чітко розпізнати.

— Дияволи говорять до вертикальної палиці, — позаду пролунав голос Андерса.

Джек запхав себе до кабіни. «Палиця», яку згадував Андерс, виявилася важелем, установленим у маленькому відділенні з трьома поділками. Тоді Джек збагнув, на що скидалася ця невеличка кабіна. Весь потяг працював за принципом гольф-мобіля. Він живився акумуляторами і мав лише три передачі: вперед, нейтральну і назад. Тільки такий потяг міг би їздити Територіями і, певно, Морґан Слоут замовляв його спеціально для себе.

— Дияволи в коробках шкварчать, випускають іскри і розмовляють із палицею, а палиця рухає потяг, Володарю. — Андерс тривожно завмер біля кабіни, і його обличчя скривилося в дивовижний візерунок зі зморшок.

— Ти збирався вирушати сьогодні зранку? — запитав Джек у старого.

— Так.

— Але потяг уже готовий?

— Так, Володарю.

Джек кивнув і зіскочив.

— А що за вантаж?

— Диявольські творіння, — похмуро відповів Андерс. — Для поганих Во́вків. До Чорного Готелю.

«Я значно випереджу Морґана Слоута, якщо поїду зараз», — подумав Джек. І тривожно зиркнув на Річарда, який знову примудрився заснути. Якби не впертий раціональний іпохондрик Річард, Джек нізащо не натрапив би на «чух-чух» Слоута. І тоді Слоут міг би використовувати свої «диявольські творіння» — поза сумнівом, то була зброя — проти нього, щойно він дістанеться до Чорного Готелю. Тепер він уже не сумнівався, що той готель — пункт його призначення. І здавалося, що Річард, яким би він не був безпорадним і набридливим, відіграє значно важливішу роль, ніж Джек міг собі уявити. Син Сойєра і син Слоута: син принца Філіпа Сотеля і син Морґана з Орріса. На мить світ захитався навколо Джека і його осяяло, що Річардова присутність може бути ключем до всього, що відбуватиметься в Чорному Готелі. Тоді Річард засопів та широко роззявив рот, і відчуття миттєвого розуміння вислизнуло з Джекової голови.

— Подивімося на ці диявольські творіння, — сказав він.

Хлопчик розвернувся і пішов у кінець потяга, вперше звернувши увагу на те, що підлога восьмикутного хліва поділялася на дві секції. Більшу її частину займало велике коло, схоже на гігантську обідню тарілку. Далі — глибока щілина, а дерев’яна підлога за периметром цього кола доходила до стін. Джек ніколи не чув про депо паротягів, але ідею зрозумів: круглу частину підлоги можна повертати на сто вісімдесят градусів. Зазвичай потяги прибували зі сходу і поверталися в тому ж напрямку.

Брезент був прив’язаний до вантажу настільки кошлатою товстою коричневою мотузкою, що здавалося, ніби вона зроблена зі сталевої вати. Джек трішки підняв край, зазирнув усередину, але побачив лише порожнечу.

— Допоможи мені, — сказав він, повернувшись до Андерса.

Старий рушив уперед, насупився і одним швидким сильним рухом розв’язав вузол. Брезент ослаб і обвис. Тепер, коли Джек підняв його край, то побачив, що половина платформи заставлена рядом дерев’яних коробок із друкованим написом «ДЕТАЛІ». Джек подумав: Морґан озброює своїх повсталих Во́вків. Решту простору під брезентом займали великі прямокутні шматки якоїсь м’якої речовини, загорнуті в шари прозорої пластмаси. Джек і гадки не мав, що то за речовина, але був певен, що це аж ніяк не «Чудовий хліб».[241] Він опустив брезент і відступив, а Андерс знову натягнув товсту мотузку і зав’язав вузол.

— Ми поїдемо сьогодні вночі, — сказав Джек, щойно прийнявши таке рішення.

