— Куди?

— На захід, — відповів Спіді. — Від цього океану ген до іншого.

— Що? — скрикнув Джек, нажаханий такою відстанню. Тоді він подумав про рекламу, яку вони дивилися три дні тому: чоловік набирав смаколиків зі шведського столу на висоті тридцяти п’яти тисяч футів; він був спокійним, неначе удав. Джек літав із матір’ю від одного узбережжя до іншого зо два десятки разів, і йому завжди подобалося, що коли летиш із Нью-Йорка до Лос-Анджелеса, то сонце не заходить аж шістнадцять годин поспіль. Здавалося, ніби ти дуриш час. І літати було так просто.

— Я можу туди полетіти? — спитав він у Спіді.

— Ні! — чоловік майже закричав, очі в нього розширилися від переляку. Він стис плече Джека сильною рукою. — Не давай аби щось підняло тебе в повітря. Тобі нізя! Якщо ти перейдеш на Території, коли будеш в небі…

Більше він нічого не сказав, але йому й не треба було. Джек яскраво уявив себе; побачив, як падає з чистого, безхмарного неба, хлопчик-реактивний снаряд у джинсах і червоно-білій регбістській сорочці; парашутист без парашута.

— Ти підеш, — підкреслив Спіді. — Лови попутки, якщо матимеш змогу… але будь пильним, остерігайся всіляких чужинців. Серед них звичайні психи, гомики, які хотіли б помацати тебе, або горлорізи, що можуть пограбувати тебе. Але є серед них і справжні Чужинці, Джеку-Мандрівнику. Ті, що ногами стоять в обох світах, виглядають вони і так і сяк, як той клятий Янус.[41] Боюся, зовсім скоро вони дізнаються, що ти рушив у мандри. Вони будуть насторожі.

— Вони? — допитувався Джек. — Двійники?

— Деякі так. Деякі ні. Наразі більше нічого не можу сказати. Але ти точно доберешся туди, якщо захочеш. Дістанься іншого океану. Йди, коли можливо, Територіями та опинишся там раніше. Візьми сік…

— Ненавиджу його.

— Байдуже, що ти там ненавидиш, — різко обірвав його Спіді. — Ти дістанешся туди та знайдеш одне місце — іншу «Альгамбру». Тобі треба потрапити туди. Місцина та страшна й погана. Але ти мусиш піти туди.

— Як я її знайду?

— Вона кликатиме тебе. Ти почуєш її поклик, синку. Голосний і чіткий.

— Чому? — спитав Джек, облизнувши губи. — Чому я маю туди йти, якщо там так погано?

— Тому що, — промовив Спіді. — Там Талісман. Десь в іншій «Альгамбрі».

— Я не розумію, про що ти!

— Ти зрозумієш, — сказав Спіді. Він підвівся, а тоді взяв Джека за руку. Той також встав. Вони стояли віч-на-віч, чорний чоловік і білий хлопчик.

— Слухай, — сказав Спіді, і його голос набрав подоби повільного, ритмічного заклинання. — Талісман опиниться у твоїх руках, Джеку-Мандрівнику. Не малий і не дебелий, наче куля, кришталевий. В Каліфорнію підеш, нам ту кулю принесеш. Це тягар твій і твій хрест: його впустиш — втратим все.

— Я не розумію, про що ти! — вперто повторив переляканий Джек. — Ти мусиш…

— Ні, — промовив Спіді доброзичливо. — Я маю цим ранком завершити ремонт каруселі. Джеку, ось що я маю зробити. На балачки в мене часу більше нема. Мені треба повертатися до роботи, а тобі час вирушати в мандри. Гадаю, ще зустрінемося. Тут… або там.

— Але я не знаю, що робити! — крикнув Джек, коли Спіді заліз у кабіну свого старого пікапа.

— Ти знаєш достатньо, щоб почати, — відповів Спіді. — Ти знайдеш Талісман. Він притягне тебе до себе.

— Я навіть не знаю, що таке Талісман!

Спіді засміявся і повернув ключ запалення. Пікап завівся і випустив велику хмару синього диму.

— Подивись у словнику, — закричав чоловік і ввімкнув задню передачу.

Спіді розвернув вантажівку та покотився назад до «Дивосвіту Аркадії». Джек стояв біля бордюру та спостерігав за машиною. Він іще ніколи в житті не почувався таким самотнім.

