Ґарднер був убраний як тупуватий боєць особливого призначення лос-анджелеської поліції. Зверху білої сорочки він зодягнув грубий чорний бронежилет та прикріпив до плеча рацію на полотняній мотузочці. Під час ходи коротка товста антена хиталася туди-сюди. На другому плечі висів «Везербі» тридцять шостого калібру. Ця мисливська рушниця була завбільшки з протиповітряну гармату; поглянувши на неї, Роберт Руарк[271] помер би від заздрощів. Ґарднер купив її шість років тому, коли обставини змусили його позбутися старої рушниці. Чохол для «Везербі» зі справжньої шкіри зебри лежав зараз у багажнику чорного «кадилака» поруч із тілом сина.

— Морґане!

Морґан не обернувся. Він стояв позаду, лівіше від скупчення скель, що виростали з піску, наче чорні ікла. За двадцять футів від скель і лише за п’ять — до лінії прибою лежав Спіді Паркер, він же Паркус. Якось, коли він був Паркусом, цей чоловік наказав затаврувати Морґана із Орріса — на великих білих стегнах Морґана з внутрішнього боку з’явилися синьо-багряні шрами. Позначки, за якими на Територіях упізнавали зрадників. Лише через пряме втручання королеви Лаури ці шрами залишилися не на щоках, а там, де їх майже завжди міг приховати одяг. Морґан — як цей, так і той — сильніше любити королеву за це не став, а от ненависть до Паркуса, який рознишпорив їхні давні оборудки, надзвичайно зросла.

Тепер Паркус/Паркер лежав на пляжі долілиць, його череп укривали загноєні виразки. З вух повільно текла кров. Морґанові хотілося вірити, що Паркер досі живий, що він досі страждає, але востаннє його спина звелася і впала хвилин п’ять тому, коли вони з Ґарднером прийшли до цих скель.

Коли Ґарднер покликав його, Морґан не обернувся, бо із захватом вивчав свого давнього ворога, котрий тепер ось програв. Той, хто стверджував, що помста не солодка, помилявся.

— Морґане! — знову прошипів Ґарднер.

Цього разу Морґан, насупившись, повернувся.

— Ну? Що?

— Погляньте! Дах готелю!

Морґан побачив, що всі флюгери і мідні фігури (орнаменти даху), які під час штилю і бурі оберталися з однією швидкістю, зупинилися. Тієї ж миті земля під їхніми ногами різко похитнулася і знову заспокоїлася. Наче якась підземна тварюка гігантських розмірів здригнулася під час зимової сплячки. Морґан майже повірив би, що це просто його уява, якби не широкі, налиті кров’ю очі Ґарднера.

«Закладаюся, Ґарде, ти хотів ніколи не виїжджати за межі Індіани, — подумав Морґан. — В Індіані немає жодних землетрусів, так?»

Тихе сяйво знову спалахнуло у вікнах «Ейджинкурта».

— Що це означає, Морґане? — хрипким голосом запитав Ґарднер.

Морґан бачив, що його божевільна лють через смерть сина перетворилася у страх за самого себе. Це було нецікаво, але Морґан знав, що коли знадобиться, Превелебний поверне минулу скаженість. Морґан ненавидів витрачати енергію на будь-що, непричетне до прямого усунення перешкоди, яка постала між ним і світом — всіма світами. Усунення Джека Сойєра, котрий з’явився спершу як чиряк, а тепер розрісся до розмірів найбільшої проблеми Слоутового життя.

Рація Ґарднера запищала.

— Командир четвертого червоного загону Сонячному! Сонячний, прийом!

— Сонячний слухає, командире четвертого червоного загону, — загорлав Ґарднер. — Що трапилося?

Один за одним Ґарднерові проквоктали чотири рапорти, які майже не відрізнялися за змістом. Нічого нового, не відомого їм з Морґаном, він не почув: спалахи світла, зупинка флюгерів, тремтіння землі або можливий початок землетрусу. Однак Ґарднер з гострим ентузіазмом слухав кожен рапорт, ставив різкі запитання, гаркав «Далі» і наприкінці кожного сеансу зв’язку обривав співрозмовника словами «Повтори» або «Зрозуміло». Слоут подумав, що Ґарднер поводиться, як актор другого плану у фільмі-катастрофі.

Але якщо йому від цього ставало краще, Слоут не заперечував. Це дозволяло йому не відповідати на запитання Ґарднера… і тепер, коли він думав про це, то припускав, що, можливо, Ґарднер не хоче чути відповіді, і саме тому він поринув у цю муру з радіоперемовинами.