— Але, Володарю Джейсоне… Закляті Землі… Уночі… Як ти зможеш…

— Усе гаразд, я зможу, — відповів Джек. — Я знаю, що моя поява має бути максимально несподіваною, наскільки це взагалі можливо. Морґан і чоловік, якого Во́вки називають Людиною-Батогом, шукатимуть мене, а якщо я з’явлюся на потязі на дванадцять годин раніше, ніж усі очікують, то ми з Річардом можемо лишитися живими.

Андерс похмуро кивнув і знову почав скидатися на собаку-переростка, що звикає до неприємних новин.

Джек знову глянув на Річарда. Той спав, розтуливши рот. Ніби зрозумівши, що було на думці у Джека, Андерс також глянув на сонного Річарда.

— А в Морґана з Орріса був син? — запитав Джек.

— Так, Володарю. Недовге подружнє життя Морґана мало свої наслідки — хлопчика на ім’я Раштон.

— І що сталося з Раштоном? Хоча, може, я й сам знаю.

— Він помер, — просто відповів Андерс. — Морґану з Орріса не судилося бути батьком.

Джек здригнувся, пригадавши, як ворог пробивав собі шлях крізь повітря і мало не знищив усе Вовкове стадо.

— Ми вирушаємо, — сказав хлопчик. — Андерсе, чи не міг би ти допомогти мені запхати Річарда в кабіну?

— Володарю… — Андерс схилив голову, тоді підвів її та глянув на Джека з батьківською турботою. — Подорож триватиме не менше двох, а може, й три дні, перш ніж ви досягнете західного узбережжя. Чи маєте ви якусь їжу? Чи не повечеряєте зі мною?

Джек заперечно похитав головою, згораючи від нетерпіння подолати останній відрізок шляху до Талісмана, але тоді його шлунок ураз завив, нагадуючи, як давно він їв щось, крім «Рінг-Дінгс» та прісного печива «Феймус Амос» у кімнаті Альберта Пузиря.

— Гаразд, — сказав він. — Гадаю, півгодини нічого не змінять. Дякую, Андерсе. Допоможи, будь ласка, поставити Річарда на ноги, гаразд? — І зрештою, подумав хлопчик, йому не так уже й хотілося їхати через Закляті Землі.

Удвох вони поставили Річарда на ноги. Він розплющив очі, як Сонько-Гризун,[242] усміхнувся, а тоді знову згорбився і заснув.

— Їжа, — сказав Джек. — Справжня їжа. Хочеш такого, друже?

— Я ніколи не їм уві сні, — сказав Річард із надприродною раціональністю. Він позіхнув, а тоді протер очі. Поступово зіп’явся на ноги, тож більше не спирався на Андерса і Джека.

— І все ж, по правді, я досить-таки голодний. У мене довгий сон, правда ж, Джеку? — Він майже пишався собою.

— Ага, — відповів Джек.

— Скажи, а ми поїдемо на цьому потязі? Він має вигляд, як у мультиках.

— Ага.

— А ти вмієш керувати тієї штукою, Джеку? Я знаю, це лише мій сон, але…

— Керувати ним не складніше, ніж моїм старим електричним потягом, — відповів Джек. — Я можу вести його, і ти також.

— Я не хочу, — сказав Річард, і роздратовані, плаксиві нотки повернулися в його голос. — Я взагалі не хочу їхати на тому потязі. Я хочу повернутися до своєї кімнати.

— Краще йди сюди і поїж, — сказав Джек і вивів Річарда з хліва. — Ми на шляху до Каліфорнії.

Ось так Території повернулися до хлопців одним із найкращих своїх образів саме перед тим, як вони потрапили в Закляті Землі. Андерс дав їм товсті солодкі шматки хліба, вочевидь, зроблені зі злаків, що росли навколо Депо, кебаби з ніжного м’яса, незнайомі великі соковиті овочі, а також духмяний рожевий сік, який Джек прийняв за сік папаї, хоча, звісно, це був не він. Річард жував у щасливому трансі, і сік стікав його підборіддям, доки Джек не витер його.