Коли вантажівка Спіді з’їхала з дороги та зникла під аркою «Дивосвіту», Джек рушив до готелю. Талісман. Інша «Альгамбра». На краю іншого океану. Здавалося, його серце спустошилося. Коли Спіді не було поруч, завдання видавалося важким, колосальним та на додачу — незрозумілим: доки Спіді говорив, Джек відчував, ніби майже розумів той безлад натяків, застережень та настанов. А тепер вони знову обернулися на той самий безлад. І все таки Території були реальними. Джек щосили тримався за цю певність, і вона зігрівала й водночас лякала його. Те місце було справжнім, і він знову збирався туди. Навіть якщо він досі не все розумів — навіть якщо він був лише невтаємниченим подорожнім. Усе, що йому лишалося зробити зараз, — це спробувати переконати матір. «Талісман», — мовив він сам до себе, уживаючи це слово як оберіг. Хлопчик перетнув безлюдну Променад-авеню і скочив на сходи, що вели до доріжки крізь живопліт.

Коли Джек прочинив двері готелю, то був вражений мороком всередині «Альгамбри». Вестибюль скидався на довгу печеру, і бракувало світла навіть для того, щоб розрізнити тіні. Блідий клерк бовванів над довгим столом, пронизуючи хлопчика поглядом бляклих очей. Так, він щось хотів сказати. Джек глитнув і відвернувся. Той погляд зміцнив Джека, підбадьорив його, хоча мав на меті лише висловити зневагу.

Виструнчившись, він неспішним кроком рушив до ліфта. «Злигався з чорними, га? Дозволяєш їм обіймати тебе, га?» Ліфт зі свистом полетів донизу, наче великий і важкий птах. Двері розчинилися, і Джек зайшов досередини. Він повернувся, щоб натиснути кнопку, на якій світилася цифра «4». Клерк так само непорушно височів над столом, гіпнотизуючи хлопчика своїм огидним повідомленням: «Негролюб. Негролюб. Негролюб. (Гей, малий, любиш це саме так? Чорненькі, гаряченькі — якраз для тебе, га?)» Двері зачинилися — Джека врятовано. Ліфт різко рушив угору, а шлунок хлопчика скотився в п’ятки.

Вестибюль повнився ненавистю: навіть повітря в ліфті одразу посвіжішало, коли той піднявся над першим поверхом. Тепер усе, що лишалося Джекові, це сказати матері, що він сам має вирушити до Каліфорнії.

Тільки не дозволяй дядькові Морґану підписувати за тебе жодні папери…

Коли Джек вийшов із ліфта, йому вперше в житті стало цікаво: а чи розуміє Річард Слоут, який насправді в нього батько.

Він проминув порожні канделябри, картини з маленькими човниками в бурхливих і хвилястих морях, дійшов до прочинених усередину дверей номера «408» і вихопив поглядом фут вилинялого килима. Сонячне світло, що потрапляло в номер крізь вікна вітальні, великим прямокутником відбивалося на внутрішній стіні.

— Привіт, мамо, — мовив Джек, заходячи досередини. — Ти не зачинила двері. Що це на тебе… — у кімнаті нікого не було, — найшло? — звернувся він до меблів. — Мамо? — Здавалося, безлад поширювався від цієї завше прибраної кімнати: переповнена попільничка, напівпорожня склянка води, залишена на журнальному столику.

Джек пообіцяв собі, що цього разу не панікуватиме. Він повільно роззирнувся довкола. Двері маминої спальні було відчинено, у кімнаті панувала напівтемрява, так само, як і у вестибюлі, бо Лілі ніколи не розсовувала фіранок.

— Агов, я знаю, що ти тут, — промовив він і зайшов до порожньої спальні та постукав у двері ванної. Жодної відповіді. Джек відчинив двері й побачив рожеву зубну щітку біля раковини, а на туалетному столику — самотній гребінець, між зубцями якого заплуталося кілька світлих волосин. «Лаура Делосіан», — промовив голос у Джековій голові, і хлопчик вийшов із ванної кімнати: це ім’я обпекло його.

— Ох, тільки не знову, — сказав він сам до себе. — Куди вона пішла?

Але він уже й сам усе зрозумів.

Зрозумів, коли зайшов до своєї спальні; зрозумів, коли відчинив двері й побачив своє зібгане ліжко, приплюснутий наплічник і невеликий стос книжок у паперовій обкладинці, шкарпетки, закинуті на верхівку комода. Зрозумів, коли зазирнув до власної ванної, де рушники валялися, як на східному базарі: долі, з боків ванної, на пластмасових стільницях.