Вартові мертві або виведені з ладу. Ось чому зупинилися флюгери, ось чому спалахувало те світло. Джек не знайшов Талісман… принаймні поки що. Бо коли він його таки знайде, все в Пойнт-Венуті справді затрясеться, загримить і закрутиться. Однак Морґана це не хвилювало.

Він здійняв свої руки і торкнувся ключа на шиї.

Ґарднер закінчив примовляти свої «повтори», «зрозуміло» і «окей». Він зняв рацію і поглянув на Морґана дикими, переляканими очима. Перш ніж він зміг вимовити хоч слово, Морґан легко поклав руки йому на плечі. Якщо він і міг любити когось у цьому світі, окрім свого бідолашного сина, то любив — якось по-своєму, звісно — тільки цю людину. Вони пройшли довгий шлях разом і як Морґан із Орріса й Озмонд, і як Морґан Слоут та Роберт «Сонячний» Ґарднер.

Майже така сама рушниця, як та, з якої він застрелив Філа Сойєра, висіла зараз на плечі Ґарднера.

— Послухай, Ґарде, — сказав Морґан спокійно. — Ми переможемо.

— Ви певні щодо цього? — прошепотів Ґарднер. — Я гадаю, він вбив вартових, Морґане. Знаю, це звучить, як божевілля, але я справді гадаю… — Він замовк, на його губах тремтіли краплі піни.

— Ми переможемо, — повторив Морґан тим самим спокійним голосом, справді вірячи в сказане. Тут панувала чітка визначеність. Він багато років чекав на це, його рішучість була справжньою тоді, вона залишалася такою і зараз. Джек вийде з Талісманом у руках. Ця річ мала неймовірну силу… але була дуже крихкою.

Морґан поглянув на обладнаний оптичним прицілом «Везербі», який міг зупити носорога, а тоді торкнувся пальцями ключа, який міг стріляти блискавками.

— У нас є все, щоб впоратися з ним, коли він вийде, — сказав Морґан, а тоді додав: — В обох світах. Якщо ти зберігатимеш свій спокій і хоробрість, Ґарде. Якщо ти стоятимеш поряд зі мною.

Губи співрозмовника трохи перестали тремтіти.

— Морґане, звісно, я…

— Пам’ятай, хто вбив твого сина, — м’яко сказав Морґан.

Тієї самої миті, коли Джек Сойєр вдавив розпечену монету в лоб почвари з Територій, Руель Ґарднер, який від шести років страждав на відносно нешкідливі для здоров’я легкі епілептичні напади (у цьому ж віці в Озмондового сина почали виявлятися симптоми того, що називали Заразою Заклятих Земель), раптом затрусився в сильному нападі на задньому сидінні «кадилака», який Вовк-водій вів трасою № 70 на захід, з Каліфорнії до Іллінойсу. Він задихнувся і посинів на руках у Сонячного Ґарднера.

Тепер очі Ґарднера почали вилазити з орбіт.

— Пам’ятай, — м’яко повторив Морґан.

— Поганий, — прошепотів Ґарднер. — Усі хлопчики. Аксіома. Цей хлопчик особливо.

— Правильно, — погодився Морґан. — Пам’ятай про це! Ми можемо зупинити його, але я хочу, аби він вийшов із готелю по суші.

Він повів Ґарднера вниз, до скель, де раніше спостерігав за Паркером. Морґан помітив, що мухи — роздуті мухи-альбіноси — уже почали кружляти над мертвим нігером. На ньому вони нагадували плями фарби. Якби існував «Вераєті»[272] для мух, Морґан з радістю розмістив би там рекламу з інформацію про місце розташування Паркера. Прилітай одна. Прилітайте всі. Вони відкладуть яйця в тріщини зогнилої плоті, і людина, яка затаврувала стегна його Двійника, стане харчем для личинок. Насправді, це було чудово.

Морґан показав на балкон.

— Човен під ним. Він скидається на коня, чорт знає чому. Він у затінку, я знаю. Але ти завжди був достобіса класним стрільцем. Ґарде, якщо розгледиш його, запусти в нього кілька куль. Потопи ту хуйню.

Ґарднер зняв гвинтівку з плеча і поглянув у приціл. Довго водив великою цівкою з боку в бік.

— Бачу, — сказав Ґарднер вдоволеним голосом і натиснув на спусковий гачок.

Луна прокотилася над водою довгою хвилею і розтанула в нікуди. Цівка рушниці піднялася, а тоді опустилася. Ґарднер вистрелив ще раз. І ще раз.